24 травня 1966 р.
"Наразі я ще не був жебраком. Як завжди, Зося гостинно прийняла нас, потім Ванда повернулась додому, а проф. Міхаловський порадив мені залишитись в клініці. Я був вдячний йому, бо це означало, що якийсь час пройде для мене спокійно – а потім – що Бог дасть. Процедури з вухом тривали довго і не давали результатів. Я вбачав в цьому перст Божий і сильно не переживав, оскільки клініка знаходиться навпроти храму св. Антонія, і молоді лікарі дивились крізь пальці, коли рано вранці я біг туди на годинку. Зрештою, і наші сестри дозволяли. Було декілька пацієнтів, які не сповідались.
Несподівано з'явився Франсішек з Рогожниці. Він був у Рівному, а Марія прислала його сюди. Вони потребують священика, і то швидко. Парафія велика, а священик виїхав, залишив їх сиротами. Моє лікування ще тривало. [Франсішек] приїхав вдруге. Чекають нетерпляче. Як на зло, я не одужую. В сам день приходу професора з'явилось головокружіння. Можливо, причина була в тому, що я віддався посиленому вивченню англійської. Нарешті, мене виписали, порадивши повторно з'явитися через деякий час. Ми поїхали з Франсішком через Рівене і Барановичі до Гродна, а далі прямо до Рогожниці. Спочатку, правда, я відвідав настоятеля в Кремениці, який обслуговував також рогожницьких парафіян. Була неділя, а до того ще й якесь свято, тому набоженство відправлялось урочисто і довго з процесією. Після центрального богослужіння мене несподівано викликали до сільської ради. Тут я довідався про те, що в Рогожниці влаштували для мене оваційне привітання, тому мені радять щезнути звідти якнайшвидше. Я все ж таки залишився в отця Юзефа ще на один день, він навіть просив мене, щоб я як чернець дав йому і сестрам якусь духовну їжу. Потім я тихо попрямував до Рогожниці. Досить великий костел і доглянутий цвинтар з мурованою та залізною брамою свідчили про те, що отець Мяновський був добрим господарем. Чому він виїхав? Певно, не давали йому спокою, як і мені. Через розголос та заборону з боку місцевої влади я тепер вже не міг більше тут залишатись. Порадив їм робити конкретні старання і виїхав. Потім ми були з Франсішком у начальника в Гродно. Він сказав, що якщо за мною тягнеться якийсь злочин, то мене не зареєструють. Тепер вони будуть намагатися всіма способами приписати мене у себе і умилостивити начальника, а вже потім я зможу виписатись з Рівного і приїхати до них. Потім якось я отримав в Рівному телеграму, що можна приїжджати, бо все готове. Потрібно було зробити вирішальний крок. Мене виписали з Рівного.
Тут, однак, розпочинається новий етап життя, який тепер не можливо було стримати. Адже йдеться про причини вигнання і поневірянь. Колись, значно пізніше, мали ми характерну розмову в рівненській службі безпеки. Це сталось вже після того, як забрали костел і зробили ревізію у Софії, бо вони мали в руках "Просто з мосту" [Ред. – газета, яка видавалась у Польщі до 1939 року]і мої фотографії з дітьми. Щодо газети, легко було сказати, що це не моє і не стосується мене, що за польських часів Сталіна та інших представляли карикатурно. Але фотографія – це вже "corpus delicti" ("склад злочину"). "Знаєте, що є закон, який забороняє навчати та сповідати дітей". "Я нічого не знав про такий закон, - відповідаю. – а якщо він є, то ніхто з нас не може йому слідувати". Бурхливої реакції на це не було, за мить почали знову зверхнім тоном. Видно, що ви людина щира (одкровенна). Показав їм, що не розумію. От якби я вийшов на амвон і сказав людям: нам не потрібний Папа, обійдемось без Йоана XXIII, він ворог Радянського Союзу, то й ми не хочемо мати з ним зв'язок – тоді би зі мною розмовляли би інакше. У мене відкрились очі. А, ось про що йдеться! Я сказав їм, що якби я зробив те, чого вони жадають, вірні наплювали би мені в очі і ніхто не ходив би до костела, бо вони призвичаєні до католицької віри, а це була би зрада.
Цю розмову нагадав мені Папа Григорій VII, безстрашний оборонець віри та Церкви".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
На сторінках Щоденника о. Серафима з'являються спогади про новий етап у його житті, який розпочався після того, як влада в Рівному позбавила отця права виконувати служіння священика. Отець Серафим називає цю життєву смугу "жебрацькою", через те що, як учень Христа, котрий вірно слідує за своїм Вчителем, він тепер не має постійного притулку, де міг би прихилити голову, і ввесь час знаходиться в дорозі.
Спогади переносять Серафима до рідного міста Львів, куди у 1959 році він поїхав перевірити слух, який за останні роки суттєво погіршився. Виявилося, однак, що йому потрібно залишитись тут на довший час. Зичливий та уважний до о. Серафима, професор Міхалковський вирішив серйозно зайнятися його слабким здоров'ям. Таким чином, Слуга Божий отримав можливість зібратися трішечки з думками та побачити, що робити далі. Поруч – доброзичливі старі знайомі та люблячі Бога люди. Недалеко від лікарні є костел святого Антонія, який на той час залишався єдиним відкритим у Львові католицьким храмом. Отець Серафим міг відпрошуватися з лікарні, щоби відправити в костелі богослужіння. Крім того, чутка про священика, хоча й потай, але досить швидко поширилась лікарнею, так що отець зміг посповідати декілька людей. Для "безпритульного" священика в цьому була розрада і знак того, що Господь не забув про свого слугу і посилає його, оскільки так багато людей потребує його священицького служіння.
Неочікувано до отця Серафима приїхав пан Франcішек із білоруського села Рогожниця з великим проханням, щоби він поїхав з ним і залишився служити в місцевому костелі. Думка добра і хочеться негайно їхати, але підводить хитке здоров'я. До того ж професор не дозволяє їхати – потрібно чекати. Але попри все, це промічник надії на те, що знову, хоч і не в Рівному, але знайдеться для нього храм і можливість нести людям Ісуса.
Чекаючи на покращення результатів лікування, о. Серафим займається інтенсивним вивченням англійської мови. Дивним може здатися це заняття, незвичайне в складному положенні переслідуваного священика та бездомного апостола. Навіщо йому потрібне знання англійської, коли їхати за кордон він не збирається і його діяльність не вимагає від нього таких вмінь?
Англійська – ще одна мова, через яку, як крізь вікно, Слуга Божий може пізнати новий світ літератури, нові історії людей іншої культури та ментальності. Можна припустити, що одним із пояснень цього незвичного захоплення Серафима є така риса його особистості, як природнє бажання відкривати непізнаний світ чарівної країни літератури. А може, це просто віддушина – своєрідна втеча від гнітючих думок про нинішнє становище і невідомість майбутнього.
Ще в студентські роки брати в монастирі неодноразово відзначали особливе захоплення Серафима – книги. У 1939 році він захистив магістерську працю в Ягеллонському університеті в Кракові, отримавши звання магістра філософії в області польської філології. Не можливо було не помітити в ньому надзвичайний потяг до поезії, літератури, журналістики, мистецтва. Це була справжня пристрать Кашуби, яку не могли не відзначити його університетські викладачі. Вони запропонували здібному студенту займатися науковою працею в університеті. Сам професор Стефан Колачковський, видатний польський вчений і знавець літератури, запросив Серафима бути його асистентом. Однак вже через багато років, під кінець життя, тримаючи в руках свою магістерську працю, о. Серафим сказав одному зі своїх друзів приголомшливі слова: «Яка ж ця людина була немудра, якщо займалась такими справами, коли люди потребували Бога». Нічого не могло порівнятися зі справою спасіння душ. Це логіка святих, яка не заперечує цінності вивчення мови, дослідження літератури чи написання філософських трактатів, але при цьому обирає кращу частку – виконання Божої волі. Як священик Слуга Божий Серафим також вибрав кращу частку, коли залишився на пустелі невіри в атеїстичній державі, бо саме тут Господь визначив йому служіння. І він намагається ні на мить не ухилитися від доріг, якими провадить його Божа рука. Проте тепер між лікувальними процедурами у львівській лікарні Бог дарує йому вільні хвилини, коли на короткий час він може дозволити собі віддатися улюбленій справі і поглиблено вивчати англійську.
Звичайно, це триває недовго, оскільки Слуга Божий не буває довго безробітним. Разом з паном Франсішком він вирішив поїхати зі Львова до села Рогожниця, що недалеко Гродно. Радості людей не було меж. Вони були так щасливі з того, що нарешті з ними буде священник, що необачно забажали вітати о. Серафима з усіма належними почестями та урочистостями. Однак, чого і слід було очкувати, таке вітання стало не до вподоби місцевій владі, яка, як і скрізь у Радянському Союзі, воювала з Богом і всім, що стосується віри. Гучна зустріч священика могла стати приводом для того, щоб отець Серафим не отримав дозволу на оформлення його як настоятеля в тій парафії. Тому знову отцю потрібно тихо і непомітно для сторонніх очей відвідувати храм в Рогожниці, і то на короткий час, щоби не погіршити обставин, які могли призвести до повної заборони служіння.
Начальник з Гродно начебто не заперечував, давав надію на реєстрацію в Рогожниці, але спочатку треба було виписатися з Рівного. Довіряючи добрій руці Бога, яка провадила його крутими стежками і не пояснювала майбутнього, о. Серафим врешті виписується з Рівного. І тепер – до Рогожниці. Однак справа не проста. Те, що пообіцяли, не означає, що воно буде виконане. Найближчим часом священик для Рогожниці не передбачається, а отець Серафим і поготів. Тепер він навіть юридично бездомний. "Бєз опрєдєльонного мєста житєльства" – практично "бомж", безхатченко. Але в очах Бога він не просто "бомж" – а Божий "бомж"!
Через 8 років після цих подій, перебуваючи далеко в Казахстані, в радгоспі Арикти, отець Серафим згадує, що одним із мотивів такого ставлення влади до нього була його апостольська праця з дітьми. Він пригадує події після закриття костелу в Рівному і описує чергову зустріч з представником служби безпеки, який поклав перед ним на столі фото отця Серафима з дітьми в день їхнього Першого Причастя. Ця фотографія, зроблена на добру згадку про велику подію в житті кожної людини, була вагомим аргументом, аби висунути серйозні звинувачення на адресу священика. "Хіба вас не повідомляли, що закон забороняє сповідати дітей?", – сказав суворо службовець. "Я нічого не чув про цей закон, – відповів Серафим, – а навіть якби такий існував, ніхто з нас, священиків, не підкориться йому".
Ось відповідь справжнього Доброго Пастиря, який знає, що "треба Бога більше слухати, ніж людей", навіть якщо ці люди – представники влади.
"Не забороняйте дітям приходити до Мене", - сказав Ісус. Як же тоді він, учень Ісуса, може скасувати ці спасенні слова свого Господа, піддавшись страху перед репресіями з боку атеїстичної влади? Можливо, ще не раз прийдеться слухати дорікання службовців, а навіть страждати у в'язниці, але Слово Боже не буде знехтуване. Діти мають право на благодаті і обійми Ісуса. Господь на них чекає, тому залякування і заборона тут ні при чому.
Серафим хоче, щоби йому повернули право відправляти богослужіння в рівненському костелі чи будь-де в іншому місці. Служби безпеки знають про це, принаймні, здогадуются і тому розпочинають торгувати з отцем. "Ми з вами розмовляли би по-іншому, якщо би ви…" І тут відкритим текстом чиновник пропонує священику співпрацю проти Церкви.
"Скажіть, що нинішній Папа нам не потрібний. Він проти Радянського Союзу і є нашим ворогом". В цих словах о. Серафим чує, що йде пряма атака на його священицьку вірність, яку він урочисто шлюбував в день своїх свячень. Любити Церкву, слухати єпископа, якого призначає Святіший Отець – наступник апостола Петра і намісник самого Господа на землі, – ось свята присяга в серці кожного священика. "Ні за яку ціну, нізащо на світі не можу допустити навіть думки про зраду. Вже не один раз в історії Церкви проливалась кров пастиря і вірних, щоби зберегти вірність Святішому Отцю. Я не перший. Це очевидно, що якби я дав згоду і пішов на співпрацю з брехнею, тоді б розмови були іншими. Але ні я, ні вірні не погодимось на відокремлення від Папи. Це була би зрада". Отець Серафим розуміє, що приховано за словами службовцем. Він називає все своїми іменами. "Господу видніше, як мені бути: чи пастирем на чолі стада і з храмом та пропискою, чи тим, хто шукає загублених овець, без храму і в постійних мандрах, а може, зв'язаним і побитим, як Ісус на Голготі. Господь передбачив, а я в Його руках".
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)
Папа Йоан XXIII відвідує дітей у лікарні.
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)