Бр. Казимир Гузік OFM Cap
Через декілька днів після наступної – у 2018 році вже 41-ї – річниці смерті о. Серафима я відвідав Рівне. Це прекрасне, старовинне місто, але для мене воно особливо цікаве передусім з приводу любові, яку мав до нього о. Серафим. У 1945-1958 роках Кашуба був настоятелем костелу св. Антонія – єдиного відкритого католицького храму в Рівному. Примусово усунутий і вигнаний радянською владою, він розпочав мандрівне душпастирство: відвідував вірних по всій території країни Рад. Однак те, що він був змушений залишити Рівне, не означало, що він залишив своїх парафіян. Весь час, аж до самої смерті, Серафим Кашуба продовжував опікуватись рівненською парафією, укриваючись, немов партизан, від органів влади.
Для мене це був зворушливий момент – опинитись там, де ще залишається так багато слідів цього мандрівного пастиря. Звичайно, за останні 60-70 років їх нелегко віднайти на вулицях та провулках, у подвір’ях та будинках, які зазнали дотику історичної зміни епох та поколінь. Однак найбільшим чудом для мене стало відкриття цих слідів у серцях багатьох людей. Їх не зміг стерти стрімкий час історії, оскільки вони надійно зберігаються у вдячній пам’яті вірних.
Проте ще до розмови з людьми, які особисто зустрічали отця Серафима, я помітив видимі знаки його присутності посеред них. В рівненському храмі поміж вмурованих у стіни меморіальних таблиць вирізняється пам’ятна дошка з барельєфом отця Кашуби і написом на двох мовах. Запалені при ній свічки – це знак любові й пам’яті вдячних парафіян, які, приходячи до храму, запрошують цим жестом «свого святого священика» до своїх молитов. Як нескладно здогадатись, я віднайшов свідків життя Серафима Кашуби саме в парафіяльному храмі. Отець Владислав, наступник о. Серафима, з великою любов’ю і ретельністю зберігає пам’ять про Вельмишановного Слугу Божого. Він із радістю відгукнувся допомогти мені знайти людей, які тим чи іншим чином були знайомі з отцем Серафимом, і наполегливо просив всіх, хто знав о. Кашубу, залишитись для розмови. Зосталось близько десятьох.
Колись, у 1958 році в рівненській парафії було декілька сотень парафіян. У 1977-му – в рік смерті отця Серафима – їх також було ще дуже багато. Тепер у Рівному залишилось декілька десятків осіб, які його зустріли особисто. Коли вони дізнались про те, що я з того ж самого Ордену, що й о. Кашуба, перед костелом вишикувалася маленька черга. Кожен зі свідків хотів розказати про свою зустріч з «отцем». Не дивлячись на те, що минуло багато часу, найважливіше, що закарбувалося в їхній пам’яті, тепер було на їхніх вустах. Я зауважив, що найчастіше вони розказують про нього, як про «отця Кашубу». Всі знали, що це отець Серафим, але близьким і звичним для них є саме це звернення, яке вони колись чули з вуст старших і запам’ятали з дитинства – «отець Кашуба».
«У 1955 році отець Кашуба вділив мені таїнство шлюбу в храмі. У 1958 році він хрестив моїх дітей, – згадує Лукомська Владислава Станіславівна, – Моя свекруха, Олександра Лукомська, з 1960 року їздила з ним всюди, де було потрібно: і до Казахстану, і до Ленінграду, і до Львова. О. Кашуба мав до неї велику довіру. Багато разів бувало так, що – несподівано для мене – свекруха збирала речі і вирушала в дорогу з о. Серафимом. Я питаю її: «Мамо, куди Ви їдете?» «Я потім Тобі розкажу,» – відповідала вона в поспіху. Вона була з ним всюди – там, куди він їхав. У 1937 році мій чоловік втратив батька внаслідок репресій з боку радянської влади. Він боявся втратити отця Серафима. Казав: «Мамо, намагайтеся бути близько Серафима, щоб його не забрали». Вона повторювала йому: «Все буде добре, все буде нормально». Моя свекруха була посвячена в його справи. Коли вона залишалася в Рівному, то о. Серафим часто писав їй листи, часами дуже короткі: «Оленько! Серафим є в такому-то й в такому-то місці». Часами він бував у нас вдома. Я пам’ятаю його молодого і тоді, коли він був уже в старшому віці. Він намагався триматися, незважаючи на хворобу. Випив стакан чаю, щось перекусив – і далі в дорогу. Не затримувався надовго. На нього чекали люди, бо дуже багато потребувало священика».
Я надзвичайно зрадів, почувши ці слова від пані Владислави, оскільки з її спогадів я дізнався про одну з багатьох «провідниць» та «провідників» – вірних друзів о. Серафима, які товаришували йому в апостольських подорожах. Це була особлива категорія його парафіян, а можна навіть сказати – друзів. Вони завжди були віддані справі, до якої їх запрошував Серафим, і чекали на найменший знак свого улюбленого пастиря, щоби вирушити в дорогу і товаришувати йому в його апостольських мандрах...
Моє знайомство зі свідками життя о. Серафима в Рівному продовжувалось. Декілька осіб терпеливо чекали в черзі перед костелом, бажаючи поділитися своїми спогадами про отця Кашубу. Деякі з них були ще зовсім дітьми, коли він служив у рівненському храмі:
«Коли мені було 7 років, – ділився зі мною наступний свідок пан Євген, – то отець Серафим уділив мені Перше Святе Причастя. Після стількох років небагато пам’ятаю про о. Кашубу, але запало мені в пам’ять, що він завжди прагнув досягти мети, був дуже добрий, чудовий проповідник, мав міцну віру і навчав нас вірити в Бога. Я молюсь до о. Серафима про допомогу в різних справах». Лише декілька зустрічей малого хлопця з о. Серафимом після стількох років залишили після себе такі чудові спогади!
Наступною була Анна Вацлавівна Шечук. Вона зворушено згадувала:
«Я ходила на Божу Службу з бабусею до приватного дому вночі. Бабуся сказала мені: «Озирнися, донечко, чи ніхто за нами не стежить». Ми зайшли в кімнату, а там посередині стоїть о. Серафим, такий зичливий й добрий. Він роздавав Святе Причастя. Я пам’ятаю, що він завжди клав на мою голову долоню і благословляв мене. Отець Кашуба був вдягнений у хабіт, такий, як у Вас. Я не бачила його в іншому одязі. Він сердечно обіймав мене. Мені було тоді одинадцять років. Потім через деякий час бабуся багато плакала і розказувала мені, що в отця Серафима багато поневірянь. Що йому кажуть, як пастухові на коні, пасти овець, хоча він хворий і старенький. І вона багато плакала. «Це той отець, який давав Тобі Святе Причастя», – намагалась вона мені нагадати… В нього були ясні, чисті, надзвичайно добрі очі. Таким я його запам’ятала, коли була дитиною. Я молюсь за його заступництвом про зцілення моєї доньки, прошу в нього допомоги».
Серед тих, хто залишився на розмову зі мною, був також пан Чеслав Хитрий. Він згадував:
«Я дуже добре знав о. Серафима Алойзи Кашубу. Перший раз я зустрів його, коли на початку 50-х років минулого століття мама привела мене до храму св. Антонія (тепер там є органний зал). Там у 1946 році о. Кашуба мене охрестив. До нього горнулися діти. Він фотографувався з ними на подвір’ї храму. Я часто проходив повз храм і бачив, як о. Кашуба йшов до своєї плебанії на вул. Гоголя. Я також пам’ятаю, як у 1956 році він провадив похоронну процесію з Ганечкою Динаковською, відданою катехеткою парафії і таємною зв’язковою отця Серафима з дальніми парафіянами. Пам’ятаю, як у 1976 році він приїжджав із Сибіру і Казахстану. Обличчя отця Кашуби було дуже схудлим, він мав на собі дешевий светр, штани і дуже звичайні черевики. Тоді в домі сестер Адамовських на вул. Дубинській, недалеко від нашого цвинтаря, я приймав з його рук Святе Причастя. За півроку до смерті отця Кашуби я був присутній на Службі Божій, яку він відправляв в іншому місці наших таємних зібрань – у померлої Квятковської. Поміж іншими була також Марія Лозинська, сестри Адамовські та інші люди. У 1977 році на початку березня я бачив його в останній раз в помешканні на вул. Дворжецька біля в’язниці. Хвороба давала про себе знати. Він мав вигляд суцільно виснаженої людини. Його голос був вже слабкий, однак, незважаючи на все, він ще півроку служив, віддавався до кінця. Я до кінця своїх днів буду пам’ятати о. Серафима Алойзи Кашубу – цього надзвичайно жертовного і цілковито відданого Богу й Церкві священика».
Наступним свідком була Тамара Острозька. Вона народилася в місті Сарни.
«Коли народилася моя донечка, - говорить вона, - я дуже хотіла її охрестити. Ми дізнались про те, що о. Серафим має приїхати з Казахстану, і чекали на нього. Моя сестра Елеонора взяла мою донечку й принесла до приватного дому, куди прийшов о. Кашуба. Я пам’ятаю, як отець зайшов через хвіртку, а я стояла біля забору і пильнувала, щоби ніхто не зайшов до дому. Чекаю на те, щоби він став святим, і це буде наша гордість».
Пан Багінський згадує про Кашубу наступним чином:
«У 1974 році о. Серафим приїхав до містечка Полонне. Ми вже ходили до школи разом з моїм кузеном Миколою Вишневським. Мені тоді було 12-13 років, тому я добре пам’ятаю його. Він приходив зі станції до дому Вишневських, до дядьки Миколи і моєї тітки Франчішки. Він був скромний, дещо зігнутий. Часто молився. Тітка Франя постійно звертала нашу увагу на те, щоби ми вели себе тихо, бо о. Кашуба молиться. Він мав трішки – так мені здається – холеричний характер. Пам’ятаю один випадок. «Ой, вже збираюсь, вже їду, мушу встигти на потяг…», - якось о. Кашуба сказав. Тітка швидко подала йому сніданок чи обід. «Тож Ви, отче, не говорили нічого про те, що Вам треба поспішно їхати». «Ні, мушу, там чекають на мене». О. Кашуба стрімко пішов на вокзал і забув валізки. «Ой, забув валізку». Визвали ми таксі і наздогнали його на вокзалі, щоби передати залишену валізку. Він жартував там з нами, бо зі мною був ще мій молодший брат. Так, цю подію пам’ятаю. Він був дуже бідно, по-світськи вдягнений. Штани трішечки подерті. Але здавалось, що він не звертав особливої уваги на свій зовнішній вигляд. Не було видно, щоби він як священик дбав про те, щоби виглядати якось елегантно. Часто сам приїжджав потягом. Його зустрічав мій дядько Микола, органіст з Полонного, і привозив до дому. Дядько мав будинок з чотирма кімнатами, одна з яких була призначена для о. Серафима. Там він спав і молився. Коли він приїжджав до Рівного, то часто затримувався у пані Хелени Багінської в домі на вул. Крушельницької, де вона приймала його. Пані Хелена, мама п’ятьох дітей, ризикувала, оскільки КДБ дуже стежило за нею. Мій дядько Микола розказував, як міліція забрала о. Серафима на вулиці і вивезла поза місто… Для моєї бабусі, пані Марії Багінської, о. Серафим подарував образ Святої Родини, який тепер знаходиться в моєму родинному домі в Полонному. Ця реліквія, яка має 60 років, дуже дорога для мене».
Слухаючи спогади людей, я прийшов до висновку, що о. Серафим діяв часто спонтанно і без завчасно продуманого плану. Свідчення Павла і Владислави Лукомської про свекруху Олександру вказують на рішення, які отець Серафим приймав несподівано. Характерний для нього поспіх і несподівані виїзди могли бути пов’язані із запланованим заздалегідь графіком, але більш вірогідним здається те, що, перебуваючи під тиском контролю служб безпеки та постійно живучи в необхідності переховуватись і часто змінювати місце перебування, о. Серафим не інформував докладно про дату свого приїзду. Саме тому він часто керувався внутрішнім голосом, якоюсь Божою інтуїцією або просто слухав натхнень Святого Духа, Який говорив йому виїжджати. Чимало зустрічей з отцем організовувались спонтанно. Це, однак, не заперечує фактам, що до багатьох з них готувались завчасно. (Буде продовження)
Спогади пані Мирослави про о. Серафима Кашубу (м. Рівне, Україна)
Розповідь пані Софії про о. Серафима Кашубу (м. Рівне, Україна)
456
Розповідь пані Ірини про о. Серафима Кашубу (м. Рівне, Україна)
Розповідь пана Віталія про о. Серафима Кашубу (м. Рівне, Україна)
789
Коротке відео біля могили сестри Ганечки Динаковської (м. Рівне)