28. VI. Вчора холодний вітер прогнав мене із цвинтаря, небо затягнулося хмарами. Дощ розпочався, ймовірно, вночі і тепер ллє без перерви. Дивлюсь із жалем крізь вікно на розм'яклі дороги, бо це може означати, що автобус не поїде, а завтра свято, а потім Перша П'ятниця, на яку будемо чекати в Жантеке. Але зранку не дає мені спокою питання, яке Ісус поставив не тільки Петрові: "Чи любиш мене?"
Якщо так, то виконуй свої душпастирські завдання, але пам'ятай, що це Мої вівці і довіряю їх згідно Своєї волі тому, хто більше любить. Як же мені тепер ніяково від того, що я написав про своїх овець. Тепер розумію, що цей займенник не має сенсу. Є лише вівці Христові, відкуплені Його Кров'ю, дані Йому Отцем, і ніхто не вирве їх з Його рук. З огляду на це навіщо хвилюватись, що гості Ліди, може, нескоро виїдуть і червневі молебні будемо змушені завершити тихо вдома у Георгія?
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
В радгоспі Арикти, куди радянська влада заслала на п'ять років отця Серафима, раптово похолоднішало. Для Північного Казахстану така нестійкість погоди – звичне явище. Вторгнення арктичного повітря з півночі зумовило те, що в кінці теплого червня раптово подув холодний вітер і небо затягнулось сірими дощовими хмарами. Проте отця Серафима хвилювала не сама зміна погоди. Для нього це означало одне – неможливість проїхати по розм'яклим від дощу ґрунтовим ариктинським дорогам, а значить до нього не зможуть приїхати вірні, найчастіше жінки, які не лише відвідували свого духовного отця і пастиря, але й таємно привозили йому все, що було необхідно для богослужінь.
З моменту арешту Слуги Божого промайнуло вже більше, ніж 3 місяці. В планах чиновників було покарати непокірного священника примусовим поселенням у глушині і таким чином обмежити його «шкідливу» діяльність. З самого початку свого існування метою радянської системи було знищити свого одного з найбільших ворогів – Церкву. Найлегше було розтоптати кам’яні та дерев’яні споруди храмів, скинути з куполів хрести та спалити ікони. Але, як виявилось згодом, більш складним завданням виявилося знищити Церкву – Тіло Христове: багатотисячну паству вірних та безстрашних пастирів, яким Господь довірив пильнувати їх. Багатьох було вбито і замордовано по таборах, а інших розсіяно по теренам радянської імперії, як правило, туди, де умови життя відзначались особливою суворістю. Однак переслідування та гоніння, здавалось, лише загартовували вірних. Немов перші християни, вимушені укриватись у катакомбах, вони намагались гуртуватись, щоби зберегти віру в Христа. Разом вони тривали у молитві і разом досвідчували духовну спрагу в священниках і тих благодатях, які можна було отримати тільки з їхніх рук та їхньої присутності.
Радгосп Арикти, де отець Серафим мав відбувати покарання заслання, знаходився в Коргалджигському районі Целіноградської області. Хоча під час депортації католики польського походження здебільшого зосередились у містах та селах саме целіноградської, а також кокчетавської областей та в околицях Алма-Ати й Караганди, в Арикти не було жодної спільноти вірних. Задум влади мав бути безпрограшним: не знайшовши нікого із своїх прибічників, католицький священник нарешті припинить свою активну діяльність. Ніхто з чиновників не міг передбачити, що місце заслання стане для Слуги Божого новим душпастирським викликом та можливістю продовжувати своє апостольське служіння. За короткий час навколо нього згуртувалась невеличка спільнота, якою він почав ревно піклуватись. Не менш ревно, ніж колись великими парафіями на Волині… Отець Серафим усвідомлював, що його присутність у віддаленому радгоспі не була випадковою: якби не Боже Провидіння, це маленьке Боже стадо не мало би священика, а значить не мало би можливості примиритись з Богом, поєднатись з Ним у Таїнстві Євхаристії, отримати благодать Хрещення…
З часом отець Серафим почав також відвідувати вірних у найближчих населених пунктах (які були за 30-40, а то й більше кілометрів від Арикти!), а якщо такої можливості не було, дехто з них приїжджали до отця в радгосп, щоби взяти участь у таємних богослужіннях.
Невтомне служіння Слуги Божого свідчило про те, що заохочення святого Апостола Петра не були для нього лише словами: «Пасіть те Боже стадо, що є у вас; наглядайте не з примусу, а добровільно, по-Божому; не задля ненаситної жадоби користі, а ревності; не як ті, хто панує над спадком, але як ті, хто сам є прикладом для стада; і коли з'явиться Архіпастир, одержите нев'янучий вінець слави» (1 Пт 5, 2-4). Любити Христа означало для отця Серафима любити Його Церкву – те маленьке стадо, яке Ісус довірив Йому. І кожна з тих овечок, віднайдених з таким трудом і такою ціною, не були чужими серцю отця Серафима. За кожну з них він готов був покласти життя. Однак, побачивши в якусь мить в собі сум від нездійснення планів – погода зіпсувалась, не всі зможуть бути на богослужінні, приміщення для таємних зустрічей зайнято сторонніми людьми – отець Серафим відчув небезпеку пихи – адже це Христос відкупив кожного Своєю Кров’ю, а він, Божий бродяга, є лише слугою, який смиренно виконує Його волю. Він не має нічого свого, а має лише те, що дарує йому Бог. І ця маленька спільнота, яка зібралась в Арикти, є не його заслугою, а результатом дії Божої благодаті. І навіть якщо залишиться лише одна людина, якій отець Серафим зможе послужити як апостол і священник Христа, він буде вдячний Господу за цю можливість служіння в любові: “Ось я прийшов (як написано про мене в сувої) виконувати волю твою, Боже”» (Євр. 10:5-7).
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)