"20 червня 1966 р.
Тим часом ми були в Корці разом, наче в одній родині. Матір’ю була Багінська. З Марією Костянтинівною я познайомився ще в плебанії в отця Годзінського. Висока, ще статна, з багатим життєвим досвідом і при цьому незвичайно послужлива, вона вже тоді перейнялася долею священика-бродяги. Вона була в Городниці з тим славнозвісним гусаком. Після виїзду настоятеля їхній будинок на Пожежній став для мене відкритим. Я завжди знаходив тут добре слово, гостину та відпочинок. Пан Каєтан – сама доброта – тихий та спокійний, сидів зазвичай у сповідальниці під хорами. Я щиро любив його, тому, коли його не стало, я довго не міг до цього звикнути. Він був досвідченим лікарем і, хоча мав лише категорію фельдшера, проте безкорисно допомагав багатьом хворим. Коли я уділив йому останнє Єлеопомазання і потім питав, як почувається, він пошепки відповів: «Слава Богу», і невдовзі тихо сконав. Його похорон також був для мене пам’ятним. Я вибрався після обіду та довго чекав за містом. Врешті вдерся на якусь вантажівку, щасливий, що їду. Проте машина зупинилась та не рушила далі. До Корця я приїхав ввечері, щоби довідатися про те, що вже поховали. Тоді я впав, наче мертвий, біля костелу обличчям на траву. Опанував мною якийсь такий глибокий жаль до всього, що, коли прийшла Юлія, я не міг промовити ні слова".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Костел Святого Антонія з Падуї в м. Корець -
Отець Серафим Кашуба з великою любов'ю згадує парафіян, як одну родину, як дуже близьких його серцю людей...
В той день, 20 червня, отець Серафим довго сидів за зошитом свого Щоденника. Чисті аркуші записника поступово наповнювались акуратним, немов бісер, почерком. Спогади переповнювали його серце. Він не міг стримати їхній бурхливий потік. Записуючи один за одним події минулого, священик на вигнанні, здається, переживав їх вдруге. Він знову зустрічав у своїй уяві таких рідних йому людей, про яких він завжди пам'ятав, навіть на відстані простору й часу, в ізоляції заслання.
Це була справжня подорож у минуле, в Україну, на улюблену Волинь… Він линув думками до далекого містечка Корець… "Тим часом ми були в Корці разом, наче в одній родині". Вирісши у великій дружній сім'ї, в якій були дуже міцні родинні зв'язки між батьками та дітьми, отець Серафим спонтанно приймає довірену йому паству як свою нову родину, як своїх рідних. Тепер він далеко від них, з ким був так міцно пов'язаний емоційно. Але зв'язки з ними залишились непорушними. Саме через цю духовну єдність, за яку він так часто дякував Господу, він єднав їх з Ісусом.
Слуга Божий не соромиться виявляти свої ніжні почуття до них. Він згадує один із найбільш болісних моментів свого служіння на Волині, коли він не зміг попасти на похорон Каєтана Багінського, талановитого лікаря з добрим серцем, який став дуже близьким Кашубі. Це було 18 або 19 липня 1946 року. Цю дату можна було відновити завдяки тому, що на корецькому парафіяльному цвинтарі і сьогодні ще можна віднайти могилу із надписом "Багінський Каєтан † 17.07.1946". В той день, припавши обличчям до землі, він лежав на траві перед костелом і гірко плакав з невимовного жалю і болю від непоправної втрати, а також від зірваної неможливості провести свого друга в останню путь. "Я щиро любив його", – писав отець Серафим у Щоденнику. Тому ті сльози були не просто емоційним зривом чи розчаруванням від невдачі у дорозі. Дізнавшись про час похорон, Кашуба виїхав з Рівного із запасом часу, щоби прибути на місце вчасно. Він знав, що прийдеться довго чекати за містом, аж поки хтось підбере його на машині. І коли врешті він дочекався якоїсь вантажівки, вона раптово зламалась в дорозі, і на місце отець Серафим дістався тільки ввечері. Очевидно, що він не встиг, і похорони відбулись без пастиря. Він не міг, хоча так сильно прагнув, провести ту шляхетну людину, вірного парафіянина в останню дорогу на цвинтар. "Господи, чому???" – клекотіло, напевно, в його грудях гірке питання без відповіді. Він плакав так, як, певно, ридав Ісус, дізнавшись про смерть Свого друга Лазаря. Люди дивувались і говорили: "Подивіться, як він його любив". Хтось міг би кинути: "Таж не личить зрілому чоловіку так плакати". Але коли втрачаєш когось назавжди, тоді в той час все є доречним і допустимим. Отець Серафим плаче. Цей один з небагатьох зворушливих моментів, про які він згадує, свідчить про надзвичайну вразливість його серця, а також про здатність до прояву сердечних почуттів до близьких людей, а також страждання з приводу їхньої втрати.
З неменшим теплом отець Серафим згадує також дружину померлого – агінську Марію Костянтинівну, яку він називає "матір'ю" духовної родини в Корці. Вперше він познайомився з нею ще у 1940 році, коли в грудні 1940 р. приїхав до своєї першої парафії на Волині – в село Карасині. Вже тоді надзвичайно послужлива (як характеризує її о. Серафим), пані Марія відразу зацікавилась його долею. Коли у 1945 році о. Кашуба став частіше відвідувати парафію в Корці, помешкання пані Багінської на вулиці Пожежній було завжди відкритим для нього.
Юлія, Галя, Берта, Маня, Марія, Каєтан, Антоній, Роза, Збишек, Теофілія… Сьогодні ці імена ні про що нам не говорять. Однак ці особи насправді жили в Корці та його околицях і єднались в одну спільноту віри, яка була основою корецької парафії в ті трудні повоєнні роки. До грона тієї духовної спільноти, яку о. Серафим називає родиною, належав також молодий чоловік з Олександрії. Отець Кашуба згадує молодечу жвавість, свіжість помислів і радість, які він вніс у життя парафії. Де вони тепер? Чи хтось з них ще живе? Через декілька років від описаних подій «сестра смерть», говорячи францисканською мовою, забрала до Господа Каєтана, потім Розалію, Хелену, Яніну. Ту літанію з імен могла би більш докладно відтворити у своїй пам’яті пані Марія Багінська, допоки вона жила, бо їй судилося відправити багатьох до дому Небесного Отця, а після настав час, коли вона сама за ними пішла. Деякі виїхали з черговою хвилею репатріації. Дівчата виросли, вийшли заміж, може, виїхали з Корця. Збишек вирішив стати священиком і виїхав до Польщі…
У між воєнний час недалеко від годинника, який стояв у корецькому костелі, було розміщено лаконічний надпис: "Бог бачить – час спливає, смерть жене – вічність чекає". І справді, час безпристрасно відраховував дні, місяці, роки… Однак пам’ять про спільно пережиті дні залишилась у багатьох серцях. Стільки листів і посилок прийшло до Арикти з Корця, хоча вже з 1958 року костел закритий і парафія розпорошилась. Тихо радіє серце священика. Адже попри все вони тривають при Господі. Згадують свого настоятеля на вигнанні. Він не байдужий для них. "Я люблю Вас любов’ю Христа. І ця любов Христа, яку досвідчую від вас, моя духовна рідня, коштує не ціною крові, а води. Води Хрещення. Ви, які слухаєте слова Господні і увірували в Ісуса, Якого я Вам проповідував, стали для Нього і для мене новими матерями, отцями, братами, сестрами – моєю новою родиною".
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)