25 квітня 1966 р.
«Але сьогодні похмурий день. Дощ мрячить ліниво, але невпинно. Знову буде багнюка, тому про прогулянку навіть не можу мріяти. Почуваюся страшенно самотнім. Відколи отця Яна поховали на луцькому цвинтарі, я залишився зовсім один на всій Волині. В Тайинши я теж був сам, але про це не думаєш, коли завжди маєш готові до польоту крила. Зараз ця самотність жорстоко посилилась. Немає кому довірити таємницю моєї душі, і в пам’яті пульсує тривога Апостола: «ne cum ceteris praedicaverim, ipse reprobus efficiar” [ переклад з латинської:"...щоби, проповідуючи іншим, самому не виявитися недостойним" (1 Кор 9, 27 ). - Ред.]. Як мудро та милосердно, Ісусе, Ти посилав своїх учнів по двох: “binos”.
Не пам’ятаю, коли та де ми вперше зустрілися з отцем каноніком. Можливо, це було кілька днів після того, на тій самій плебанії, де він жив перед тим, як на постійно переїхав до Луцька.
Пан Мединський привіз мене у своєму екіпажі, тому що про автобус ще не було й мови, а потягом також було важко добиратись. Приземкуватий, невисокий, завжди по-батьківськи напівусміхнений, о. Ян час від часу брався за серце. Надзвичайно гостинний, часто клопотався, чим прийняти гостей, тому що сам жив скромно й обходився без господині. Ми часто бачились, тому що він мав право на Здолбунів, як давній настоятель тайкурської парафії, від якої потім відділилася парафія Здолбунів .
В Луцьку я теж у нього бував, як у сусіда та свого духівника. Ці візити приносили багато радості та втіхи. Я завжди виїжджав звідти з піднесеним серцем, хоча він сам мав багато клопотів. По-перше, на катедру звалилися податки. Ми всі разом збирали пожертви. Якась пані з Рівного пожертвувала золотий ланцюжок. Потім прийшла вказівка про ремонт на жахливу суму – зрештою її закрили. Це був болісний удар для всіх нас, хто залишився в дієцезії. Єпархіальний центр було перенесено в каплицю на цвинтарі. Для старенького священника розпочалася щоденна, досить довга подорож. Його сили були на межі, але він не скаржився й продовжував далі щось робити, завжди готовий послужити іншим. Коли я хворів, він відвідував та укріплював мене. Мабуть, не останню роль відіграло те, що, маючи багато справ, він допомагав в навчанні дівчинці господині, у якої він жив.
Я саме одягався до Святої Літургії в Острозі, коли мене повідомили, що він помер. Тихо та скромно, як жив. Хвороба мучила його уже віддавна, а ніхто про це не знав. Коли ми з отцем Ясьоновським стояли біля його могили, ми розуміли, що в ній поховано минуле дієцезії».
(Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap)
Перебуваючи на засланні в казахському селі Арикти, о. Серафим сторінка за сторінкою відтворює в своєму щоденнику події теперішнього та минулого життя. Його адресатом є рідна сестра Марія, яку він дуже любить. Саме їй він хоче довірити таємниці своєї душі та історії людей, яких він зустрів. Саме з нею прагне поділитися самотністю свого серця.
За вікнами дощ, отже, його улюблені прогулянки степами довкола села найближчим часом неможливі. Земля так сильно розкисає, що без гумових чобіт, а навіть і в них далеко не зайдеш. Поступово на серце засланого священника насувається понура меланхолія. Він дуже емоційно переживає свою самотність, перебуваючи на великій відстані від близьких людей без надії на швидке звільнення. Хоч о. Серафим і раніше був сам, але можливість нести Слово Боже і відвідувати людей, що чекали на нього, додавали йому крила...
Думками він переноситься до минулого, і в цей раз до спогадів про близького друга – священника Яна Рутковського.
В той пам’ятний день 11 серпня 1945 року, коли на залізничній станції в Здолбунові отець Серафим вийшов із потягу, який із репатріантами направлявся до Польщі, він думав, що тепер він єдиний римсько-католицький священник від Львова до Києва. Тоді він не знав, що, окрім нього, ще троє інших священників не виїхали з репатріантами і перебували у різних куточках Волині. Отець Ян Рутковський залишився в Луцьку, отець Мартин Вільк, співбрат Серафима з Ордену Капуцинів – в селищі Ємільчине (нині Житомирська область), а отець Мар’ян Ясьонський – у Володимир-Волинському. Пізніше, у 1946 році, ці два останніх священника розділили долю інших священнослужителів, заарештованих радянськими спецслужбами. Таким чином, до 1955 року на Волині залишатимуться тільки він, Кашуба, і отець Ян, який очолив парафію в Луцьку і опікувався замість єпископа Адольфа Шельонжека всією дієцезією в якості адміністратора. Адже у січні 1945 року його, як і багатьох інших, було заарештовано і направлено до в’язниці в Київ, хоч єпископ Адольф був непохитним і не хотів добровільно залишати Луцьк і дієцезію попри тиск і шантаж з боку НКВС.
Протягом 1944-1945 років радянський режим заарештував також інших 15 римсько-католицьких священників з різних міст та сіл України.
Сторінки щоденника отця Серафима розкривають вразливість і чуйність його серця. Він цінує прості і, на перший погляд, незначущі та не помітні для стороннього ока маленькі жести любові. Він ретельно занотовує й описує ці маленькі дари жертовних сердець та доброти людей, неначе прагнучи вберегти від зникнення в небутті те, що відоме лише Господу й укрите від людського ока. Так, о. Серафим згадує про золотий ланцюжок, який одна набожна жінка пожертвувала заради того, щоби врятувати луцьку святиню від знищення владою. Або про допомогу о. Яна в навчанні маленької дівчинки чи про його подорож з Луцька до Рівного (заради самого отця Серафима!) для того, щоб тільки відвідати Слугу Божого під час його хвороби. В своїх спогадах о. Серафим згадує не лише добре серце о. Яна, але і його ревне, попри похилий вік, служіння Богу і людям. З відстані часу, в декількох словах отець Серафим визначає те виняткове місце, яке займав в його житті отець Ян. Він коротко каже про нього: «Сусід і той, кому можу довірити свою душу», однак в цьому небагатослів’ї криється глибше розуміння того, ким насправді був для Кашуби о. Ян Рутковський. Саме тому сумна звістка про смерть цього «доброго пастиря Волині», який помер у Луцьку в 1955 році, так міцно зворушила отця Серафима. У своєму щоденнику Слуга Божий коротко записав: він помер «тихо і смиренно, так, як жив…» Таким чином, Серафим підвів підсумок 80-річному життю о. Яна Рутковського. «Тихо і смиренно» – це, здається, так небагато, а насправді, це та жертва, яка визначає святість вірного до останнього подиху священника.
На похованні, окрім отця Серафима, був тільки о. Мар’ян Ясьонський, який у 1955 році повернувся в Україну після довгих років засудження, звільнений з таборів виправних робіт на Сибіру. Інші священники Луцької дієцезії не приїхали. Причина проста: в живих або на волі з них вже не було більш нікого, бо 22 священники були розстріляні у в’язницях, 19 - замордовані бандами в 1943 р., 14 перебували на той момент в сибірських таборах, інші 18 виїхали або були вислані до в Польщі. Єпископа, батька дієцезії, немає. Звільнений у 1946 р. з в’язниці в Києві, єпископ Адольф Шельонжек був вигнаний до Польщі, де він помер в 1958 році далеко від своєї пастви.
Фотографії пожежі в м. Луцьк (1941-1944 р.)
Маленький епізод зі щоденника про золотий ланцюжок відновлює в пам’яті о. Серафима історію духовної боротьби за луцький собор, яку о. Ян вів разом із вірними протягом трьох років – з 1945 до 1948 років.
Справа в тому, що в 1944 році на костьол в Луцьку було скинуто 5 німецьких бомб. Одна з них пошкодила вежу, інша – підвальну частину. Поступово костьол без ремонтів приходив в аварійний стан. Влада звинуватила віруючих у тому, що вони не піклуються своїм храмом. Такою була тактика радянського атеїстичного режиму, який шукав будь-якого приводу закрити святині для вірних.
Апелюючи тим, що в пошкодженій культовій будівлі не можна правити Службу, місцева влада вимагала ремонтних робіт. Розроблені нею кошторис та перелік праць були настільки великими, що заздалегідь було відомо, що вони не по силах вірним. На початку 1948 року луцька парафія нараховувала більше за 500 вірних. Для того щоб зберегти за громадою кафедральний собор, отець Ян звернувся до віруючих з інших міст та сіл. Незабаром луцька громада інформувала уповноваженого зі справ релігії, що римо-католики Рівного і Львова погодилися зібрати потрібні кошти на ремонт Луцького собору, однак чиновник категорично заявив, що рішення про закриття святині вже ухвалене і ніхто його скасовувати не буде. Таким чином, влада шукала тільки привід, щоби закрити святиню і знищити віру. Це був один із багатьох методів боротьби нової на тих землях радянської влади з Богом.
Катедральний собор є «матір’ю й головою всіх костьолів дієцезії». Він є центральним місцем поклоніння Богові, яке очолює єпископ. Саме в цій святині в урочисті дні літургійного року правиться святкова Літургія, тут відбуваються рукопокладення у священники, освячення мира та благословення олії, якою намащуються хворі. Саме тут відзначаються найважливіші події в житті місцевої Церкви, зокрема Синод, прийняття нового єпископа чи його поховання. Зазвичай в фундаментах катедрального храму поховані останки померлих дієцезіальних єпископів, які є неначе стовпами віри для місцевої Церкви.
У 1948 p. католики Луцька були змушені залишити свою «матір» – свій катедральний собор. «Це був болісний удар для всіх нас, хто залишився в дієцезії. Столицю дієцезії було перенесено в каплицю на цвинтарі». О. Серафим усвідомлює, що серце дієцезії – велична катедра, місце проживання і служіння єпископа, тепер замінена на крихітну капличку. Його слова символічно характеризують обставини, в яких опинилась Римсько-Католицька Церква не тільки на Волині, але в цілому в Радянському Союзі. Як колись в часи гоніння римськими імператорами перші Христові учні збирались на цвинтарях, так і тепер їхні далекі нащадки, але тепер вже в Луцьку і не тільки, теж були приречені на подібну долю.
Боротьба з Богом на тих землях тільки розпочинається. Після смерті о. Яна в 1955 році ситуація стає ще більш критичною. Єпископа і навіть його представника немає. В усій дієцезії, яка на початку нараховувала 220 священників, залишився лиш один – отець Серафим. «Я залишився зовсім один на всій Волині». Тепер засланий в Арикти, він з болем пригадує ці переломні моменти в житті католицької спільноти. Але попри драматичність обставин, попри те, що місцезнаходженням катедрального собору став цвинтар, а він залишився єдиним священником на великій території, отець Серафим усвідомлює, що, незважаючи ні на що, він має ще дві руки і дві ноги, щоб шукати і нести на плечах загублених овечок до Божого стада, що серце в його грудях може битися биттям Ісусового Серця, щоби втішати засмучених і дарувати їм Боже милосердя. Слова «ви не сироти» звучать майже, як Ісусова обітниця: «Я завжди буду з Вами» – тепер у 1955 році по-особливому звучать у Луцькій дієцезії.
(Розважання та коментар брат Казимир Гузік OFMCap)
Молитва за заступництвом Вельмишановного Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)