Вельмишановний Слуга Божий о. Серафим Кашуба народився у Львові 17 червня 1910 року. Священник із Ордену Братів Менших Капуцинів. З 1940 по 1977 роки - апостол милосердя для переслідуваних католиків Радянського Союзу. Був «добрим пастирем», який не залишив Христової вівчарні під час випробувань і до кінця своїх днів ніс Євангеліє серцям, що чекали на спасіння. Земну мандрівку закінчив 20 вересня 1977 року у Львові.
«13.04.1966 p.
Сьогодні Христос з’явився учням над озером. Арикти теж оточений водою. Хотів її обійти, але вона розливається широко, десь далеко сягає горизонту. Може, це тільки весняна відлига, яка потім висохне. Води! Після них не залишається жодного сліду, лише поглинуті дитячі життя. Чому тепер пригадується мені та перша, але така жорстока трагедія? Руки брата, що поволі щезають в безодні, батіг немилосердного пастуха, розпач мами, а потім десь – може, тільки в глибині душі – почуті слова: «Тепер ти мусиш зайняти його місце». Бо він мав бути священником. У нього вже був свій вівтар, він виголошував проповіді і був вправним міністрантом. Тепер треба відмовитись від військової кар’єри і нести перед собою Місал, хоч голова не діставала до менси [верхньої частини вівтаря. – Ред.]. А коли спіткнешся і розтягнешся перед аналоєм, чуєш слова розради: «Так буває з тим, хто має дружину і діти». А по дорозі шепочеш дитячу молитву: «Якщо хочеш, прийми мене до Свого гурту». Вода завжди лякала, і при мамі не можна було згадувати про неї. Як і раніше, вона не знала про переїзди човном чи купелі в Сані».
(Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap)
Розлиття вод в околицях с. Арикти:
озера не мають конкретних берегів, на пласкій рівнині степу звичайний дощ або таяння снігу може спричинити повінь.
Розлиті навколо Арикти води нагадують о. Серафиму про трагічну смерть його старшого брата Юзефа, який у 1919 році під час купання втопився в річці.
В родині Кароля та Анни Кашуби завжди панувала любов та ніжна прив’язаність один до одного. Перші уроки і приклад життя маленький Лойзек (як пестливо називали отця Серафима в родині) брав з побожних, працьовитих батьків, а також братів капуцинів, які служили в місцевій замарстинівській парафії і яких він бачив майже щодня. Саме в цьому знаходимо витоки непідробного, щиросердечного «ТАК», яке дитина малого віку може сказати Богу. Серед багатьох інших дітей Алойзи завжди вирізнявся чистим серцем, сповненим щирою любов’ю та відданим Богу і людям. Він часто приходив до храму, навіть тоді, коли там не відбувалося жодних молебнів. Іноді він стояв навколішки біля вівтаря, навпроти дверей до захристії, ніби на щось чекав. Чи він щось говорив Ісусу в Пресвятих Дарах, чи просто у мовчанні перебував в Його присутності – це залишалось таємницею між ними двома. Достеменним було те, що це не було з примусу, не було удаваною побожністю.
Активність маленького Алойзи не обмежувалася лише молитвою. Ось як він сам згадував роботу при парафії: «Після Божої Служби ми йшли до парафіяльного дому, де брат Лазар пригощав нас сніданком, після чого з кошиком у руках ми йшли за альтанку збирати аґрус і смородину. (…) Коли почалось будівництво храму, отець Олександр, – вічне йому спочивання, – завжди знаходив якесь заняття: то каміння збирати, то якісь дошки, то врешті-решт (пізніше) – переписувати метричні книги». Лойзек особливо міцно був з’єднаний із своїм старшим братом Юзефом. Він часто із захопленням спостерігав, коли той як міністрант прислуговував при вівтарі в їхній замарстинівській капличці. Трагічна загибель Юзефа болісно вразила чутливого хлопчика, залишивши глибокий слід в його делікатному серці.
Через багато років, згадуючи ці події свого дитинства, отець Серафим цитує слова о. Чеслава, одного з братів ченців капуцинського монастиря у Львові на Замарстинові, який запрошував Лойзека до міністрантського служіння на місце, яке залишилось вільним після смерті брата. Вихований у глибоко віруючій родині, маленький Алойзи дуже серйозно сприйняв ці слова, зрозумівши їх глибше, ніж просте запрошення виконувати обов’язки міністранта – він прийняв це як запрошення Бога стати священником. Будучи за характером дуже послужливим, лагідним та миролюбним, Лойзек плекав таємну мрію стати відважним воїном, солдатом, так, як колись св. Франциск з Ассизі марив здобути славу лицаря.
Однак попри бажання й прагнення у маленькому дитячому серці народилась рішуча відповідь на Господній заклик – «Так!», яка означала остаточну відмову від мрій та планів на майбутнє. Напевно, це була одна з перших жертв, яку отець Серафим склав на вівтарі любові до Ісуса. Це був прояв його щирої довіри Богові… Хоча на той момент малому Алойзи Кашубі, якому виконалось тоді лише 9 років, важко було навіть дотягнутись до вівтаря, щоби приготувати літургійні книги на Божу Службу. Одного разу він зашпортався, обтяжений немалою, як на його сили, вагою Месалу, й упав. В той момент він почув над собою доброзичливий і водночас жартівливий голос о. Чеслава: «Так буває у тих, кого Господь кличе до подружнього життя, але якщо когось кличе до священницького служіння, з тим такого не буває». Беручи близько до серця цей жарт, Лойзек сумнівається, чи за таке падання Господь прийме його колись до товариства священників, тому ревно молиться про своє майбутнє покликання: «Якщо хочеш, прийми мене, Ісусе, до Свого гурту».
(Розважання і коментар - брат Казимир Гузік OFMCap)
Місцевість із загальною назвою Арикти та поселення - радгосп Арикти, Акмолінська область, Казахстан
Молитва за заступництвом Вельмишановного Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)