«14.04.1966 р.
Коли я вперше приїхав до Казахстану, священника Олександра вже арештували. Цікава була поїздка та незабутній день. В Олексіївці все було підготовлене, квитки куплені, але Служба Божа тривала довше, тому потяг ми вже не застали. Хелена поїхала, проте дорого оплачений квиток залишився, і повернутися з дороги не дуже хочеться. Почався біг, спочатку автобусом чи якоюсь машиною до Сімферополя, потім літаком до Москви. Все йшло чудово. На потяг з Криму до Москви потрібно було ще довго чекати. Врешті потяг прибув, але Хелени немає. Немає ні при виході з перону, ні в залах очікування. Подорож з однієї станції на іншу не дала результату. Хто б міг подумати, що вона так само нетерпеливо чекала на пероні. Довелося першу, таку далеку подорож здійснити самому та опинитися на невідомій станції в осінній сльотавий день, маючи в пам’яті лише одну адресу. Але Таїнши – це не Ленінград, навіть не Сімферополь. Мало-помалу я добрався до Західної, і ось нарешті перша цікава зустріч. Одразу після Божої Служби мене просять піти до хворого. Звідки дізнались? «Таж ми бачили Вас на вулиці!»
Я тоді багато чув про отця Олександра (Олексія), про його апостольський запал та плоди зусиль. Потім бачив його десь далеко в одній німецькій родині – на шанобливо схованій фотографії, яку ніколи не забуду. Худорлява аскетична постать, смугляве видовжене обличчя, але особливо запам’ятались очі, які кудись вдивлялись. В далечінь чи в глибину чиєїсь душі. Кажуть, що, він, поза всяким сумнівом, апостол-мученик. Був таким під час болісних випробувань, а потім на смертельному операційному столі. Вступати в його сліди – не дозволити знищити плоди того, що він сіяв. Чи це азарт, чи думка від Бога? З одним хворим вухом та маленькою підготовкою до апостольської праці що доброго можна зробити? Облиш, повертайся, прийде кращий за тебе.
Боже мій, який Ти Добрий! Прийшла посилка! Все! Повинен написати Каті, що згрішив, розпочавши нарікати».
(Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap)
Отець Серафим довгий час збирався поїхати до Казахстану. Ось як він про це розповідає: «Думка про Казахстан народжувалась довго і поступово. Перші отримані мною відомості про нього сягають періоду моєї праці в Росії за часів війни. Там знаходилось багато вірних. Їхні родини було вивезено до Казахстану. Саме вони передавали інформацію про важке положення вигнаних сімей. Oдна з тамтешніх вірних терціарок приїхала та просила, щоб я поїхав до Шортанди. Проте це було неможливо протягом наступних двох років. У Вільнюсі я випадково зустрівся з отцем Володимиром Прокоп’євим – греко-католицьким священником, який приїхав туди, втікаючи з Целінограду. Його життя було під загрозою. Це він перший дав мені правильні адреси та дуже просив, щоб я поїхав туди замість нього… Лише тепер мені вдалося це зробити, виїхавши з Криму, де була моя господиня, маючи там свою сім’ю, маму... Ми повинні були поїхати туди разом, щоби відвідати хворих та зайнятись душпастирською працею. Мене прописали в Криму, тому я збирався лише на якийсь час туди поїхати. Проте сталося інакше».
Отець Серафим не міг передбачити, що Боже Провидіння визначило йому до кінця його життя саме це широке поле діяльності. В Казахстані він одразу відчув себе в своїй місіонерській стихії. Він р7озпочав мандрівне апостольство посеред юрб, які були розпорошені та позбавлені душпастирської опіки. Кашуба написав до своєї сестри: «[…] під ногами цілина [від міста Целіноград] і болото – а в душі урочисте Te Deum – як завжди, не зважаючи ні на що». Як же це було на нього схоже. Слуга Божий дуже зрадів, отримавши «посилку» від Каті Блум з Целінограду, бо в ній були «хліб і вино, на які він так чекав, щоби відправити Літургію.
Отець Олексій Жарецький, про якого згадує Кашуба і якого люди знали як отця Олександра, був разом з вище згаданим отцем Володимиром душпастирем вірних у Казахстані до приїзду о. Серафима. Якщо б отець Серафим приїхав раніше, можливо, і його спіткала б така ж доля. Ось як Слуга Божий згадує про отця Олександра: „Якщо католицький священник в Казахстані хоче мати контакт із вірними, то він повинен обмежити себе, а його праця має бути таємною. Молебні відправляються переважно вночі, в надійно засекречених місцях, доступ до яких мають тільки довірені. За ним стежать, його переслідують, як злочинця, а якщо Господь дозволить і забажає – він стає правдивим свідком-«мучеником». Таким був о. Олександр. Зазвичай його так називають, але справжнє його ім'я Алекси (Aleksy, Олексій) – воно більше відповідає його мандрівній праці. Він належав до великої групи греко-католицьких священників, які за свою єдність із Церквою повинні були заплатити вигнанням разом із митрополитом Львівським – Сліпим…. Вони працювали в лісах, шахтах та на заводах Уралу та Сибіру, а коли добігав кінця час їхнього заслання та покарання, вони вважали за краще служити своїм залишеним братам, а не повертатися до рідних країв… Покинувши працю на Уралі, де він якийсь час перебував, отець Жарецький прибув через Актюбинськ до Караганди та розпочав активну діяльність по всій тамтешній величезній території. Безстрашно та горливо поспішав він на кожне прохання. Потягом, літаком, вантажівкою, а коли була потреба – й пішки діставався до найбільш віддалених сіл, де ще ніколи не ступала нога священника. Отець Олексій був справжнім «ловцем душ». Його горливості, сповненої щирої простоти, не могли противитись навіть безбожники. Він міг розпочати дискусію у публічних місцях, їдучи автобусом чи потягом, що свідчить про особливий дар, який він мав – дар впливати на людей.
Приїзду отця Олександра всюди очікували, як свята, але такий день – проте, скоріше за все, ніч – видавався не дуже часто, тому що великим був простір його праці. Крім Караганди, отець обслуговував Акмолінськ, Шортанди, Жолтинь, Таїнши, Петропавловськ, Актюбинськ та цілий перелік інших місцевостей, включаючи прилеглі села, які він особисто об'їжджав. Навіть через роки можна було бачити сліди його діяльності: цю людину о. Олександр навчав, а іншим вділив таїнства шлюбу чи примирив їх із Богом. Той же, кого отцю Олександру вдавалось переконати, часто був найгорливішим з усієї громади. Коли є приклад, тоді це неважко. В Шортанди була пара терціаріїв: Лукезій та Бона. Їхня домівка була домом молитви, настільки ревної, що їм вдалось пробути віру у їхнього племінника, попри те, що вся його родина була безбожною. Цей хлопчина був «здобиччю» о. Олександра – молода людина, готова страждати за віру. Коли він дізнався, що о. Олександра забрали, поїхав до Караганди, де плакав під мурами в'язниці.
Так закінчилася місія отця Олександра. В травні 1961 року вірні даремно очікували на те, що він прибуде до Таїнши. Не було його також в Акмолінську і Шортанди. Тривожні передчуття незабаром справдились. Отця заарештували в Караганді прямо на вулиці, на місці, на яке вказав зрадник, котрий вдавав, що хоче сповідатися. Юда завжди знайдеться. На початку, як завжди, слід священника загубився, але потім почали надходити скромні звістки. Отця Олександра було засуджено на два роки ув'язнення. Напевно, проходив тяжкі випробування і втратив здоров'я. Але, не зважаючи ні на що, він писав до вірних радісні листи, бажаючи підтримати їх на дусі. В одному з останніх своїх листів він говорив, що Матінка Божа обіцяла скоро звільнити його. Визволення прийшло несподівано, в неочікуваний час. Власне тоді, коли він мав надію побачитись на свободі зі своїми духовними дітьми, отець Олександр помер під час опрерації у в'язничній лікарні. Священника було поховано на віддаленому цвинтарі, тому його могилка із простим розп’яттям не може бути предметом культу для вірних. Вона є недоступна і самотня, як і той, хто спочиває в ній. Тільки час від часу хтось, спонуканий та ведений великою тугою, завдасть собі клопоту прибути за багато кілометрів, щоби відвідати могилку священника, слідами якого невдовзі пішли інші.
Через декілька тижнів після зникнення о. Олександра на станції Таїнши вийшов подорожуючий у білому, трохи прим'ятому плащі, з валізкою в руці».
Так о. Серафим розпочинає місію слідами о. Олександра, а вірніше сказати – слідами Ісуса в Казахстані.
(Розважання і коментар - брат Казимир Гузік OFMCap)
Молитва за заступництвом Вельмишановного Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)