О. ІЄРОНІМ ВАРАХІМ OFMCap.
ДУХОВНИЙ СИЛУЕТ СЛУГИ БОЖОГО О. СЕРАФИМА КАШУБИ OFM Cap.
Людина є і завжди залишиться “невідомою істотою”. Але кожна спроба накреслення духовності другої людини і охоплення її істотних рис характеру буде мати лише знамення контурів і не вийде за рамки нарису. На формування особистості людини мають вплив різнорідні фактори, а особливо - плинність часу, в якому даній особистості випало жити. А коли йдеться про духовність Слуги Божого О. Серафима Кашуби, яку маю намір накреслити, треба у вступі замітити, що стаємо супроти величезного простору обставин, у яких ця незвичайна людина зростала, розвивалася і реалізовувала свою особистість. На формування духовності О. Серафима Кашуби вплинули у великій мірі: родина, парафія, орден капуцинів і надзвичайно складні обставини часу і місць, у яких йому випало жити і діяти.
1. РОДИНА
Слуга Божий О. Серафим Кашуба народився і виріс у робітничій родині на периферії великого міста. Батьки Слуги Божого, Кароль і Анна, відзначалися живою вірою і працьовитістю. Обоє належали до Третього Ордену св. Франциска і були міцно пов’язані з новою парафією св. Франциска з Ассізі у Львові-Замарстинові, яка організовувалася. Кароль Кашуба супроводжував у парафії паралітургійні богослужіння: такі як Хресна Дорога, Розарій, Годинки до Пресвятої Діви Марії. Кашуби, котрі жили вірою і апостольством доброго прикладу, творили “домашню церкву”. У родині панували любов і зв’язок спільноти. Молодий Алоїз з дитинства дивився на мозольний труд батьків, котрі піклувалися про утримання і виховання дітей, а їх було четверо. Власне ці моменти: жива віра і здорова побожність батьків, взаємна родинна любов і їх активна участь у житті парафії, від дитинства формували характер Алоїза Кашуби. Алоїз відносився з великими повагою і любов’ю до батьків і рідних, сліди чого знаходимо в листах до родини. Йому не була байдужою важка доля родини в період війни, що тривала, але над усе піклувався, щоб родина намагалася у всьому бачити Божу волю. З прикладу родинного життя Слуга Божий зачерпнув ті сили, які дозволяли йому з глибоким розумінням переживати, і навіть реалізувати слова Євангелії: “І кожен, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір...” (Мат 19, 29). Також до цих слів Євангелії Слуга Божий нав’язував тоді, коли усвідомлював собі широке поле свого діяння і своє духовне батьківство.
2. РОДИНА - ЦЕРКВА
Дитячі та юнацькі роки Алоїза Кашуби формували Церква - Родина і Церква - Парафія. У родині пізнавав фундаментальні правди віри, вчився вірності Божим заповідям. Церква - Парафія формували його подальші погляди на спільноту вірних. Жив у новоутвореній парафії, яка з ревністю неофітів об’єднувалася в більшу родину Божого Люду. Приглядався до ревної праці священиків, слухав мудрі проповіді визначних проповідників (О. Аньол Мадиєвський, О. д-р Ґабріель Банась), мав розторопного катехета в особі О. Тадея Крауса. Вже будучи юнаком, дивився не лише на їх душпастирську, але також на суспільну працю О. Олександра Хмури, котрий закладав парафіяльну бібліотеку, католицькі кооперативні магазини, а передусім, порався біля будівництва нового костелу і монастиря капуцинів. Не без впливу на його душу була також харитативна діяльність О. Косми Ленчовського, про котрого говорили, що “це людина із золотим серцем”. Ці коротко змальовані обставини, в яких формувалася юнацька душа Алоїза Кашуби, знайшли виразний відгук у пізнішій священницькій діяльності Слуги Божого, на що звернемо увагу в наступній частині нинішнього опрацювання. О. Серафим поглиблював навчання Церкви про Містичне Тіло Христа, і формував свій погляд на Церкву як на Божий Люд, до котрого йшов протягом всього свого життя з жертовною душпастирською послугою.
3. ОРДЕН КАПУЦИНІВ
Не буде перебільшенням ствердження, що властива духовна формація Слуги Божого довершилася через чернече життя, в якому також розвинулося і реалізувалося його священницьке покликання. Постать св. Франциска з Ассізі була відома йому з дитинства. Рішення вступити в сліди св. Франциска прийняв вже будучи зрілим чоловіком. Спостерігаючи за ним, його співбрати скажуть про нього, що “особа св. Франциска найбільше на нього впливала, що мав найбільше почуття капуцинства, може, ще більше, серафітства”. О. Серафим Кашуба не лише “справляв францисканське враження”, але й любив францисканську дорогу Євангелії, якою йшов через усе своє життя. Знаменним є допис на краю листа до родини, зроблений тремтячою рукою: “Це день, який золотими літерами записався в моєму житті”.
За діянням Божого Провидіння, якому цілковито довірився, життя Слуги Божого протягом більшої частини років пропливало поза чернечою спільнотою. Незважаючи на це, зв’язки з орденом ніколи не розривав. Навпаки, з його листів і записів пробивається глибока туга за чернечою спільнотою, за чернечим життям, прив’язаність до чернечої провінції і ордену. Все життя хоче бути підпорядкованим волі настоятелів, а в їх рішеннях хоче відчитати Божу волю. До кінця свого життя Слуга Божий відмовляв капуцинський бревіарій.
Так, як згадано, істотним фактором, який формував духовність Слуги Божого Серафима Кашуби, було його реалізування чернечого покликання, тому на цій темі треба дещо більше зупинитися. Чернече життя окреслює рамки трьох обітниць: послушенства, убогості та чистості. Погляд на життя Слуги Божого в сфері чернечих обітниць, відкриє нам духовне обличчя.
а) Послушенство
Всі три чернечі обітниці становлять одне ціле. Міра виконання однієї обітниці перекидається на вірність другій і третій, утворюючи гармонійний лад у поведінці ченця. У житті Слуги Божого О. Серафима спостерігаємо глибокий, опертий на чернечі обітниці, внутрішній лад. Дивуємося його спокоєм і браком комплексів. Це був, безсумнівно, плід вірності Богові й собі. Це зовсім не означає, що не мусив боротися із собою. Здається, що найбільшу боротьбу точив із собою у відношенні до обітниць послушенства. Слуга Божий часто стояв на роздоріжжі, яке породжувало в ньому боротьбу між вірністю обітниці послушенства і службою Божому Людові, позбавленому душпастирської послуги. Вирази цієї внутрішньої боротьби знаходимо у його листах до настоятелів. Це почалося тоді, коли Слуга Божий відправився на Волинь для душпастирської праці. Поїхав за відомом і згодою настоятеля, котрий розважливо, маючи на увазі важке положення Церкви під совєтським режимом “не радив, не забороняв”. О. Серафим остаточне рішення прийняв сам, віддаючись у руки Божого Провидіння. Від цього часу як св. Франциск, буде запитувати: “Господи, що маю чинити&”. Одночасно, буде повторювати: “Мені ні на чому не залежить - лише щоб виконати Божу волю”. Коли не мав зв’язку з настоятелями, не мав також дефінітивного рішення відносно його залишення поза чернечою спільнотою, і одночасно, бачучи величезне поле діяльності серед вірних, котрі позбавлені душпастирської послуги, віддається увесь цій праці, у ній бачить Божу волю і переконаний, що це є згідне з волею настоятелів. Учитель, котрий сказав: “Їжа моя, - волю чинити того, хто послав мене” (Ів 4, 34). Жоден із настоятелів не робив закиду Слузі Божому, що він не був послушним. Але коли в певному періоді особливого вагання отримав виразну відповідь настоятеля, щоб сам робив те, що вважає за потрібне для Божої слави, заспокоєний, дякував за це.
б) Убогість
У житті Слуги Божого Серафима Кашуби виразно виділяється дух євангелізованої убогості на прикладі св. Франциска з Ассізі. О. Серафим не мав і не згромаджував матеріальних дібр, жив дійсно убого. Його життя в убогості не було наслідком безпорадності, лише навпаки, тому що не хотів ці добра мати, бо прагнув бути послідовником св. Франциска. Знаходимо приклади цього в його листах, особливо у зв’язку з його перебуванням на засланні. Мешкав у людей в убогій ліп’янці й соромився перед св. Франциском, що йому краще, ніж іншим, убогішим від нього, котрі такого “комфорту” не мають. Його убогість і дух убогості знаменно охарактеризувала колишня його парафіянка, особа без освіти, але інтеліґентна. Ось її слова: О. Серафим “це була сама покора св. Франциска і убогість. Погоджувався із усім. Ніколи йому не було погано, ніколи не був голодним, ніколи йому не було зимно, а коли не був ситий, не був голодний. Цього-то я не розумію. Я думаю, що це було більше на славу Божу” (Анна Гриневич).
Лише хто читає, той також розуміє слова одного священика, сказані на похороні: “Після цього священика із матеріальних речей нічого не залишилося, лише його бревіарій” (о. Людвік Камілевський). А єпископ у Кам’янець-Подільському Ян Ольшанський образ О. Серафима Кашуби охарактеризував коротко: “Цілковитий абнегат, повністю відданий Божій справі ”.
в) Чистота
Вірність обітницям убогості та послушенства стоїть на сторожі чернечої обітниці чистоти. Це стверджуємо в житті Слуги Божого О. Серафима Кашуби. Як і настоятелі, так і співбрати зауважили в нього незвичайну культуру слова і делікатне спілкування з людьми. Вже в молодому віці Алоїза Кашуби це спостеріг його вихователь з гімназії. Коли прощався з вихованцем, бажав йому, щоб “у житті не змарнувався”. Але колега Слуги Божого стверджував, що “у нього була така природна, чиста, вироблена етика. А коли йдеться про чистоту, то, з цього погляду, він мав щось вроджене і це, вироблене. Тут у нього не було відхилень, якихось поглядів (наліво)”. А інший співбрат, котрого запитали про вірність О. Серафима відносно чернечих обітниць, дав коротку відповідь: “Без пороку! Це можна сказати про всі його обітниці. Йому не можна робити закиди чи то відносно чистоти, чи убогості”. Одна з парафіянок О. Кашуби твердить: “У нас не було людини, котра могла б на нього кинути тінь. Жодну тінь. Всі особи, котрі його знали, теж це підтвердили б, жодна тінь гріха не впала на нього”. Доктор Юліян Вінклер, ординатор шпиталю у Вроцлаві, де лікувався Слуга Божий, зауважив, що О. Серафим “як людина, чернець, представляв тип дуже високих духовної та моральної кваліфікацій”. А на думку провінціала Боніфратів, котрий у шпиталі обслуговував Слугу Божого, “якщо йдеться про чистоту - був скромним і сором’язливим, а чеснота його особливо виявлялася в кабінеті рентгену при роздяганні й роблені знімків”.
Шляхетні особи та з чистим серцем своєю поставою притягують, як магніт, інших. О. Серафим мав, власне, в собі ці духовні цінності, коли опинився в місці позбавлення волі, серед людей, як їх назвав “викинутих за борт життя”, йому сказали: “ви маєте тут багато приятелів”. Але сам Слуга Божий прийшов до висновку, що “це було сказано дуже серйозно, щоб можна було б прийняти це за відчіпну фразу”.
4. ЧАС І ПОСЛАННИЦТВО
“Найважливішим є те, щоб не розминутися з Божою волею”. Це слова Слуги Божого О. Серафима Кашуби. Прагненням його серця було відчитувати Божу волю. Його особистість формувалася, власне, в цьому питанні: про Божу волю і про її виконання. Це почалося тоді, коли, ще дитиною, після трагічної смерті брата, почув із вуст священика: “Нині твоє місце біля вівтаря, ти мусиш його заступити”. Від цього часу молодий Алоїз налаштовує свою психіку на службу біля вівтаря. Спершу чинить це як прислужник, а потім вирішує вступити до ордену капуцинів. З цього часу працює над собою, щоб виконувати Божу волю. Чинить це з радістю в серці, називаючи день чернечих обітниць, “днем в його житті, записаним золотими літерами”. Закоханий у книги, як про це говорилося, сумлінно здобував знання, щоб бути корисним виконавцем Божої волі. У слід за цим йдуть рішення, які прямують до послідовного її виконання. Інколи ці рішення набирають майже драматичного характеру, і коли на них звернемо проникливу увагу, виділиться, а разом із тим, розкриється внутрішня душа цієї людини. На деякі з них звернемо увагу.
“Ось я”, - ці слова висловив, коли прийняв єрейські свячення. Провідною ідеєю його священства стають слова св. Павла, які помістив на приміційній іконці: “Моїм життям є Ісус”. Ці слова “Ось я” і “моїм життям є Ісус” в його житті набрали особливо драматичного знамення в ситуаціях, у які потім ставило його щоденне життя в часи, наповнені трагедією війни, які вимагали від нього цілковитої жертви. У пожежі “Червоних ночей на Волині”, у втечах від пасток, які ставилися на нього, в недолі, яку ділив зі зголоднілими блукачами, у послузі для хворих, у похоронах померлих і вбитих звірячим способом парафіян, у відважному рішенні залишитися на Волині, коли інші потягами понурої “репатріації” з роздертими серцями залишали свою батьківщину, направляючись у невідоме, на захід, мабуть, безустанно повторював: “Ось я”, “найважливіше те, щоб не розминутися з Божою волею”. Сам Бог був для нього свідком. Таких рішень не могла приймати людина, котра шукала себе, своєї волі. Остаточне все його блукаюче життя, яке провадило його від Львова через Крим, Україну, Білорусію, Росію, Сибір, Урал, Алтайський Край, Казахстан, Узбекистан, у постійній небезпеці втратити свободу, а навіть життя, у голоді й холоді, у фізичному виснаженні, в уболіванні над недолею людей, котрі очікують Бога, котрого не було кому їм принести, мотивом якого було: “Моїм життям є Ісус”. Окремим знаменом драматичних змагань є характерні його старання про організування християнських спільнот у Казахстані, а навіть у степах, із свідомістю, що жоден священик туди не добрався б “якби не його заслання”. Послуга Божого Слова, послуга святих таїнств, свідоцтво євангелійного життя - це для нього виконання Божої волі. Однак разом із цим усвідомлює собі, що є “некорисним слугою”, що є нездібним знаряддям у Божих руках, що інші на його місці напевне зробили б це краще. Тому не оглядався назад - що за ним, лише йшов витривало за плугом, на який поклав руку в день покликання до ордену, до священства. З його листів і записів віє воля дії, а інколи скарга або розчарування. Від природи був флегматиком, переповний спокійної, серйозної рефлексії над своїм посланництвом, а на його вустах інколи з’являлася радість, що Господь ласкавий до нього, тому що послуговується таким мізерним інструментом, яким він є. Мабуть, був свідомий того, що “Господь вибрав немовляток”. Як “немовлятко” відчував себе щасливим, що проваджений “міццю Великої Руки”. Свідомий своєї людської слабкості, цілковито довірився Господу. Незламна постава Слуги Божого в проголошуванні Євангелії в державі запрограмованого атеїзму, рішуча воля тривання на полі діяння, визначеному йому Божим Провидінням, була, безперечно, плодом його глибокого внутрішнього життя. У його вчинках бачимо сильну віру в Бога, гарячу любов до ближнього, а також непохитну надію, яка сягає за межі дочасності. Аналізуючи духовність Слуги Божого О. Серафима, зауважуємо певні особливі джерела його внутрішньої сили. Ними були: віра в Боже Провидіння, поєднання з Євхаристійним Христом, культ Пресвятої Діви Марії, культ святих серафітського ордену, а також пам’ять про померлих.
БОЖЕ ПРОВИДІННЯ
В одному із листів до родини, Слуга Божий написав: “Впродовж над собою відчуваю безустанне Боже Провидіння”. Ці слова характерні для всієї духовної постави, для його дій. Відчуває себе слабким, а умови, в яких живе, перевершують усілякі людські можливості. Через віру і любов глибоко занурений у Богові, не розраховує на свої сили, лише на Боже Провидіння, яке чуває над ним. У своїх листах і записках, у спогадах дуже часто згадує про це. Коли був таврований комуністичною владою, позбавлений права до прилюдного душпастирства, починає мандрівне апостольство, пише: “щоб ви знали, скільки радості мені дає Бог у нинішньому способі життя, коли про себе мало що думається, а все лишається Провидінню”. У рішеннях влади, якими його скривджено, бачить одне: “Що ж, вони виконують накази, а в дійсності, вони - пішаки, котрими керує Провидіння”. Слуга Божий переживав Провидіння, як небесну дійсність, безустанно реалізовану в його житті.
ЄВХАРИСТІЯ
У житті О.Серафима виділяють два моменти, які виражають його віру і любов Ісуса Євхаристійного. Він вірив у дійсну присутність Ісуса в Найсвятішому Таїнстві, віддавав йому глибоку честь і піклувався про культ Найсвятішого Таїнства. В юнацькі роки, коли був прислужником, спостерігав, як в його парафії шанують Найсвятіше Таїнство. Треба відмітити, що це був період діяльності на терені львівської архідієцезії, Слуги Божого архієпископа Йосифа Більчевського, великого шанувальника і популяризатора культу Євхаристії. Мабуть, тут був початок його, потім частого, перебування перед табернакулюмом. Будучи студентом гімназії, часто приступав до святого Причастя, що в той час було рідкісним. Його культ Євхаристії особливо проявлявся в дуже зосередженому відправлянні св. Меси. Його сповідник, О. Ахіллес Мазуркевич у Вроцлаві, стверджував, що О. Серафим “...це була людина глибоко віруюча і внутрішньо з’єднана з Богом. Вистачило дивитися, як він у костелі переживав св. Месу. Яким він був завжди зосередженим. Не цікавило його те, що діється за вівтарем, крім таємниці Євхаристії”.
Був час, коли Слуга Божий був позбавлений можливості відправляння св. Меси. Це було для нього найбільшим болем. Незвикло вимовним є спогад про відправлену у в’язниці Св. Месу з пам’яті, без хліба і вина. А в перші дні перебування на засланні в степах, найгарячішим його бажанням було: “Дочекатися Хліба і Вина. Власне лише цього мені треба”. Але коли надійшла посилка, закричав із захопленням: “Te Deum laudamus! Не можу ані говорити, ані думати. А отже, почнеться нове життя - знову з Ним і біля Нього. Вчителю! Магдалина плаче - а я вже навіть плакати не можу, хіба що потім тихенько заплачу після св. Меси”. Раніше, пишучи листа до сестри і повідомляючи її про своє вигнання в степ, знаходить для неї потішні слова: “ЩО НАЙВАЖЛИВІШЕ також маю”. Найважливішим є для нього Євхаристійний Учитель, перед котрим з вірою і любов’ю стоїть навколішки його негідний слуга. Може, навіть усе життя О. Кашуби можна було б вмістити в цих двох фразах: Євхаристійний Учитель і вірний його слуга. Знаємо, що Його слуга, коли на початку не знаходив відповідного місця до відправляння Євхаристії, втискається в руїни мечеті, щоб там у віконній ніші спорядити вівтар на зустріч з Учителем (Ісусом), котрий жертвується за визволення світу. Потрясаючу драму віри і любові дороги життя О. Кашуби визначають дві справи: приготування людських сердець до прийняття Євхаристійного Христа і піклування, щоб їм занести Христа. Цим двом справам підпорядкував усі інші: турбота про утримання костелів на Волині, клопотання у влади Казахстану про відкриття місця культу, організування тимчасових “каплиць” по домах - це ніщо інше, як приготування місця на зустріч з Учителем. Приготування дітей до прийняття святого Причастя, і те слухання сповіді аж до зомління - це було піклування про місце для Вчителя в серцях. Може, вершинним пунктом його піклування про культ Найсвятішого Таїнства є запровадження Святого Причастя в перші п’ятниці місяця і, нарешті, ці процесії з Найсвятішим Таїнством у Криму або в тісній казахстанській хаті. Пам’ятав, що обіцяв під час єрейських свячень: “Моїм життям є Христос”. Для нього жив. Ця духовна риса Слуги Божого О. Серафима особливо виділяє також його францисканський харизмат.
КУЛЬТ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ
О. Серафим не був би вірним своєму Вчителеві й не був би правдивим наслідувачем св. Франциска, якби не любив і не шанував Матір Спасителя. Понад усе - Вчитель. У духовності Слуги Божого О. Серафима виділяється його христоцентризм. Дорога до Ісуса веде через Марію. Тому також не можна проминути марійної риси духовності Слуги Божого. Мабуть, це почалося в родинному домі, особливо коли разом із батьками приймав участь у відомих тоді в його парафії “процесіях до джерела”, яке в Голоску Великому випливало з-під стіп Матері Божої з Лурду. У його вухах, мабуть, звучала мелодія годинок про Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії, які в костелі вів його батько Кароль Кашуба. Його Марійну побожність формував культ Матері Божої Лоретанської при монастирі Капуцинів у Кракові. Будучи вже дияконом, потім священиком, охоче супроводжував богослужіння, які там відправлялися. Часто бувало, що в тій каплиці відправляв св. Меси. Його колишні парафіяни зі зворушенням згадують травневі богослужіння, які він відправляв. Характерне висловлення: “А як підемо на те травневе богослужіння, то можна там було бути і бути. Він разом із людьми співав. Він дуже шанував Божу Матір”. У важкий і небезпечний час на Волині організував паломництва до Острої Брами у Вільно і до Казимирки, яку називали “Волинською Ченстоховою”. Нарешті, його особисте прибігання до “тієї, що світить в Острій брамі”, справді чудове звільнення із заслання в день свята Матері Божої Милосердя з Острої Брами. Марія йому товаришувала на дорогах його життя. Тому також у степах Казахстану обходив тисячоліття хрещення Польщі, під покровительство Марії віддавав польський народ і поляків, розпорошених по всьому світі. У своїх “Уривках” залишив майже історичний документ, який стосується дій Церкви Мовчання і культу Марії. Сказано про О. Серафима, що з матеріальних речей після його смерті залишився лише бревіарій. Це правда, але, крім цього, залишився також і розарій. Його бачили часто з розарієм у руці й молитвою-розарієм на вустах. Це підкреслив О. Фаб’ян, боніфрат, котрий доглядав його в шпиталі у Вроцлаві. Ще залишився і великий “чудотворний медальйончик”, який носив на грудях – єдина прикраса його дочасних останків. Через Марію йшов до Ісуса і до нього провадив інших.
КУЛЬТ ГОСПОДНІХ СВЯТИХ
Роблячи ескіз духовності Слуги Божого Серафима, не можна обминути його культу Господніх святих. Очевидно, на першому місці ставив собі в приклад святого Франциска Серафітського. Своє чернече життя старався формувати за прикладом святого законодавця. Для Слуги Божого Франциск був найдосконалішим прикладом улюблення Того, Котрий для нас став убогим і послушним волі Отця. За прикладом Франциска допитується: “Господи, що маю чинити&”. За прикладом Франциска піклується про відбудову костелів, вболіває над їх збезчещенням. За прикладом Франциска хоче бути убогим і соромиться, що не є таким убогим, як Франциск. Як Франциск піклується, щоб Любов любили всі, тому думає про вирушення до сповідників ісламу. Нарешті, як Франциск, майже з останніх сил піклується про вірність Апостольській Столиці, вирушає туди, де Церкві загрожує розкол, тому що записав: “моїм прагненням є стати оборонцем лояльності”.
Будучи капуцином, пам’ятав про святих всього ордену францисканців і піклувався про культ святих капуцинів. Коли в Казахстані приймає молодого німця до Третього Ордену францисканців, дає йому ім’я св. Конрада з Парзхам, капуцина. Шанує св. Антонія з Падви і св. Пія X, члена ІІІ ордену. До настоятелів звертається з проханням, щоб інформували про нових святих і блаженних ордену, просить про додатки до бревіарія, щоб у молитві бревіарія міг єднатися з цілим орденом, віддаючи пошану святим і блаженним Співбратам. Характерним є його відношення до слів і постави таких Господніх святих як св. Ієронім і св. Бонавентура. Зі св. Ієронімом відкриває своє серце перед Богом і віддає всю свою слабкість, тому що переконаний, що від себе нічого іншого дати не може, і, як св. Бонавентура, прагне любити Бога, щоб вглиблюватися в Його пізнання, і, щоб пізнаючи, щораз більше любити Його.
ПАМ’ЯТЬ ПРО ПОМЕРЛИХ
Духовність Слуги Божого О. Серафима Кашуби має визначний еклезіальний характер. Серафим бачить Ісуса Христа, Котрий живе у своїй Церкві. Він вірить у Ісуса Христа, навчає про Ісуса Христа, провадить Божий Люд до Ісуса Христа і дає можливість йому приступити до Ісуса Христа. До Ісуса Христа провадить через Марію і за прикладом Господніх святих. Але не забуває про тих членів Містичного Тіла Христа, котрі в чистилищі очікують на віковічне з’єднання у повній славі з Ним. Серафим вірив у вічне життя, і тому сам піклувався про те, щоб “перейти на другу сторону без обтяжень і не з пустими руками”. Пам’ятав про тих, котрі з цієї землі відходили до вічності, та за них молився. Вірив у небо, і за померлих молився. Молився за тих, кого хоронив, помордованих на Волині, відвідував і освячував могили тих, котрі помирали і були похоронені без священика. Самому Богові відомі ті чисельні могили, які розсіяні по розлогій совєтській імперії. Своєю апостольською любов’ю огортав ті душі, кропив свяченою водою і молився за них, і їх, як на тій мові називали, “запечатував”, якби назначав їх печаткою, яка завіряла їх до царства небесного. Не забув також про могилу своєї, блаженної пам’яті, матері. На її могилі часто молився, коли відправлявся в довгу подорож, якби їй довіряючи свою душпастирську послугу. Коли прибував до якоїсь місцевості, зазвичай перші кроки скеровував на цвинтар, щоб там помолитися і Богові довірити тих, тіла котрих спочивають на цьому цвинтарі. Нині ніхто вже не в змозі перерахувати, скільки разів у цвинтарному закутку згромаджував вірних і там відправляв їм св. Месу. Навіть тоді, коли не міг прилюдно виконувати похоронні обряди, йшов за домовиною і молився за померлу особу, не питаючи, якої була віри, яких переконань, тому що вірив у несмертельність кожної людської душі, і кожній хотів допомогти увійти до небесного царства.
На закінчення цієї спроби накреслення духовного образу Слуги Божого О. Серафима Кашуби, хотів би задати запитання: ким він, власне, був& Відповіді можуть бути різноманітними, в залежності від того, що хочете в ньому побачити. Однак здається, що його можна назвати “людиною восьми блаженств”.
ВБОГИЙ ДУХОМ...
ЗАСМУЧЕНИЙ...
ТИХИЙ...
ПРАГНУЧИЙ СПРАВЕДЛИВОСТІ...
МИЛОСЕРДНИЙ...
ЧИСТОГО СЕРЦЯ...
МИРОТВОРЕЦЬ...
ПЕРЕСЛІДУВАНИЙ ЗА ПРАВДУ...
ТОЙ, КОТРИЙ ПЕРЕНОСИВ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ РАДИ ГОСПОДА...
Це все осягнув завдяки безустанній співпраці з благодаттю ГОСПОДА.