"Написав подання до Москви. Коротко і ясно: що мене несправедливо і швидко судили і не можуть дати праці. Прошу про скасування вироку і реєстрацію для здійснення священицької роботи. Нехай іде під покровом Цариці. Чудові квіточки живуть в воді – тільки в одній опали дві пелюстки.
4 травня 1966 р.
Не плач! Ісус приходить і втішає. Виходить назустріч – як в Наїм. Тепер було їх п'ятеро – але разом з ними незліченні легіони, котрі, як Моніка, благають про чудо. Чи ти жива, старушко Метхільдо, яка роками виплакувала очі за сина, що віддалився від Бога. А Марія? Піклувалась дітьми, немов ніжними квіточками, оберігаючи їх від бурі невіри. Так радісно було чути, як вони побожно молились. Аж ось вдерся ворог, потягнув, щоби пішов до них, а тепер змушує до блюзнірства. Як же не плакати?
В день св. Моніки в пам'яті стоять шереги матерів в сльозах. Ще бачу їх, тих матерів і бабць, як ведуть вони свої скарби до ліжечка Ганечки, а вона захриплим від напруги голосом навчає їх любити Ісуса. Потім ясний день Першого Причастя. Ще пару років, а потім одні тільки сльози і смуток. Зникає дитяча віра, йдуть у забуття молитва і нагадування про спасіння. Стрімкий потік життя поглинає всякий ідеалізм. Можна зрозуміти Катю, коли, трагічно втративши малого Віктора, вона плаче, як матір, але жертвує дитину Богу, кажучи: "Може, краще, що він загинув, і світ не мав часу зіпсути його". Які ж все-таки натхненні слова: raptus est, ne militia mutaret intellectum eius (пор. Премудр 4, 11). Колись показали мені фотографію з дітьми, а навчання дітей назвали злочинством. І ось матері плачуть. А ми молимось: "Втіш, Ісусе, як втішив Моніку!"
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Свята Моніка, молись за нас!
Арештований і засуджений на заслання в глухе поселення Арикти, що в 82 кілометрах на західний південь від Целінограду (сьогодні Астана – столиця Казахстану), о. Серафим не погоджується з таким несправедливим вироком. Він не відчуває себе винним, тому вирішує написати листа до Москви, столиці країни Рад, адже саме там вирішуються питання, які не в силі розв’язати на рівні республік. Суд над Слугою Божим відбувся в республіці Казахстан, але отець Серафим не має жодних ілюзій. Він добре усвідомлює, що марно клопотати про скасування вироку, звертаючись до людей, які ж його і заслали. Потрібно шукати допомоги вище! Насамперед, у Господа. А якщо мова йде про скаргу, то краще писати безпосередньо до Москви. Тоді є якась, принаймні, мізерна надія бути почутим.
Розпочинається боротьба о. Серафима з чиновниками, відповідальними за контроль релігійного життя в Радянському Союзі, а точніше в Казахстані. Причиною послужило те, що три місяці тому назад Кашуба їхав до Москви, щоби клопотати в урядовців вищого рангу про відновлення порушених прав католиків в Казахстані. Тоді його було заарештовано прямо в дорозі. Місцеві чиновники боялись неприємностей, які могли на них чекати, якби скарга неспокійного священика досягла столиці. Бо як показувала практика, у таких випадках разом з інструкцією (найчастіше в телефонному режимі) на адресу місцевої влади обов'язково надходило незадоволення тим, що вона не може навести лад на своїй території і не в стані справитися з обставинами на місцях і що тепер в самій Москві потрібно займатися її справами. Як би там не було, людина, яка пише скарги, невигідна будь-якій владі, а тим більш невигідним є священик, який мав би сидіти у в'язниці, від очей подалі, як і багато інших йому подібних.
Тут варто нагадати, що в ті роки у тюрмах Радянського Союзу перебувало чимало священиків, багато з яких були особисто знайомі о. Серафиму. Так, наприклад, блаженний отець Владислав Буковинський, заарештований радянською владою у 1945 році, відбував покарання до 1954 року, щоби після короткої перерви у 1958 році знову бути засудженим на наступні 3 роки позбавлення волі. Після свого першого ув'язнення з 1945 по 1954 роки священик Броніслав Джепецький був повторно засуджений у 1959 році в Казахстані в м. Кокшетау на 10 років праць у виправних таборах. Отець Юзеф Кучинський після відбуття першого покарання, яке закінчилось у 1956 році, був арештований вдруге в 1958 році в Казахстані і засуджений на 8 років виправних таборів. Це покарання закінчилось у 1965 році. Тоді о. Юзеф переїхав в село Вербовець, що неподалеку Вінниці. Він помер у 1982 році. Під час церемонії прощання з о. Юзефом виступив його товариш по нещастю – литовський священик о. Альфонсас Сфарнікас, який також відбув два терміни покарання – разом 18 років ув'язнення. Він звернувся до присутніх з такими словами: "Як же була потрібна ця велика жертва священиків, які розділили долю в'язнів Воркути, Колими, таборів Сибіру, щоб і туди принести Бога. Ніхто не поїхав би туди добровільно зі священицьким служінням, бо це пекло, створене людськими руками. Бог же в Своєму милосерді допустив, щоби священик розділив долю стількох невинно засуджених людей. І ти, Юзефе, був одним з них… Твоєю парафією була Воркута, яка дихала ненавистю і насильством. Тепер для тебе, брате, все закінчилося. Тепер спочивай, ти на це заслужив. Наступні покоління житимуть твоєю всепальною жертвою, яку ти склав Богові і людям…"
Ці слова є надзвичайно важливими, оскільки після цієї похоронної промови о. Альфонсаса знову було арештовано і засуджено на 8 років позбавлення волі. Чи була хоча б якась маленька частинка провини у вище згаданих священиків, щоб їх необхідно було так тяжко карати – на рівні із крадіями та вбивцями? Чи насправді вони являли собою загрозу для конституційного ладу такої великої імперії, де сотні тисяч міліціонерів та агентів секретної служби КДБ невпинно стежили за тими відважними чоловіками, які намагались віднайти своїх загублених і переслідуваних братів і сестер, що продовжували вірувати в Бога, щоби принести їм у таїнстві сповіді Його милосердя та нагодувати їхні серця Ісусовим Тілом і Кров'ю? Як тоді, так і сьогодні, важко знайти логічне пояснення репресіям, які радянська влада застосовувала до католицьких священиків.
Наведені приклади переслідувань можуть допомогти нам глибше усвідомити обставини, в яких знаходився о. Серафим, перебуваючи в Арикти, а також побачити, яким небезпечним міг бути для нього такий невинний, на перший погляд, лист-скарга на порушення особистого права людини. Проте він віддає все в руки Своєї Цариці – так називав він Пречисту Марію. В руки Пречистої Марії Слуга Божий довіряє не тільки листа, але також свою долю і майбутнє.
Фото о. Серафима Кашуби зі спільнотою в м. Рівне, 1945 рік
Після нотування таких вагомих справ в житті отця Серафима в його щоденникових записах зовсім несподівано з'являється новий сюжет: священик-вигнанець пише про квіточки, які він зірвав в степу напередодні. Він коротко зауважує, що в одній з тих квіточок опали дві пелюстки. Чи насправді це так важливо, скільки відпало пелюсток? Думки Серафима кружляють навколо змісту листа до Москви, серце рветься в рідні краї – на свято до Ченстохови, а тут несподівано ці квіточки. Що би це могло означати? В цьому виявляється така риса о. Серафима, як виняткова увага до найменших дрібничок. Можна пригадувати численні приклади з життя Слуги Божого, в яких проявилось саме таке бачення світу – через деталі. Для нього все було важливим – як доля будь-якої людини, її сім’я, сімейні обставини, вік її дитині і звідки вона родом, так і дві пелюстки маленької квітки. Вічність складається з секунд – а доля людини із дрібниць…
Поволі ще один день засланого священика добіг свого кінця. А на завтра в щоденнику з’являються вже нові записи. В них видно, як сльози матерів, які плачуть з приводу безвір'я своїх дітей, до глибини душі зворушують чутливе серце отця Серафима. За літургійним календарем в цей день, 4 травня, відзначається спомин св. Моніки, яка багато років молилась за свого невиправного сина Августина і непохитно вірувала, що він віднайде Господа і спасеться. Врешті її син став святим, великим вчителем Церкви. Отець Серафим наводить приклад святої Моніки – покровительки навернення дітей до Бога. Її молитва в усі часи підтримує кожне материнське серце, яке страждає через те, що її дитина забула Бога. В той день на Службі було п'ятеро жінок, і ця болісна тема враз вилилась в сльозах однієї з них. О. Серафим знає їхню долю і тому співпереживає цим матерям, діти яких, отримавши благодать віри в рідному домі, малими ще молилися, однак пізніше, коли відлетіли у широкий світ, немов пташенята з гнізда, забули про материнські настанови і розтратили той безцінний скарб, який винесли з дома.
Колись Уповноважений з релігії в Полонному демонстрував як доказ "злочинної діяльності" о. Серафима одну з його фотографій, на якій він був знятий в оточенні дітей, котрі святкували своє Перше Причастя. Чиновник погрожував Серафиму суворим покаранням, оскільки він, священик, "заплямував" душу невинної дитини, принісши їй Ісуса. А це великий переступ! Слуга Божий залишає ці спогади без коментарів. В душі лише невимовний жаль… Матері плачуть, бо діти живуть без Бога… "А ми продовжуємо молитись: "Втіш їх, Ісусе, так, як колись Ти втішив Моніку…"
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)