"Було вже далеко після обіду. Несподівано стук в двері.
- Хто!?
- Я від отця.
На порозі стояла жінка середніх років. На обличчі невпевненість.
- Я від отця, - тихим голосом повторила вона.
- Заходьте, - швидко приймає рішення пані Ірина і вводить незнайомку до квартири. Слово "отець" зрозуміле і діє в цьому домі з особливою силою.
- Де є наш любий отець Серафим? – запитують, випереджуючи одна одну присутні Ядвіга і Ірина.
- Він внизу на вулиці, - відповідає незнайомка, - переживає і не наважується зайти, бо хвилюється за вас, аби міліція не вчинила репресій.
- А ви хто, якщо можна запитати? - ввічливо звернулася пані Ірина.
- Я з отцем аж з Казахстану. Ми вже тиждень в дорозі. Мене звати Марія, - відповідає пошепки.
- Я піду, - несподівано Іринка швидко збігла з другого поверху сходами, потім на вулицю. Де отець? Озирається навколо! Серце тріпоче від радості. Адже він написав, що приїде, і приїхав! Швидким кроком туди і назад бігає, розшукує отця. Іринка вдивляється в перехожих, пройшла декілька метрів, і ось неподалік, на іншому боці вулиці, на зупинці – знайома постать... На зупинці сидів чоловік під сімдесят років. Його постать не вирізняється серед інших, що чекають на трамвай. Отець побачив її, також підвівся. Іринка підбігла і сердечно привіталася з отцем стишеним голосом. На зупинці небагато людей. Отець оглядається.
- Отче, яка радість!
- Отче, заходьте до нас. Ми так на вас чекали.
В той момент він вклав руку до кишені піджака і витягнув слухавку, яку обережно засунув у вухо. Маленьку коробочку з мікрофоном вклав у кишеньку і двічі дмухнув, щоб налаштувати апарат.
- Ну, тепер вже можу почути тебе, дитинко. Моя дитино, - з радістю в голосі відповів.
- Але ж чому ми тут на зупинці сидимо? Нам додому треба, - рішуче запитує Іринка.
- Хвилююся за вас, - відповідає отець, - чи не буде репресій від міліції.
Весь час він говорить пошепки:
- Пані Ірина написала мені, що в червні у вас був обшук...
- Так. Це правда, - так само пошепки відповіла Іринка. - Мене судили за газетку про Марію, але тепер вже все добре.
Іринка похиляється до отця і говорить на вухо.
- І що, дитино? Не покарали тебе? – з неспокоєм запитує отець.
- Мати Божа нас захистила, - відповідає Іринка, в голосі якої звучить нотка перемоги. - Але чого ж ми тут стоїмо? Запрошую, отче! Всі чекають, будуть дуже раді: пані Ірина, Віся, і мама Януся.
Іринка не припиняє наполегливо запрошувати.
- Не знаю, чи варто! – отець невпевнено продовжує – А що, якщо хтось слідкує за домом? І тоді будуть вам неприємності від міліції.
- Краще походимо декілька хвилин навколо по вулиці і тоді побачимо, чи нема за нами «хвоста», - задумавшись, запропонував отець.
- Я візьму сумку! – сказала рішуче Іринка. Багажу було не багато…
- Добре, дитино! – смиренно погодився отець. – Що зі шлюбом? Наступний раз приїду, може, на Різдво…
Розпочалася розмова. Отець підвівся, і вони повільним кроком спустилися вниз по вулиці. Здалеку видно вежі костелу Марії Магдалини. Іринка емоційно розповідала про наболіле, про арешт, про майбутній шлюб. Вона говорила максимально виразно, і, намагаючись якомога менше привертати увагу, слова вимовляла все ж таки голосно. Отець час від часу втрачав рівновагу, що збоку виглядало, ніби він був на підпитку. В той момент Іринка підтримувала руку отця, прекрасно розуміючи причини такої поведінки. Не один раз за останні сім років вона товаришувала отцю в далеких подорожах і прекрасно знала, що через пошкоджене під час операції ліве вухо отець має проблеми з координацією. Хвороба вуха і надалі прогресує, тому слуховий апарат на вухах є його порятунком. І завжди треба говорити до отця трішки голосніше. Він не дочуває, а тут ще й шум вулиці, і важко по губах читати, йдучи поруч. Час від часу отець зупинявся, ймовірно, щоби краще почути, а можливо, для того, щоби перевірити, чи не йде хтось слідом за ними. Уважно, крадькома, він поглядав на бік, начебто зупиняючись подивитися на вітрини магазинів, спостерігав, чи не знайде у перехожих знайомих постатей агентів міліції.
- Все добре, отче!? – Іринка, ніби стверджуючи, запитала. - Можемо зайти, пані Заппе втішиться. Радості не буде меж.
- Наш отець повернувся! – голосно, не приховуючи радості, декілька разів повторила пані Віся.
- Сідайте, отче! Відпочніть! Зараз приготуємо вечерю.
Розмовам не було кінця. Отець сидів у старому дубовому кріслі. Більше слухав, ніж відповідав. Спираючись долонею на стільницю, він обережно постукував нею по столу. Час від часу він нахилявся до тих, хто говорив, і уважно спостерігав на їхніми вустами. Таким чином він допомагав собі, читаючи слова по губам. Дві години промайнули швидко, і отець встав з-за столу.
- Час біжить, вже вечоріє, - сказав отець, - треба мені десь знайти нічліг.
- Підемо до Хеленки на Декарта. Вона завжди готова прийняти. Отче, ми вас не відпустимо, - заперечувала пані Яніна і її дві дочки.
- Так треба. Тут небезпечно для вас. І так уже багато разів наражав вас на неприємності і репресії. Не можу вас підставити.
- Я проведу вас, отче! – сказала Іринка. – Так багато ще маю вам розказати.
- Гаразд. Тоді, збираймо речі і в дорогу.
- Так нам прикро, що не можемо залишити вас на ночівлю. Стільки разів ви у нас були, і так нам було добре з вами. Пам’ятаєте, коли ви вперше лежали в лікарні? Тоді наша знайома з костелу сказала, що є в палаті людина, яка чекає на католицьку родину, щоб на свято його забрали. Говорить, що він ксьондз. Хвороба легень не страшна, не буде клопоту. Щоб тільки можна було десь зробити відправу. Пані Ірина і мама пішли за вказаною адресою, і ввечері привели додому вас. Не дуже бадьоро ви виглядали, отче. Пам’ятаєте, Іринка тоді готувалася грати на піаніно колядку. Скільки тоді тобі було? – звертаючись уже до Іринки, запитала пані Віся.
- Може, шістнадцять?.. – відповіла Іринка.
- От, будь ласка, як час швидко біжить… А сьогодні вже готується в наречені. – веселим голосом зауважив отець.- Здається, Іринко, ти тоді не дуже зраділа моїм виглядом?
- А щоб іще знали, що дійсно так! Я готувалася, робила репетицію і чекала на вас. Уявляла собі, що прийде якийсь поважний чоловік високого зросту, сильний. І як мені було дивно, коли ви зайшли з мамою і пані Іриною, такий бідно одягнений, слабуватий і при цьому недочуваєте. Трішечки засмутилася я, але тільки на маленьку хвилинку, - продовжує Іринка. - Потім ви вклали у вухо слухавку, і все стало геть по-іншому.
- Навіть гарно того вечора ми з вами порозмовляли, і ви мені стали дуже милим священиком. – закінчила розповідь Іринка.
- Так і було, - відповів отець, - стільки разів тут ночував. Це мій справжній дім, а ви – мої діти.
- Завтра обов’язково прийдіть, отче. Будемо всі вам раді і вже чекаємо.
- Як Бог дасть, - прийду! Не хочеться мені з вами прощатися, але так треба. Завтра, Бог дасть, побачимось.
Довго в дверях простояли ще, потім сходами вниз і трамваєм до костелу, далі – пішки до Декарта. Дорога не далека.
- Але пані Хелена зрадіє. Вона завжди рада отцю, – щебече Іринка. Пані Марія тихо разом з Іринкою несуть сумку. Отець – свою велику, з приладдям для служби.
- Ось наш трамвай. Встигнемо? Тільки трішечки прискоримось, - весело заохочувала Іринка. Вона знала дорогу і часто бувала у пані Хелени. Стільки разів допомагала отцю в далеких апостольських подорожах до Казахстану, Петербургу, Новосибірська і скрізь, де було потрібно. Пані Хеленка навіть свою каструлю в дорогу збирала, щоби добре було їй варити для отця і щоб не потрібно було позичати у людей… Іринка побігла вперед, але не могла заохотити отця в тому ж темпі прискоритися. Декілька швидких кроків він зробив і зупинився. Вона побачила, що щось з його здоров'ям не так. Не має він зовсім сили! Протягом певного часу,з моменту, коли вона познайомилась з отцем Серафимом, багато разів бачила його в слабкості і хворобі. І в домі в пані Заппе, і часто в дорозі він мав напади кашлю, часто спльовував кров. Бувало, як тоді,в селінеподалеку від Вільнюса, зовсім погано, так що здавалось, що його життя вжеобірветься… Іринка сповільнила темп, і дві помічниці Серафима підвели його до зупинки, аби він міг присісти.
- А пам’ятаєте, отче, як ми з вами були в Латвії, в одному селі, де ми збирали для вас малину?..
- Про яку малину ви говорите, пані Марія? – запитала Іринка.
- Ми тоді були разом з отцем і ще однією подружкою, їй тоді було 16 років. Кровотеча, яка тоді виникла в отця, була на стільки сильна, що ми не знали, чим йому допомогти, як зупинити її. Ситуація була дуже серйозна, і ми, два опікуна, не знали, що робити. Як не знали що робити? Отець завжди навчав молитися, а Бог дасть рішення. І ми тоді побігли до костелу, який діяв у цьому селі. Дуже сильно просили святу Терезу від Дитятка Ісуса про зцілення для отця, і Господь вислухав. Коли поверталися з храму, виникла думка назбирати ягід, які росли в приватному саду над дорогоюі похилилисяв кущі. Ми їх назбирали в жменьки і занесли для хворенького отця. Вже на вечір йому було краще, а вранці наступного дня отець забажав Службу правити, так добре почувався.
- І тепер все буде добре. Отець лише на мить віддихається, і поїдемо далі, - з надією в голосі сказала Іринка. - Адже через вас, отче, і вашу хворобу ми познайомилися з моїм нареченим. Він, як молодий лікар допомагав мені ваше здоров’я рятувати. І тепер ми вже разом, і ви наш шлюб благословите…
- Як Бог дасть, дитино. – тихо, з надією в очах,відповів отець. Надійшов довгоочікуваний наступний трамвай. Розпочалась подорож, того разу – коротка. Найкоротша за все життя отця дорога. Як виявиться згодом… Розпочалась остання подорож вулицями Львова – найулюбленішого міста отця.
Наступного ранку, ще до світанку, прибігла подруга Хелени і розбудила пані Заппе.
- Отець помер! – ледве промовила крізь сльози. – Вночі помер.
Всі швидко поїхали на Декарта. Пані Хелена викликала швидку та міліцію. Зараз приїдуть. Отець у сусідки пані Хасі в цю ніч мав ночувати. У неї дуже маленька кімнатка в підвалі, але сусідка була доброю подругою. Пані Іринка зайшла до кімнати. Отець сидів при столі, впертий на праву руку, голова опущена додолу. На одязі і на підлозі кров. Перед ним на столі відкритий бревіарій. Читав, видно, вночі псалми, як і належало Слузі Божому. І тут його зустріла сестра смерть. 20 вересня 1977 року відійшов до свого дому, довіряємо, на Небеса…
Автор – бр. Казимир ГузікOFMCap
Редактор – Тетяна Горбаха