«10 VIII [1966].
Святий Лаврентій приїхав до нас із Тайкурів [ред. село в Рівненській області. – Ред.]. Він був безжалісно вигнаний звідти разом із залишком парафіян, яким вдалося врятуватися від різанини. Тим охочіше ми вітали його, адже саме від його дня ми рахували відлік років нашого повоєнного існування в Здолбунові. Він немов привів мене до цієї купки людей, що стояли біля напівпокинутого костелу. Невдовзі принесли рештки картини, якою, мабуть, затикали комин, бо вона майже повністю згоріла. Ми зберегли її як реліквію, а до вівтаря нещодавно намальований образ святого Диякона привіз брат Лучан з Вільнюса, який не шкодував зусиль, щоби догодити нам, а Йому віддати славу.
Перший відпуст був зворушливим, оскільки пригадалося нам, що ми є тим померлим зерном, про яке сьогодні говорить Господь Ісус. Коли ж буде врожай? Запитували ми тоді і повторюємо сьогодні. Все довкола нас зеленіє і дозріває, а у нас – пора вмирання. «Він нас добре захистив!» – сказав Мединський, коли у нас забрали храм – останній із шести. Ми ще чіплялися за надію, як за павутинну ниточку, сподіваючись, що цей костел залишать. Але я заздалегідь наказав забрати все, що можна. Так святого Лаврентія було врятовано. Однак відтоді я його не бачив. Лише сьогодні він об'явився мені в яскраво-зеленому далматику, з незмінною решіткою при боці, з обличчям небесного спокою. Того, хто охоче – ні! – «того, хто з радістю дає, любить Бог». Навіщо змінювати: "hilaris" – це радісний. Кожен так, як вирішив у своєму серці, а не зі смутку чи з нужди. Святий Лаврентій мав почуття гумору, коли представив жадібному до багатства тирану обшарпаних бідняків – ось скарби. Його життєрадісність не покидала його навіть на розпечених ґратах: «Перегортай на інший бік та їж», – казав він.
Сьогодні на Службі Божій на мене зійшла якась тиха покірність. Нічого страшного, що, промовляючи "Dominus vobiscus", я звертаюся до порожніх стін мечеті. Це привітання лине в далечінь повз степи, гори і ріки – до вас, брати і сестри, що так само, як і я, розп'яті на ґратах сумної дійсності в очікуванні визволення. "Де я, там буде і слуга мій". Вчора, блукаючи аршатинськими пустирями, я ледь не наступив на змію. Можливо, це була навіть гадюка. Але я спокійно пройшов, і мені одразу ж пригадалися слова Комплети: "по зміям ступатимеш", "оскільки він уповав на Мене, Я визволю його". У другій половині дня виїжджаю в Баршино».
(Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap)
У день, коли за церковним календарем згадується святий Лаврентій, диякон і мученик [Римсько-Католицька Церква відзначає день спомину св. Лаврентія 10 серпня. – Ред.], думки отця Серафима линуть до близького його серцю Рівного…
11 серпня 1945 року Серафим зійшов із репатріаційного потягу, що прямував до Польщі. Він вирішив залишитися з вірними, які з різних причин не виїхали з Радянського Союзу. Вийшовши на залізничній станції в Здолбунові, Кашуба попрямував до Рівного, до рівненського костелу, де він оселився.
Образ святого Лаврентія, який прикрашав храм в Тайкурах [село в Рівненській області. – Ред.] перевезли сюди у 1943 році. Тоді місцеві парафіяни, рятуючись від нападу бандитів, намагались забрати з собою найцінніше, в тому числі і цю святу для них реліквію. Отець Серафим був переконаний, що саме святий Лаврентій привів його до Рівного, до тих небагатьох католиків, які не залишили місто, не покинули свого храму. Слуга Божий згадував у своєму щоденнику, що відпусти на честь святого Лаврентія мали відбуватися у Рівному, оскільки костел у Тайкурах був зруйнований і спалений. Згоріла й ікона із зображенням святого. Саме тому у Вільнюсі було написано новий образ святого, який брат Лучан привіз до Рівного. Багато років, аж до 1958 року, вірні сподівалися, що заступництво святого Лаврентія врятує рівненський костел від закриття. На жаль, останній із шести костелів, в яких служив о. Серафим, розділив долю попередніх. Храми в Острозі, Кременеці, Дубні, Здолбунові, Корці, а тепер і в Рівному були закриті за рішенням радянської влади. Таким чином, католики Волині були позбавлені можливості збиратися на Службу Божу в своєму храмі.
Перебуваючи на засланні в казахському селищі Аршатинськ, отець Серафим, згадуючи події минулих років в день святого Лаврентія, знову служить Літургію в порожніх стінах мечеті. Його переповнює смуток і туга. Він розуміє і відчуває, що разом із переслідуваною Церквою він та його парафіяни в Рівному подібні до святого Лаврентія, якого римський імператор засудив на мученицьку смерть, прив'язавши до залізної решітки і кинувши на вогонь. Вогонь, який сьогодні обпалює о. Серафима, не спалює його тіло, але обпікає душу і завдяє не меншого болю, ніж справжнє полум'я. Перебуваючи на засланні, Слуга Божий страждає від ізоляції та постійного контролю з боку радянської міліції, але попри все він не здається. Вранці він служить Євхаристію в порожній мечеті, а вдень, абсолютно несподівано, вирішує сісти в автобус і поїхати в сусіднє село Баршино, де вже знає кілька католицьких сімей. Він поїде, щоб принести їм Ісуса, для якого він готовий служити і страждати, як святий диякон Лаврентій.
(Розважання і коментар – брат Казимир Гузік OFMCap)
