16. "Так, це було, насправді було"

  Навесні 1940 року отець Серафим отримав лист від свого колеги та співбрата з Ордену – отця Болеслава Войтуня, який був вигнаний восени 1939 року з острозького монастиря, що неподалеку від Львова, та осів у парафії Людвипіль [Ред. – тепер селище Соснове в Рівненській області], звідки радянські спецслужби забрали священника. В той час вся Волинь гостро потребувала священнослужителів. Отець Болеслав запрошував о. Серафима до себе: «Ти любиш ліси, вовків, прогулянки – тут будеш мати все, приїжджай!» На той момент нагальною справою було взяти під опіку парафію в Дерманці – в селі Рівненської області. Крім того, з’явилась нагода душпастирської роботи, якої так прагнув отець Серафим. В його душі народжувався запал до апостольської діяльності. Однак не відразу він зважився на це, оскільки дуже добре усвідомлював, що приїзд на Волинь у ті часи не був романтичною вилазкою в тропічні ліси. Він молився про те, щоби розпізнати Божу волю, а також поділився своїми намірами з о. Чеславом Шубертом, настоятелем монастиря у Львові, який не радив їхати, але й не відмовляв Серафима. Тому що часи були такі непевні, що важко було передбачити, яка доля чекає на священника, де б він не працював. Однак потрібно було діяти. Отець Болеслав квапив його. На Волині все більше і більше бракувало священників. Одні, передбачаючи арешти та заслання до Сибіру, таємно зникали, а тим, хто залишився, було гарантовано ув’язнення. Отець Кашуба був свідомий цього. Як людина, дуже обачлива в кожній справі, він намагався все ретельно обдумати. Не діяв нерозважливо. Був флегматиком та інколи справляв враження неквапливої людини. Але в кожній його дії відчувалася зосередженість, яка свідчила про його внутрішнє з’єднання з Богом. Врешті він остаточно вирішив поїхати туди, де бракує священників, щоби виконати волю Отця. Серафим почав готуватись до подорожі, усвідомлюючи, що залишає старенького батька, улюблених сестер, племінниць, зичливих співбратів з монастиря.

  Сама подорож не була легкою. Потягів, що відправлялись на Волинь, було небагато, і кожний з них зазвичай був дуже переповнений. Складно також було дістати залізничний квиток, а проїзд без квитка вважався однією з форм шахрайства та загрожував ув’язненням. Однак Кашубі, нарешті, вдалося придбати квиток. На разі метою його подорожі був Людвипіль. Він мав намір затриматись тут, в отця Болеслава, на деякий час, щоби познайомитись з місцевими умовами і приготуватись до служіння в обіцяній йому парафії в Дерманці. Після благословення отця Чеслава, в товаристві своєї сестри Яніни Серафим відправився до залізничного вокзалу. У 1968-1970-х роках о. Серафим записує свої спогади з минулих років і так згадує початок свого апостольського служіння на Волині: «На станції Яночка проходила зі мною крізь шерегу ешелонів із засланими. Ми часто чули: «Куди, забирайся геть!», але з (…) квитком ми пропхались по головах до вагону. Потяг йшов до Рівного».

   Коли о. Серафим приїхав зі Львова до костьолу в Рівному, виявилося, що парафія в Дерманці, куди він їхав, вже має нового настоятеля, тому його місія вже не була актуальною. Кашуба вирішив залишитися в костьолі в Рівному, де знайшов для себе дуже скромне, але стратегічне для спасіння людських душ місце. Під балконом стояла сповідальня, яка відразу стала його улюбленим місцем. З часом виявилося, що це буде не тільки улюблене, але й ніким іншим не зайняте місце. Повернувшись через п'ять років у рівненський костьол, о. Серафим залишиться на довгих 12 років єдиним священиком не тільки в Рівному, але і на всю Волинь. Однак не забігаймо вперед. На той момент, а саме 22 грудня 1940 року, о. Серафим чекає на новий знак від Бога, який прояснить йому, якою є подальша воля Бога щодо його життя.  

  Слуга Божий продовжує відтворювати послідовність подій із свого минулого: «…Наближалось Різдво Христове, потрібно було думати про повернення до Львова. А втім – «хто озирається назад…» За два дні до Святвечора отець декан запропонував: «Помер священник в Карасині. Якби ти зважився туди поїхати…» Карасин знаходиться десь за Сарнами. Там жив священник отець Рерон [отець Броніслав Антоній Рерон (1908-1940) був дієцезіальним священником Луцької дієцезії. Радянські спецслужби вивели його з храму під час богослужіння прямо в літургійних шатах. О. Броніслав загинув за невідомих обставин – Ред.].

«На те я тут і приїхав», – почув отець декан з вуст Серафима. До Різдва залишалось два дні, а отцю Серафиму хотілося відправити Пастирську Службу опівночі в новій парафії, де вперше в житті він буде настоятелем … Напевно, всі будуть чекати.   

Далі о. Серафим пригадує свої поневіряння в дорозі до Карасина: «Потрібно чекати годинами на потяг, а насамкінець не втиснутися до вагону. Я мусив досвідчити цього аж занадто буквально. З ранку до пізнього вечора  приходили потяги і майже нікого не брали. Сили і терпеливість вичерпались. І саме тоді, коли хотілося нарешті прилягти на лавку, мені кажуть покинути станцію. Виривається гірке слово: «Але ж ми не «собаки». Інтерпретація цієї фрази була фатальна. Ображений слуга порядку наказав міліціонеру: «Заарештуйте його – він сказав, що ми «собаки». Все закінчилось перевіркою мого багажу і досить поважною розмовою. «Залишайтеся з Богом», – кинув я їм на прощання, щасливий тим, що ніч пройшла спокійно. Незабаром надійшов потяг. Хтось був ближче, хтось більш квапливий, і ось моя валізка опинилась під колесами. Коли потяг став, я побачив його скинутим на рейки з роздертим боком, а речі були розкидані, неначе хтось вирвав нутрощі з живого тіла. Зібравши все, що вдалося, я втиснувся до вагону, бо потяг рушив. Здається, маршрут було змінено. Перешкоджав якийсь розвалений міст. Об’їжджали ми через Клевань. Крім того, було тісно, як у ковчегу Ноя. Десь наприкінці дороги я задрімав – і ось Сарни». 

 Саме цей костьол о. Серафим побачив, коли в 1945-му їхав до Польщі в одному потягу з репатріантами. Тільки цього разу його дорога йшла в зворотному напрямку, ніж тоді вперше. В пам’яті Серафима виразно оживають ті перші незгладні спогади, коли в дорозі до парафії в Карасині він зупинився на декілька годин в цьому храмі. Він згадує «монументальний костьол із тесаного каміння, всередині суворі стіни, тимчасові вівтарі. В плебанії живуть отець Левінський та отець Сусідок, колишній єзуїт. Вони небагато можуть розказати про Карасин». Наступного дня отець Серафим їде до костьолу в Маневичах, а потім возом до Карасина, щоб в його першій парафії відбулась Божа Служба на Різдво.   

Тепер, коли отець Серафим переїжджає через Сарни, він вже не бачить колишнього храму. Він був десь там, укритий за будинками. Від костьолу залишилися лише стіни. Найголовніше – в святині було видерто її серце: в Дарохранительниці не було Ісуса в Пресвятих Дарах, а священники в умовах репатріації виїхали з більшістю парафіян до Польщі. За декілька годин звідси – Рівне і Здолбунів, а далі – на захід. Десь неподалеку – Карасин, де знаходиться його перша парафія, перша самостійна місія, до якої отець Серафим з великим трепетом серця добирався 25 грудня 1940 року. Тепер він їде в потязі. В голові снують думки. «Однак в Україні наших – католиків – ще багато залишилось. Не всі поїдуть, як репатріанти, до Польщі. Чи я можу залишити їх без Ісуса, без Святого Причастя, без Божого Слова, Таїнства сповіді? Чи мають вони помирати, не примирені з Богом? Це нічого, що будуть переслідування, а навіть напевно будуть.  Хіба Добрий Пастир не кладе життя за Своїх овець? Тільки наймит, побачивши вовка, втікає. А Добрий Пастир залишається». Думки настирливо кружляли в голові, а неспокій в серці давав знати, що не все так ясно і просто. В душі о. Серафима дозрівало рішення – як відповідь на Божу волю, яку він із кожним наступним брязкотом колес потягу все чіткіше і міцніше розпізнавав. «Не залишу вас…»  

                (Розважання та коментар брат Казимир Гузік OFMCap)