30 квітня 1966 р.
"Щось починається. Вчора було ще одне хрещення, а сьогодні вранці ми пережили прекрасний момент: "облучини" Георгія. Св. Конрад буде мати свого послідовника. Ввечері розпочинається травневе набоженство.
Вітаю тебе, травневий світанку!
Я думав, що необхідно буде тільки згадувати, але розпочалася нова сторінка, і можливо, також прекрасна. Ми охрестили кільканадцять дітей. Вчора св. Йосип Робітник пробудив трохи завзяття (вчора 12, сьогодні вже 18). Травневі набоженства співаємо насамперед польською, а потім сходиться багато німців. "Хата з краю" стала Домом Божим. "Non nobis, Domine, non nobis" ("Не нам, Господи, не нам"). Господиня – була лютеранка – повінчалася.
Ми щиро та гірко плакали. Бо як не плакати, коли там, далеко, таке велике свято, а нас тут четверо в чужій німецькій хаті повторює ті самі слова клятви: "Ми діти польського народу" - ми ще додавали – "розпорошені в далеких, чужих землях". Скільки ж то всіх разом плачуть сьогодні в цей великий день Тисячоліття! В Тайинші, Шортанди, в селищах й там, далеко в Рівному, Здолбунові, Корці. "Добра Матінко – нехай тебе плач сиріт…". Німці плакали разом з нами. Може, зі співчуття, а може, і в їхніх серцях прокинувся сум за іншим життям, у якому в травні квітнуть квіти, і ними прикрашається вівтар Богородиці, та лине спів на повні груди. Ми також співали три дні вранці та ввечері. Георгій пригадав чудову мелодію літанії, і ми навіть не боялися казахських сусідів, які проходили повз вікна. Схоже на те, що люди не злі, шкодити не будуть. Вони й самі сходяться зі своїм муллою теж, як і ми. Але тепер ці дні пройшли, а священика, схоже, повинні відвезти кудись в інше місце. Серце стискається, та повторюю слова, які так влучно написані на нашому імпровізованому кивоті: "Herr, bleibe bei uns" ("Господи, залишайся з нами").
Я не міг одразу повертатися додому. Потрібно було йти, випереджуючи самого себе, куди-небудь, щоб по дорозі позбутися болю та гіркоти, якими я був переповнений. Здалеку я бачив машину, що від’їжджала. Скільки ж разів буде повторюватися це болісне прощання? Вже недалеко від цвинтаря я побачив посеред сухої трави ніби якесь явище – маленьку жовту квіточку. Роздивлявся навкруги, чи немає їх більше. Проте жодного сліду на цілому розлогому полі. Я зірвав квітку та підяв її обережно, як реліквію. І ось в моїх руках опинилась не одна, а дві квіточки, що несміливо пригорнулися одна до одної. Знову дві. Misit illos binos ("послав їх по двох"). Ні, вже не можу і не хочу бути сьогодні на самоті, коли там усі разом біля ніг Цариці".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
30 квітня 1966 р.
Для отця Серафима, засланого у ледве помітний на картах Казахстану радгосп Арикти, це надзвичайний день: сьогодні його відвідують довгоочікувані гості. Це невеличка група католиків, які, дізнавшись про несподіване рішення радянської влади вислати невигідного їй священика у всіма забуту глушину, невтомно розшукували свого духовного батька, щоби всіма можливими способами підтримати його та при нагоді отримати через його служіння Ісуса. І ось чудо – вони врешті-решт його знайшли!
Один з гостей, чоловік по імені Георгій, висловив своє давнє бажання вступити до Францисканського Ордену Світських. Обряд прийняття мав відбутися в той самий день. Отець Серафим називає цей момент "obłóczyny", що дослівно означає "одягнення", "вбрання". Георгій вирішив вирушити в дорогу за Ісусом, наслідуючи приклад св. Франциска з Ассизі, і саме сьогодні, 30 квітня, він має зробити свій перший крок. Але для того, щоб іти за Ісусом, Георгій має дозволити Господу, щоб Він зодягнув його в нові шати – у шати Божої благодаті. Обряд прийняття до Ордену мав пригадати присутнім, що вступ до Ордену святого Франциска означає для "вбраного" початок нової життєвої дороги згідно Євангелія і прикладу Ісуса. Покровителем нового життя щойно народженого в Арикти світського францисканця було обрано святого францисканця з Ордену Капуцинів – Конрада з Паржаму. Він виявився близьким Георгію насамперед тому, що також був німецької національності. Але й не тільки через це. Серафим сподівався, що життя його святого співбрата з Ордену буде надихати і підтримувати Георгія на тій дорозі, на яку покликав його Господь. Правдоподібно, що Слуга Божий міг розказати йому історію життя Яна Бірндорфера (саме так звали Конрада до приходу в монастир), який народився у 1808 році в Паржамі, в німецькій Баварії, і був дев’ятою дитиною в бідній селянській родині. До 31 року життя Ян працював на полі. Однак у 1849 році він вирішив вступити до Ордену капуцинів. Його прийняли в монастир братів у місцевості Альтьоттінг. В той час там знаходився санктуарій Божої Матері Цариці Баварії, куди прибували тисячі вірних. Брату Конраду було довірено обов’язки придверника, а також непросте завдання зустрічати та приймати паломників, допомагаючи та надаючи їм необхідну інформацію. Він смиренно виконував це служіння протягом 43 років. Конрад був відомий своєю лагідністю, щирістю та зичливим ставленням до людей. Він також постійно турбувався за найбідніших. Смиренний брат отримав від Бога дар зосередженої молитви, а також харизми пророцтва та читання в людських сумліннях. Брат Конрад помер через виснаження від праці та хвороби 21 квітня 1894 року у віці 86 років. Такою була історія святості простого брата з Баварії, і отець Серафим сподівався, що в особі Георгія святий Конрад буде мати свого вірного товариша в крокуванні за Ісусом…
Завершується ще один місяць весни. Завтра вже травень, який відкриває немовби новий етап у житті священика-вигнанця – новий етап його душпастирської праці. Він охрестив більше за десятеро дітей, крім того, на Службу Божу зібралось 18 осіб. Християнська спільнота, хоча й повільно, але потроху зростає. І простенька хата на краю села стає справжнім, хоч і прихованим від людського ока Божим храмом. Отець Серафим має ще одну радісну звістку: господарі цього "Божого дому" врешті вирішили повінчатись. Осяяні Божим Словом, яке зійшло в їхні серця через проголошування Слуги Божого, вони вирішили поєднати назавжди свої долі через благодатну дію Ісуса Христа. В здоров’ї і хворобі, на добру і на злу долю – тепер вони разом об’єднані в Христі Ісусі до самої смерті. Порожні посудини наповнюються, вода перемінюється у прекрасне вино. І дивним чином непримітне село Арикти перемінюється в євангельську Кану Галілейську.
3 травня 1966 року Польща святкувала 1000-річницю Хрещеня. Отець Серафим з великим хвилюванням переживав цю дату: "Скільки ж то всіх разом плачуть сьогодні в цей великий день Тисячоліття! В Тайинші, Шортанди, в селищах й там, далеко в Рівному, Здолбунові, Корці..."
За декілька днів буде 3 травня – особлива для отця Серафима дата. Того року в цей день польський народ на своїй батьківщині і в діаспорі відзначав великий ювілей – річницю 1000-річчя Хрещення. Тисяча років пройшло з того моменту, як князь Мешко І разом зі своїм найближчим оточенням охрестився. Так було покладено початок дії Божої благодаті для племен, які перебували в мороку незнання і в рабстві демонів. Для них засяяло світло з висоти – Ісус Христос. Отець Серафим дуже палко чекав на цей момент і тепер, засланий далеко від своїх рідних, від монастиря в Ченстохові, де тепер зібралися єпископи і священики з усього польського краю, він може лише духовно єднатися зі своїми співвітчизниками.
Отримавши ще раніше від о. Альбіна детальну інформацію про заплановане святкування ювілею, тепер він всіма думками і серцем лине до рідного краю. Навіть присутні в цей день поруч з о. Серафимом німці зворушились, споглядаючи, з яким трепетом їхній пастир переживає цю подію. В цей день ще чотири серця розділяють разом зі Слугою Божим радість і вдячність Господу за тисячолітню історію християнства на польській землі. Проте в розкиданих на безкрайніх степах Казахстану містечках Шортанди, Тайинші, Караганда та в десятках інших казахських поселень сотні тисяч поляків, таких же вигнанців, як і він, навіть не знають, що сьогодні свято тисячоліття. Силоміць виселені зі своїй земель, вони опинились тут, в далекому Казахстані, відлучені від життя, культури та подій рідного краю.
Отець Серафим добре знає цю трагічну історію примусового переселення своїх земляків, яких, починаючи з 1935 року, радянська влада намагалась вирвати з корінням з їхніх рідних територій, зі своїх осередків, від своїх осель. Місцем призначення для багатьох з них став Казахстан. В цілому протягом 1935-1941 років вглиб Радянського Союзу було вивезено близько 330 тисяч представників польської національності…Тепер отець Серафим тут, разом з ними, розсіяними овечками, далеко від своїх, далеко від радісного святкування… Важко йому стримати сльози…
Триденне святкування ювілею мало завершитись молебнем на честь Пречистої Марії. В загубленому в неозорних казахських степах радгоспі Арикти травневий молебень зі співом Лоретанської літанії звучить не менш проникливо, ніж у далекий Польщі… Маленька хата наповнилась співами польською і німецькою мовами, і ще й так голосно, що сторонні люди на вулиці могли звернути увагу і повідомити про них міліцію. Але Серафим знає: люди тут хороші, адже й самі змушені збиратися тайкома на молитви по домах зі своїм священнослужителем – "мулою". Вони наші друзі, не вороги.
Втіхою для отця Серафима є слова, написані німецькою мовою на імпровізованій дарохранильниці: "Herr, bleibe bei uns" ("Господи, залишайся з нами"). Ретельно вишиті на хустинці, покладеній на скриньці, кимось дбайливо пристосованій під кивот, ця коротка молитва нагадувала Слузі Божому про присутність Ісуса посеред них. З часу його перебування в Арикти, ця скромна дарохранильниця приймає великого Гостя, Який приходить з вівтаря, щоб залишитись посеред своїх в забутому всіма селі. Ісус в Пресвятих Дарах тепер постійно живе в Арикти, як колись жив укритим життям в Назареті. Тут про Нього знають лише декілька осіб, посвячених у цю велику таємницю: що в маленькому радгоспі б’ється велике Серце Бога. З пробитого Серця Євхаристійного Ісуса випромінює любов, яка прагне огорнути кожного. Благословенна вина, якщо такі незбагнені дари небесної Любові Бог дарує невеличкому поселенню, заселеному вигнанцями…
Фото переселенців в Казахстані. Деякі родини отримували якесь житло, більшість мали самі подбати про помешкання та роботу.
Коли о. Серафим провів до машини своїх гостей, то не міг одразу повернутися в дім. Так багато емоцій переповнювало його. Зворушений до глибини душі, він хоче справитись на прогулянці із внутрішнім болем, який переливається через край його серця. Розлука з близькими серцю і думкам людьми, розлука з друзями розриває болем його нутро, наповнює невимовною гіркотою. Серафим не приховує своїх почуттів. Такою буває ціна любові. В той день, коли всі святкують біля чудотворної ікони Пречистої в Ченстохові, він тут, на засланні, знову залишився один. Несподівано він помітив на дорозі дві маленькі квіточки. Роздивившись навколо, він усвідомлює, що на широкому степу просто неможливо їх побачити. Значить, це знак. І значить він невипадково побачив їх. Ці дві жовті, притулені одна до одної квіточки (не одна, а дві!) нагадують йому слова Ісуса, Який «послав учнів по двох» - Misit illos binos. Напевно, це знак, що він не сам. Що поруч з ним є його найкращий Друг – Ісус.
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)