67. "Все на Божу славу!"

«28 VII [1966].  Від св. Анки… Прислів’я в точності здійснилося. Ще в понеділок з Джангіз Кудука ми їхали в спеку, але в Жентеке вранці було прохолодно, і я пошкодував, що не взяв пальто. На щастя, ми не довго чекали, бо знайшлося таксі до району. Вдома нічого не приготували, і вже чекав мотоцикл до Кембедайку, коли з'явилася Катя з Хоптинською. Георгій не приїхав. Він виправдовувався в листі, але я дуже розчарувався, бо збирався дізнатись більше про Софію, і взагалі. Тим часом вона написала кілька слів.

О[...] Г[...] відредагував розширену скаргу, яку він хоче направити до прокуратури в М[оскві] та Алма-Ати. Він закінчив провокаційним закликом до розстрілу. Це трохи занадто. О. Р[емігій] прислав Пана Тадеуша. Я відразу прочитав вступ [початок Епілогу]. «Про що тут думати...» Так, про що? Якщо йому було замало місця на тротуарах в Парижі і він втік в краї свого дитинства, то наскільки більше мені в Арикти. Але не знаю, чи буде в мене достатньо часу, щоби насолодитися Міцкевичем, бо я збираюся взятися за казахську мову. На старість нехай буде щось свіже – все на Божу славу. Я все ще мрію про контакт з мусульманами. Тепер все можливо».

 (Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap) 

Коментар:

«Від святої Анки холодні вечори й ранки» – польське прислів'я незмінно виконується і в далекому Казахстані. Отець Серафим продовжує описувати свою наступну душпастиську подорож. Він використовує всі доступні транспортні засоби, щоби їхати швидше, далі, – туди, де на нього чекають вірні, спраглі благодаті Таїнств. «Не хочу сидіти і чекати, не хочу ізолюватися в своєму нещасті». Автобус, машина, потім мотоцикл, а якщо потрібно, то і власні ноги – тільки б занести їм Ісуса.  

Отець Ремігій поштою присилає засланому священнику польську поезію – книжку «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича, одного із найвидатніших польських поетів. Напевно, в інших обставинах отець Серафим із захопленням прочитав би цю дорогу кожному поляку книжку, але цього разу його надихає інша тема – казахська мова, до якої, як пише, він має намір відразу взятися. В простих словах він виявляє мету, яка йому заясніла – «все на Божу славу».

«Я все ще мрію про контакт з мусульманами». О. Серафим відкриває, що для нього замало душпастирської діяльності для віруючих католиків лише російською, польською та німецькою мовами. В його серці народжується прагнення зрозуміти корінних мешканців Казахстану, щоби їхньою мовою будувати з ними зв’язок та прокладати у їхніх душах шлях для Євангелія. Це зовсім не чергове захоплення магістра філології можливістю вивчити ще одну мову. Це зачарування та захоплення, натхнені Божим Духом, котрий промовляє в серці Серафима через прагнення вивчати нову мову, щоби кожен міг пізнати Ісуса і «не загинув, а мав життя вічне» (Йн 3:16). Прочитавши кілька початкових строф прологу з отриманої книги, Кашуба пише з відтінком смутку: «Якщо для нього на паризькій бруківці було тісно і він втік до країни свого дитинства, то наскільки більше для мене в Арикти». Отець Серафим має на увазі Адама Міцкевича. Автор поеми «Пан Тадеуш» пише про свою велику тугу за втраченою батьківщиною, яку він відчуває, перебуваючи далеко за її межами, в Парижі. У віршованих строках Кашуба впізнає свій смуток і тугу. Він порівнює сказане поетом з власною долею: він також втікає «в країну дитинства», ховаючись в спогадах, коли обставини, в яких він опинився на засланні, важко пережити.

   «Георгій не приїхав. Він виправдовувався в листі, але я дуже розчарувався, бо збирався дізнатись більше про Софію, і взагалі. Тим часом вона написала кілька слів». Три короткі фрази розкривають любляче, турботливе серце отця Серафима. Георгій, Софія – не чужі, не випадкові особи, це близькі його серцю люди. Він хотів зустрітися, певно, чекав на новини від них. Цей короткий уривок зі щоденника отця Серафима виявляє його глибоку самотність і тугу, які він переживав у той час. Поширюючи навколо себе любов та турботу про інших, він також прагнув досвідчити тепла людських сердець. Однак, не маючи можливості зустріти близьких, він не знеохочується, але занурюється в любов Ісуса. В словах Серафима немає нарікання або незадоволення, неприйняття своєї долі чи бунту. Він немовби вимовляє свій стан душі віршами – просто, не прикидаючись, не намагаючись виступати в ролі героя. Йому важко на серці, тим не менш так багато нових ініціатив можна побачити протягом його короткого перебування на місці заслання. Отець Серафим не опускає руки, незважаючи на слабкість і хвилини знеохочення. Він має сили говорити: «Все можу в Тому, Хто мене укріплює». І в його слабкості виявляється сила Ісуса – щоби не здатися і не перестати служити священством, даним йому Господом, заради всіх тих людей, переселених у далекий Казахстан з України, Білорусі та Росії. Сьогоднішній день – це наступний крок апостольської праці після хвилинного відпочинку. Вже декілька мандрівний апостол днів перебуває в дорозі – до наступних загублених, які очікують на Ісуса посеред казахських степів сіл і міст.  

(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)