«25 квітня 1966 року
З самого ранку у мене в душі бринять слова Євангелія з дня євангелістів: «послав їх по двох» – «binos».
Тож, йти поодинці завойовувати душі – це не Христова програма. Святий Григорій правий, що апостольство має спиратися на любов, а любов можлива лише в спільноті. Якщо б у свій час задуматись над цим, скільки б помилок можна було уникнути!
Правда, і нас спочатку було двоє. Навіть він, старший, покликав мене на допомогу, а підтримку отримав з неочікуваного боку – від репатріаційної комісії. В час, коли Заремба делікатно наполягав на виїзді, Висоцький вже прислав до Рокитного [селище міського типу, центр Рокитнівського району Рівненської області – Ред.] попередження, що це була би ганьба для духовенства, якби останній священник виїхав. Подібно висловився і рівненський комісар. Рокитнівський костьолик, гарний і затишний, з лурдським гротом, від якого у нас були навіть ключі – теж заохочував до того, щоби залишитись. На жаль, до комітету не вдалося знайти й жменьки віруючих. Можливо, це визначило те, що коли настав день від'їзду, ми вантажили речі в машини. Тоді стало очевидним, що для нас немає місця. Можливо, це був ще останній маневр комісії?– не знаю. Врешті, нам із трудом вдалося розмістити пакунки та валізи по різних вагонах. Ще залишилась на місці якась коробка з книжками. Якісь ікони було скинуто на колії, мене посадили в куток величезного вагона з вугіллям, і ми вирушили. Вагони котили з брязкотом та гуркотінням. В нічному мороці ми проїхали повз маленький костьол в Клесові [селище міського типу в Сарненському районі Рівненської області – Ред.], енергійний настоятель якого, отець Антоній Х., нещодавно був заарештований. Потім вже вночі ми проїжджали через Сарни».
(Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap)
В запису зі Щоденника о. Серафима, датованому 25 квітня 1966 року, можемо прочитати про учнів, яких Ісус посилає з євангельською проповіддю по двох. Слово «по двох» латинською мовою звучить як «binos».
Воно по-особливому торкнуло душу о. Серафима, який багато років свого священницького служіння проводив у самотності. Не тому, що не хотів йти по двох, і не тому, що так йому було краще проповідувати. Справжня причина самотньої місії о. Серафима була більш банальною. Просто не було того іншого, з ким можна було б розділити тягар і радощі душпастирського служіння на безкрайніх теренах Радянського Союзу.
На сторінках свого Щоденника отець Серафим знову переноситься в своїх спогадах до 1945 року, коли він збирався залишити храм в Рокитному, щоби повернутися до Польщі. Він описує свої переживання в момент, коли потрібно було вирішувати про остаточний виїзд. Знайомий священник із Рівного застерігав його від цього кроку, вважаючи, що виїзд до Польщі i залишення вірних без душпастирської опіки будуть ганьбою, яка заплямує честь священників. Розгублений і повний сумнівів, о. Серафим постійно шукає Божого світла. В його голові постійно вирують думки: залишимось в Рокитному, у нас вже навіть є ключі від костелу, однак радянська влада, нова на тих теренах, не дає дозволу. Перш, ніж відкрити двері храму для зібрання на молитву, маємо обов’язково, як передбачає новий закон, отримати право на душпастирську працю, а це неможливо без реєстрації парафії. Для реєстрації потрібно, щоби було мінімум 20 людей, а таких, на жаль, не знайшлось. Здавалось, що самі обставини підказують рішення – виїжджати!
Коли настав день від’їзду, виявилось, що в вагонах немає місця для двох священників. Врешті-решт їх вдалося розмістити, i розпочалась дорога. Дорога вглиб серця, де в тиші можна почути голос Бога і побачити хоча б маленький промінь світла – чи це по волі Ісуса? Чи Він хоче цього від’їзду?
Сидячи в кутку великого товарного вагону з вугіллям, о. Серафим вирушив у напрямку на захід, до рідних, до братів у монастирі, до тих нових овечок, яких Ісус поставить на його шляху, до яких його пошле, щоб він пас це Боже стадо. Слуга Божий згадує, як потяг проїхав неподалеку від костьолу в парафії Клесів. Невеличкий храм стояв самотньо, бо також залишився без священника. Настоятеля отця Антонія Хомицького було нещодавно заарештовано, і ті католики, що залишились тут, тепер як вівці без пастиря.
Не знаємо, яка духовна боротьба точилася в той час в душі о. Серафима. Ці декілька годин, починаючи з моменту, коли він сів на потяг, були часом напружених духовних змагань із собою, зі своїм страхом і сумнівами – боротьба за те, щоби посеред всіх тих голосів віднайти тихий, але виразний голос Ісуса. На станції в Здолбунові все стає враз ясним: «Не можу їх залишити – цих овечок Ісуса». «Хоча б залишилось два католики, я буду з ними третім». Бог все передбачив. «Я весь в руках Його Провидіння». Отець Серафим взяв валізку з приладдям до Божої Служби і зійшов із потягу, щоби залишитися на цій землі, обітованій йому Богом, зрошеній кров’ю і сльозами його стада, усіяній тернями переслідувань, випаленій атеїстичною агітацією, – щоб залишитися тут вже до кінця своїх днів.
Було 11 серпня 1945 року – день святої Клари Ассізької…
(Розважання і коментар - брат Казимир Гузік OFMCap)
Молитва за заступництвом Вельмишановного Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)