"26 червня 1966 р.
Прикро мені, що я не міг провести Йосипа. Декілька разів ми обіймалися майже в сльозах. Вдома у нього дружина, паралізована протягом двадцяти з лишнім років. Він носить її на руках, як дитину. Це він один про все дбає в Донецькому. Богослужіння бували і в інших місцях, але привозив священника Гайдумович. Дядько Малиновський закидав йому, що він перетворився на гайдамака (ред. "hajdamaka" – польськ. "злодій", "розбійник"), краще вже було з «кайданами». Він видав мені таємницю, що насправді його прізвище Кайданович, але через те, що в Федорівці є багато таких родин, то в армії він змінив прізвище.
Друга цікава річ, яку він розповів мені – це те, що Малиновський навчався в Житомирі на священника. Їх розігнали – і що з того вийшло! Але Йосип є по-дитячому набожний. У Вільнюсі він роздобув підручник адорації. Сам для себе переписував різні пісні та молитви. Придатний на те, щоби бути апостолом, і вже починає бути таким. Всюди розсилає бланки, отримані в Москві. В декількох селах вже підписалися понад 2400 самих чоловіків. А мають всюди посилати.
Ми прощались несамовито: ми ніколи "нє забудєм". Розчулений язик заплітається. Я хотів ще вийти побачитися біля автобусу, але приїхали з села з дітьми до хрещення. Привезли шістьох, а долучилися ще четверо місцевих. Сьогодні ми читали Євангеліє про чудесний улов. Пробую затримати матерів на ранішню святу Літургію. Не знаю, що з цього вийде. До Ліди приїхали гості, з 10 осіб – усі лютерани. Мусимо відправити Літургію вдома. Напевно, ніхто не прийде і не можна співати, бо за стіною… Це зіпсує нам кінець червня. Проте вчора приїжджали з Кемб[едайка]. Може, там врешті щось зловиться".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Заслання та висилка по відношенню до "антирадянських елементів" почали застосовуватись у країни Рад, починаючи з 1920 року. З самого початку комуністична влада вирішила, що духовенство необхідно відправляти у найвіддаленіші глухі куточки радянської імперії, де вони опиняться в повній ізоляції і не зможуть більше "негативно" впливати на свідомість людей. Там голоси Божих благовісників, за переконанням атеїстичної диктатури, мали б надовго замовкнути – розчинитись у безвісти та самотності.
Отець Серафим не був винятком. Його спіткала участь тисяч Христових учнів, які зазнали на собі репресивних мір, однак попри погрози вони продовжували сіяти слово Євангелія на безбожній землі. Залишившись у 1941 році служити вірним на Волині, а пізніше ставши мандрівним апостолом, він звик до гіркого присмаку самотності у віддалені від рідних, а також спільноти братів. На засланні у казахський радгосп Арикти ця самотність лише поглибилась. Серафим став немов поодиноким рибаком, якого жорстока буря репресій зненацька застала на морі, і тепер він самотужки мусив боротися з бурхливими хвилями долі.
Кожного разу, коли хтось з'являється на горизонті його життя на засланні, це неймовірна радість для нього. Особливо якщо це споріднена душа, співпрацівник в апостольстві. Саме такою людиною був Йосип Гайдумович, про якого Слуга Божий згадує у своєму Щоденнику. Отець Серафим із неприхованим жалем згадує нещодавню розлуку з ним. Ще декілька днів назад Йосип розшукував засланого священника в околицях Астани, не знаючи точного місця його перебування, а тепер Слуга Божий прощається з ним, як із рідною людиною. "Декілька разів ми обіймалися майже в сльозах", – згадує він на сторінках Щоденника.
Йосип Гайдумович є родичем маршала Малиновського. Він живе в Донецькому і є "душею" тамтешнього католицького середовища. Опікуючись місцевою, ще не зареєстрованою парафією, він наполегливо намагається, щоби вона могла офіційно діяти і не приховуватись перед владою. Завдяки небайдужості та завзятості Йосипу вдалося зібрати чимало підписів під петицією, скерованої до Москви. Він не міг не поділитися зі священником про досягнуті успіхи: на той момент було зібрано 2400 прізвищ самих лише чоловіків, не рахуючи жінок. Щоби якось підтримати дух католицької громади, яка існувала без священника, Йосип навіть поїхав спеціально до Вільнюса, де продовжував діяти католицький костел. Звідти він привіз молитовник для адорації Ісуса в Пресвятому Таїнстві. Очевидно, що подібний підручник для молитви був чимось винятковим у Радянському Союзі, тому інші релігійні пісні та молитви Йосип вже не міг роздобути, тому мусив переписувати їх собі в зошит. Отець Серафим одразу зрозумів, що перед ним людина великого серця: більше за 20 років Йосип опікувався своєю паралізованою дружиною, прикутою до ліжка. Слуга Божий глибоко зворушений такою жертовністю та відданістю Богу. Настільки зворушений, що в момент прощання від схвильованості ледве ворушить язиком, вимовляючи прощальне – "нє забудєм"…
На жаль, отець Серафим не міг провести свого нового друга й посадити його на автобус. Це було прикро для нього, але для цього була щаслива "перешкода": несподівано привезли до Хрещення дітей. Ще зібралось декілька осіб з Арикти – таким чином, отець мав хрестити десятеро. Були часи, коли він міг охрестити в один день сотні людей, а тепер тільки 10. Однак в нинішніх обставинах це немало…
Дізнавшись, що в їхньому поселенні з'явився католицький священник, люди переказували з вуст в вуста цю інформацію. І хоча влада дуже противилась, переслідувала і навіть погрожувала виключенням з партії та втратою роботи, люди, незважаючи на страх і почуття самозбереження, приносили до хрещення найдорогоцінніше, що мали – своїх дітей.
"Не забороняйте дітям приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне" (Мт 19,14), – так повідав Ісус в Євангелії. У більшості випадків вірні в Радянському Союзі не мали Євангелія і не читали його. Однак вони робили те, що з покоління в покоління робили всі католицькі батьки – хрестили дітей. Вочевидь, вони усвідомлювали, що загрожувало їм та священнику, який охрестив дітей. На нього чекали арешт чи інші репресії з боку влади. Сам Серафим був свідомий цієї небезпеки, але, здавалось, що він не зважав на всі загрози. Він більше хвилювався за те, чи батьки новоохрещених дітей будуть мати можливість ще перед від'їздом взяти участь у Божій Службі. "Пробую затримати матерів на ранішню святу Літургію", – пише він у Щоденнику, адже це є дуже важливим – подякувати на Божій Службі Господу за благодать Хрещення, за дар священника, який уділив ці спасенні Божі ласки, зміцнити словом і любов'ю Ісусового Серця. Саме на цьому варто концентрувати свою увагу. Радість події затьмарює тільки те, що в помешкання господині, де оселився Серафим і в якому з'явилась підпільна каплиця, приїхали гості. Це означає, що необхідно знайти інше місце для проведення Літургії. Цей факт викликав у засланого священника деякий смуток, оскільки на Божій Службі буде мало людей або взагалі ніхто не прийде, а якщо й прийдуть, то не можна буде співати вголос, щоби не виявити перед міліцією таємницю відправи Євхаристії. Крім цього смутного збігу обставин, є, однак, і радісний момент: вчора з найближчих місцевостей приїхали католики, і є надія, говорячи мовою Євангелія, зловити щось для Царства Божого.
Отець Серафим – Ісусовий Рибак, який з радістю закидає сіті святого Євангелія, щоби зібрати людей довкола Господа і Спасителя. Сіті призначені для Ісуса, і люди належать Йому, адже вони були викуплені Кров'ю Ісуса з прокляття пекла. І він, Слуга Божий, викинутий на заслання в цей безкрайній океан казахських степів, також Ісусовий. І як же він гаряче прагне бути Його ще більш активним рибаком!
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)