"20 червня 1966 р.
До першого відпусту ми готувались поступово й довго. Спочатку приїхав св. Антоній з Олександрії. Він не був убраний у сріблясті шати, як до того, але, по-юнацьки свіжий, усміхнений, привніс нове життя в костел, що вимирав. Потім потрібно було подбати про дозвіл у Волушкевича, а згодом розіслати повідомлення на всі сторони. Цим останнім зайнялась Марія, і так успішно, що вже з вечора з'явились люди з Медведова, Запруди, Звягеля [Ред. – сьогодні це місто Новоград-Волинський]. Звичайно, не обійшлось без Теофілії та інших, знайомих з воєнних років. Після Вечірні досить довго тривала сповідь, якої вистачило б на цілу ніч, але люди були змучені. З самого ранку черги стояли від сповідальниці аж назовні храму. Ми використовували для цього нішу, відгороджену дверима, де була капличка. Після ранкової Служби Божої сповідь тривала аж до "суми" [Ред. - головної недільної Літургії], яку з огляду на це потрібно було затримати. Були діти до Першої Сповіді і шлюби, все це забирало багато часу. На "сумі" співав хор із допомогою рівненських гостей. Звичайно, ще була п. Роза і Збишек. Ми зробили тимчасовий балдахін на двох палицях – монстрація висока, гарна, з Олександрії. Стяги майоріли на вітру, дзвони радісно розгойдались, аж дзвіниця хитається, а збоку питають: звідки стільки людей? І немов відлуння євангельських фарисеїв: "Що ж, дарма, бо всі йдуть за Ним". Йдемо до св. Антонія, який чекає біля храмової хвіртки. Останні молитви і гімнTe Deum. Прославляємо Тебе, Боже, дякуємо за цей чудовий день.
Після Літургії навколо костелу вишикуються вінцем до Хрещення. В цей день батьки привели понад 130 дітей. Буває й більше. Часами потрібно охрестити понад 200, але й це не подвиг. Руки німіють, піт ллється з чола. Крик немовлят заглушує слова Літургії. Потрібно поспішати, тому всі в один голос разом відрікаються від злого духа і всіх його грішних справ, а потім вигукують: "Вірую, вірую". Але подвійне помазання й само Таїнство забирають багато часу, проте потрібно від'їжджати, бо на вечір не встигну, та й колгоспні машини не до вільного розпорядження. Як би хотілось кожного особисто пригорнути до переповнених грудей і сказати пару добрих слів. Коли даю для поцілунку св. Антонія і благословляю на дорогу, плачуть. І я також. Може, через рік побачимось.
Ця картина повторювалась з різними варіаціями протягом декілька років. Потім в ній з'явились темніші відтінки. Смерть невблаганною косою забрала шляхетних мешканців. Спочатку відійшов пан Піоро, меценат, дружину якого було жорстоко замордовано, потім п. Каєтан, врешті багаторічний голова комітету п. Садвоський. Ми поховали також декілька дів, поєднаних із костелом: Розалію, Попл. (…), Хелену, Яніну. Цю літанію повторила би на пам'ять п. Марія, якби була жива, бо вона всіх відправила, а потім сама за ними пішла.
З хвилею нових виїздів було все смутніше й смутніше. Виїхав новий голова Стефановський і ціла низка інших родин. Потім зникли школярки в синіх формах. Фактично їх давно вже не було. З дівчаток-підлітків – у жінки, які мали досвідчити вістря людських язиків. Одного разу Юлія прийшла до мене із риданням, нічого не говорячи. Я не знав, що це означає, але невдовзі мусив дізнатись, коли й мене спіткали висміювання й атаки. Важко. Завжди будуть люди, які не можуть зрозуміти: те, що відбувається часто, не мусить відбуватись завжди".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Кара заслання у віддалений казахський радгосп Арикти тягнеться для отця Серафима Кашуби вже декілька місяців. Він був заарештований
міліцією на вокзалі міста Кустанаї в березні 1966 року і тепер опинився в полоні казахських степів, які, на думку чиновників, мали б бути надійним "сторожем" для занадто активного
священика. За добре продуманим задумом атеїстичного режиму, сотні тисяч кілометрів незаселеної, майже не засвоєної землі мали б надовго відрізати непокірного пастиря від свого стада, а врешті й
зламати духовно, загасити його апостольський запал і ревність. Але жодна ізоляція, жодні заборони чи переслідування не можуть бути перепоною для серця, яке любить і пам'ятає… На недосяжній
відстані від своїх примусово залишених парафій в Україні, о. Серафим поринає у спогади про відродження парафії у післявоєнному Корці на Волині. Один день із минулого – 13
червня 1946 року – особливо міцно закарбувався в його пам'яті. Настільки міцно, що навіть тепер, коли минуло майже 20 років, в уяві засланого священика воскресають всі до найменшої
деталі подій тих пам'ятних днів…
В цей день, коли Католицька Церква відзначає спомин великого святого – Антонія Падуанського – в одному з волинських містечок – Корець, де в післявоєнні роки отець Серафим служив як настоятель місцевої парафії, відбувалась велична урочистість. Відпуст на честь покровителя парафії збирав сотні людей з найближчих околиць. В своєму Щоденнику Слуга Божий згадує лише декілька назв – Медведово, Запруди, Звягіль… Однак, напевно, цей список можна було би продовжити багатьма назвами інших місцевостей, оскільки день святого Антонія був одним із головних свят для волинян. Величезна кількість паломників з'їжджалась до Корця, щоби вшанувати чудотворну ікону св. Антонія, яка була головною святинею храму. Cвятий образ користувався повагою не лише в середовищі місцевих католиків, але й поміж українців, білорусів та росіян.
Вже ввечері 12 червня в Корці біля костелу збиралися натовпи людей. Черга до сповіді була такою великою, що священик міг сидіти в сповідальні всю ніч. Крім того, пари чекали на обряд вінчання. Чекали також діти, які були підготовлені до Першого Причастя. Всі вони стояли в черзі, аж поки священик звільниться й уділить їм свого часу і ласки Божої. А він, отець Серафим,– єдиний на той момент священик для послуги всіх.
Рано вранці було відправлено Божу Службу, а потім знову сповідь, яка тривала до полудневої, центральної в це свято Літургії – так званої "суми". Урочисте богослужіння завершилось процесією навколо храму. А потім, після закінчення святкової ходи, замість обіду за столом духовний обід – Хрещення дітей. Отець Серафим пригадує, що в той день батьки принесли до Ісуса понад 130 дітей. "Буває й більше. Часами потрібно охрестити понад 200, але й це не подвиг". Проте потрібно поспішати, бо його перебування в Корці обмежене часом. Він мусить на вечір повернутись до Рівного, та й люди не можуть залишатись на довший час, оскільки машини, якими дехто з них приїхав (можливо, під приводом вирішення важливих справ) виписані в колгоспі, тому не можуть чекати довго. "Руки німіють, піт ллється з чола. Крик немовлят заглушує слова Літургії. Потрібно поспішати, тому всі в один голос разом відрікаються від злого духа і всіх його грішних справ, а потім вигукують: "Вірую, вірую". Але подвійне помазання й само Таїнство забирають багато часу". Не дивлячись на втому і фізичне виснаження, він споглядав не на натовп людей, що з'їхались звідусюди із великою спрагою Бога. Він споглядав на кожного зокрема і з кожним із них хотів зустрітись особисто, кожного бажав обняти і сказати хоча б декілька добрих слів. Отець Серафим мав у своєму серці велику потребу – бути близько овець. Напевно, він був пастирем, який мав запах овець. Щоби пахнути вівцями, потрібно бути близько їхніх сердець, їхніх проблем і віри. Коли наприкінці відпусту Слуга Божий благословляв їх на дорогу додому, вони плакали, і він плакав разом з ними, сповнений зворушення і любові... Якими ж міцними були духовні зв'язки в серці священика, якими Божа Любов поєднала його з тими незнаними йому до того людьми, якщо, прощаючись із ними, він розчулено заплакав. Не можна не побачити делікатне і вразливе серце Слуги Божого, подібне до Серця Ісуса. Він не може залишатися байдужим, оскільки добре знає, що всі ці Божі діти повернуться до своїх сіл та міст, де костели закриті і всюди поширюється руйнівна атеїзація радянського уряду. Чи вистачить їм сил без Святого Причастя, без Слова Божого, без святої сповіді, щоби витривати при Ісусі? Може, через рік знову вони побачать один одного на відпусті. Може, дасть Бог, він ще буде на волі, і вони знову зустрінуться…
Богу подяка за те, що ця зворушлива картина прощань після великого відпусту повторювалася ще протягом декількох років, аж до 1958 року, коли костел було закрито. З кожним роком людей було все менше, оскільки щораз більше жниво збирала нищівна дія атеїзації. Деякі з тих, що тоді святкували відпуст у Корці, виїхали до Польщі в рамках репатріації. Протягом 1945-1946 років з Волинського воєводства до Польщі було переселено 133 тисячі католиків. Друга хвиля репатріації відбувалась у 1955-1959 роках. За цей час до Польської республіки було перевезено 76 тисяч осіб. Під час цієї другої репатріації було набагато смутніше. Парафія почала значно зменшуватись, тому що, живучи в постійних загрозах репресій та непевності у завтрашньому дні, багато вірних користалось нагодою виїхати.
Фото школярів за радянського атеїзму
Однак це не єдина тривога, про яку згадує в своєму Щоденнику отець Серафим. В ті часи, вже перед закриттям костелу, почали поширюватись прикрі чутки. Людська поголоска не щадила молодих парафіянок, які часто допомагали священику в організації богослужінь. Він створював з ними сердечні відносини, як отець з дітьми чи брат із сестрами. Отець Серафим розповідає, як довідався про неприємні підозри, ймовірно, пов'язані з викривленим баченням його відносин з тими молодими особами, коли одна з його духовних дочок Юлія прийшла до нього заплакана. На початку він був дуже здивований, що комусь могли прийти в голову такі безглузді думки. Він був приголомшений людською підлістю і лукавством, а невдовзі і сам досвідчив вістря тих жорстоких людських язиків. Чутки, підозри, висміювання та переслідування людей дуже болісно вдаряли своєю несправедливістю в серце пастиря. Отець Серафим визначає ці прояви людської підлості одним словом – "важко": "Завжди будуть люди, які не можуть зрозуміти: те, що відбувається часто, не мусить відбуватись завжди". Коли сатана бачить біле в людині, він дуже хоче заплямувати її, забруднити, перемінити біле на чорне. Це не лише люди атакують. Це він, злий дух, якого Ісус називає "отцем брехні", укривається за цими атаками. Вдарити в пастиря, щоби розпорошились вівці – ось найважливіша мета діянь злого духа. Ось мета його нападів на майже повністю знищене Боже стадо в Корці. Так, це правда, що бувають священики, невірні своїм обітницям, які вони склали Ісусу. Отець Серафим свідомий подібних випадків. Їхня доля застерігає і спонукає бути чуйним, бо "А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас" (2 Кор 4, 7). Але ці наклепи і підозри в його випадку – це просто людська злосливість і дія, спрямована проти того, хто ревно служить Богу.
"Не буду зважати на людський гріх та демонічні атаки. Я не залишу Божої пастви, не покину ревних сердець". "Якщо світ зненавидить вас, то пам’ятайте, що він іще раніше зненавидів Мене". Якби належали ви світу, він, як своїх, любив би вас. Але ви не належите світу, бо Я обрав вас зі світу, і тому світ вас ненавидить. І пам’ятайте, що Я сказав вам: „Слуга не важливіший за свого господаря”. Хто переслідує Мене, той переслідує і вас", – сказав Ісус Своїм учням (див. Йн 15, 18-20). Тепер ці слова виконуються на ньому – Його священикові! Це нічого, що існує підлість та злосливість. Господь зміцнить його, і він не похитнеться, і витриває до кінця. Як же в цих обставинах доречні слова пророка Ісаї: "Не бійся, бо Я тебе викупив! Я дав тобі твоє ім’я, ти Мій! І якщо переходитимеш через воду, — Я буду з тобою, і ріки тебе не затоплять. І якщо переходитимеш через вогонь, — не будеш опалений, полум’я тебе не попече. Адже Я — Господь, твій Бог, Святий Ізраїля, Котрий спасає тебе" (Іс 43, 1-3).
Отця Серафима не зламають випробування. Господь його підтримає! Він витриває до кінця, вірний Ісусові і Його Церкві, з якою через прийняття таїнства священства він назавжди зв'язав свою долю. Так, як Добрий Пастир Ісус віддає своє життя за овець, терпить приниження і ганьбу, але не залишає стада, так зробить і він. Перебуваючи тепер далеко на чужині, він із тугою рветься до тих, про яких ніколи не забуває і яких постійно носить у своєму серці...
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)