"24 червня 1966 р.
ET TU PUER [Ред. – уривок з латинського перекладу Євангелія від Луки, 1 розділ. 76 вірш: "А ти, дитино"] Невимовною ніжністю дихає це Дитятко з кучерявою голівкою, яке сьогодні святкує свій день народження. Забувається, що це має бути пророк, суворий проповідник покути, а ця голова спочине колись на кривавому полумиску Іродіади. Зараз це маленький Янек, який грається з овечкою. Таким він був на вівтарі в Рівному, коли я збирав перед ним дітей, таким є й зараз на маленькому образочку на нашому скромному вівтарі. Мені смутно. Я думав що сьогодні всі зберуться, як на свято, - натомість було дев’ятеро. Не можу мати до них претензій. Хворіють або мають свої справи. Всюди біля хат зустрічаю чорні купи гною, що сушиться на сонці. Це той славний кізяк, для багатьох єдине паливо на зиму. Ця та інші справи по господарству забирають увесь час. Вчора Ліда не прийшла навіть на Службу Божу так була поглинена якоюсь роботою. Важко мріяти про костел в Арикти. Інакше було в Рівному, Здолбунові чи Корці. Там хоча б іноді якась бабуся Шавковічева могла викрасти свою внучку та привести до костелу а […] свого Тольку. Ханечка на таке свято, як сьогодні, готувала цілу армію з Марисями – Білою та Рожевою. Колись на св. Йоана у дітей було Перше Причастя. Ми намагалися цю урочистість гарно організувати".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Засланий радянською владою в казахський радгосп Арикти – якомога подалі від людських очей і сердець – отець Серафим намагається не занепадати духом. Попри вимушене відокремлення від спільноти вірних, він переживає своє покарання в єдності з усією Католицькою Церквою. Літургійні урочистості, спомини святих, Перші П’ятниці місяця визначають ритм його життя на засланні. Слуга Божий думає по-церковному, і тому його щодення так сильно відрізняється від життя тих, хто волею долі опинився поруч з ним. До появи отця Серафима ніхто в Арикти не міг і подумати, що 24 червня – це святковий день. Лише для нього, засланого священика з України, це велике свято – народження Йоана Хрестителя. На імпровізований вівтар в Арикти хтось поставив його образ у вигляді дитини з кучерявим волоссям – зачатками буйної зачіски майбутнього пророка. Колись ця маленька голівка буде принесена на полумиску кривавій жінці Іродіаді… Отець Серафим пестливо називає Предтечу просто Янком. Буде ціною його спротиву проти гріха царя Ірода. Цього дня він сподівався, що на Літургію, яку він тайкома відправляв в одному з помешкань новонавернених парафіян в Арикти, прийде більша кількість учасників. На жаль, прийшло тільки дев’ятеро. Хоча у несприятливих умовах заслання більш доречно було б сказати "аж дев’ятеро". На якусь мить пастир засумував. Але він не ремствує і намагається оправдати в думках кожного з відсутніх.
Скільки нараховує ця новостворена підпільна парафія в Арикти, ймовірно, нам уже ніколи не буде відомо. Після трьох місяців відбування покарання в Арикти священик згуртував в невеличку парафію мінімум дев’ятьох місцевих мешканців – і це вражає! Особливо, якщо усвідомимо, що до його приїзду в нічим непримітному радгоспі не було жодного католика. Отець Серафим розшукує Божих дітей, знаходить, заохочує, запрошує до знайомства з Ісусом. І хоча відбуття несправедливого покарання є трагічною сторінкою в житті священика, однак не можна не побачити також і добрі плоди його перебування навіть у засланні. Господь може будь-яке зло вивести на добро, так що прокляття перемінюється на благословення: Господь віднайшов тих, хто був покинутий, хто блукав, немов овечки без пастуха. У засланому священикові вони знайшли свого доброго пастиря і наставника.
У думках отець Серафим знову думками повертається до Рівного, до своєї улюбленої парафії, де колись, ще до закриття костелу, тобто до 1958 року, у цей день на святковій Літургії можна було обов’язково зустріти бабцю на прізвище Шавковічева. Отець Серафим має на думці не лише цю особу. Це радше прізвище-синонім, за яким укриваються численні вірні бабуні, які таємно від учителів провадили своїх онуків до костелу. Активно впроваджуючи атеїстичне виховання, радянська влада невпинно стежила за тим, щоби дітей в храмі не було. Часто вчителі повинні були чергувати в неділю біля храмів, щоби затримували тих дітей, які йшли на Службу, або записували їхні прізвища в зошит, щоби пізніше виставляти на загальне обговорення та ганьбити на лінійці, висміюючи перед усією школою. Але комуністична влада була не єдиною перешкодою, яку бабуні Шавковічеві мали подолати. Дуже часто самі батьки забороняли дітям ходити з бабунями до церкви. Страх батьків перед владою, перед контролем з боку комуністичної партії, яка намагалася стежити за приватним життям громадян, нерідко був вагомим аргументом, щоби не давати дозволу дітям приходити до Ісуса. Бувало, що й особисті переконання батьків, які повірили комуністичній ідеології і переконанням в те, що Бога немає, а релігія – це опіум для народу, були підставою для заборони дітям пізнавати свого Творця.
Описуючи поведінку вірних бабунь, отець Серафим користується у своєму щоденнику словом "викрадали внуків". Це, ймовірно, свідчить про випадки, коли батьки або мінімум один з них не були свідомі, якою виховною роботою займається бабця з онуками. Мужні жінки, які глибоко вірили в Бога, були настільки свідомі добра, яке зливається на їхніх онуків через присутність на Службі і прийняття Таїнств, попри можливий спротив провадили таку таємну роботу з внучатами. Адже передати віру, допомогти дитині пізнати Бога, увірувати в Нього, навчити молитися і жити по Його слову було найважливішою метою їхнього життя. Вони користувались будь-якою найменшою нагодою, щоби допровадити дітей до храму – до Бога!
Між рядками спогадів про життя в Рівному у щоденнику отця Серафима з’являється ім’я Ганечки. Він згадує свого вірного друга, катехетку Ганну Динаковську – прикуту до ліжку католичку з Рівного, яка готувала дітей до Першої сповіді та Святого Причастя. І не тільки дітей. Серед тих, хто приходив до неї додому, були також молоді люди, які бажали повінчатися чи підготуватися до сповіді. По сьогоднішній день ще живуть декілька осіб в католицькій парафії в Рівному, які згадують сердечними словами свою катехетку і, зберігаючи пам'ять про неї, піклуються її могилкою. Живі квіти, запалені свічки є свідченням про те, що Ганечка продовжує жити в їхніх серцях. Літа минають, а її слова, теплий погляд, палка довіра до Ісуса постійно перед очима вдячних учнів.
Отець Серафим підкреслює, що власне на такі свята, яке сьогодні, Ганечка готувала дітей, одягала їх в святковий одяг. Дітей було багато. З цілого гурту отець Серафим згадує дві дівчинки на ім’я Марися, яких Ганечка одягала в сукні різних кольорів, щоби їх розрізняти. Одна була Марися "Біла", а інша Марися "Рожева" – в рожевій сукні. В той період – з 1945 по 1958роки – дітей було настільки багато, що для позначення їхньої кількості отець Серафим вживає вислів "ціла армія". Слуга Божий згадує той час, коли в свято Народження Йоана Хрестителя у костелі в Рівному відбувалося Перше Святе Причастя у дітей. Очі засланого священика наповнились сльозами, коли пригадалось йому втрачене Боже стадо, з яким він пов’язував так багато надій на майбутнє. Доки він був на свободі, постійно відвідував їх, навіть поселився близько Рівного. Тепер, ув’язнений в Казахстані, Серафим не має змоги їх підтримати, посповідати, причастити. Час від часу він передає Святе Причастя Через Євхаристійних жінок та довірених людей. На сьогодні найбільш доступним для засудженого на заслання є листування. Добре слово, заохочення, настанови, які він посилає в листах до своєї пастви, нагадує пастирське служіння апостола Павла з в’язниці в Римі. Віки відділяють один від одного тих двох людей, але той Самий Дух Божий діє крізь віки в серцях добрих пастирів.
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)