"25 травня 1966 р.
Про о. Тадеуша в Тарту я дізнався від пані Сарапи, чоловік якої – естонець і походив звідти. Потім віднайшлась також тітка лікаря Квашенки, що викладала в тамтешньому університеті. Згадуємо разом Замарстинів, шкільні роки, потім Краків, перші роки священства – це була приваблива мрія, проте важко було її одразу реалізувати. Естонія далеко, душпастирські обов’язки не дозволяють подорожувати так довго. Ми почали листуватись, і кожен з нас очікував на зустріч. Нарешті, вже якось під осінь, ми з Миколаєм вибрались через Ригу до Тарту. Мали адресу в Ризі. Ми були в костелі св. Франциска при семінарії і в капуцинському храмі св. Якова, в якому, однак, капуцинів не було. Усі вони разом з настоятелем були заарештовані та вивезені. Служили дієцезіальні священики. Вранці ми поїхали до Тарту. Я не попереджав завчасно, тому що хотів зробити несподіванку. Це таки була несподіванка! Після більш, як тридцять років. О. Тадеуш з довгою бородою, в хабіті, мені здається, що він зовсім не змінився після прощання в Кракові, коли він прийняв рішення поїхати зовсім один на місію до незнайомої держави, де потрібно вивчати чужу, важку мову. Зараз він розмовляє естонською, як справжній естонець. Навіть переклав Святе Письмо. Він має досить велику німецьку бібліотечку, яка залишилась після баварських капуцинів. Живе скромно, по-монашому обходячись без господині.
Вікна виходять на костел. Прекрасний, гарно збудований, стрункий, з баштою, що підноситься вгору – всередині чистенький, гармонійний, упорядкований, як цукерочка. Сестри монахині, чешки, пильнують його, як дорогоцінний скарб. Католицьких родин тут небагато. Навіть в неділю лавки незаповнені – але незалежно від цього податки сплачують. В Тарту – який колись називався Дерпт – є університет з пам’ятками, які залишились після єзуїтів. Біля широкої алеї на валах видно пам’ятники науковцям та ректорам. Були ми також в ботанічному саду. Цей перший візит повинен був відтоді повторюватись майже щороку. Котрогось разу я був там разом із Зосею та Андрієм. Нагадалися львівські часи. Він був у Львові, проте недовго, і приїхав незадоволений тим, що побачив.
Остання місія в Тарту мала особливе забарвлення. Я приїхав з Ленінграду в день Порціункули, щоби в цей важливий день бути у францисканському костелі. Отець був трохи занепокоєний, бо отримав наказ виїзду до Польщі, а жодного заступника не дають. Шкода залишити на знищення діло стількох років праці. Проте, і мені він не радить залишатися. "Знайдуться інші, а ти тільки людей лякаєш, і сам наражаєшся. Ти не маєш жодного підтвердження ані від провінціала, ані від єпископа". Я почувався ще гірше, ніж тоді, коли він викручував мені вуха за грушки. Вранці я хотів ще відслужити в костелі, але почув закид в мою адресу, що в неділю священик має обов’язок обслужити вірних, а не вештатись в своє задоволення. Попрощалися, як завжди, але я від’їхав зі сльозами. Здається, що в Ленінграді я відслужив у Текли для однієї особи. Через якийсь час я отримав з Польщі запрошення приїхати, без сумнівів, ініційоване о. Тадеушем. – Раз і другий, терміново – може, вони вже тим часом щось чули здалеку? Мій опір був тільки частково виправданий. Зараз мені нічого не загрожує, а якщо прийде час – Божа воля".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Травень 1966 року. Триває заслання отця Серафима в селі Арикти, загубленому в безкрайніх, як пустеля, казахських степах. Слуга Божий в повноті досвідчує долю вигнанця, позбавленого прав і привілеїв, але аж ніяк не внутрішньої свободи, яка походить від усвідомлення власної гідності – достоїнства Божої дитини. Його переслідують як пастиря розпорошеного Божого стада, але ніхто не в силі відлучити засланого священика від любові Христа. Ніхто не може зупинити потік цієї любові, що тече крізь все його життя.
Одним із занять, яким засуджений міг безперешкодно займатись на засланні, було повернення до минулого. Але не для того, щоби втекти від суворої реальності. Серафим намагається перенести на сторінки Щоденника свої спогади і роздуми, згадати події минулого, людей, яких Господь поставив на його життєвій дорозі, і все це для того, щоби зрозуміти таємничий задум Бога, Який провадить його, та побачити лагідну руку Божого Провидіння, яка безустанно чуває над ним.
В наступному фрагменті свого Щоденника Слуга Божий згадує отця Тадеуша Крауса – ще одного капуцина, котрого він зустрів на теренах Радянського Союзу. Отець Тадеуш добре відомий Серафиму ще з часів дитинства – спочатку як вчитель катехези в його рідній замарстиновській парафії, а потім, після прощання у Львові, вже як старший співбрат у краківському капуцинському монастирі. Багато що споріднювало Серафима з ним. Він був молодшим за віком, тому приймав його як свого духовного провідника і наставника. Якою ж була радість Слуги Божого, коли він дізнався про те, що о. Тадеуш служить в естонському місті Тарту. Як тішила його відновлена дружба з наставником, їхнє листування, перший приїзд в Тарту в супроводі з вихованцем Миколаєм та наступні миті довгоочікуваних зустрічей.
Однак остання "місія в Тарту" у 1964 році мала для Серафима особливе "забарвлення"… В описі цієї зустрічі з дорогим його серцю братом відчутна нотка гіркоти. Слуга Божий наразився на стриманий прийом і різке повчання на прощання. Вони болісною колючкою поцілили в його серце. Гострі слова о. Тадеуша були далекими від слів підтримки. Замість того, щоби потішити о. Серафима, вони, навпаки, пригнітили його і відгукнулись невимовним болем. Серафим відчув відчуженість брата і те, що він не розуміє посвчення і важкої долі, яку вибрав мандрівний священик. Від кого-кого, але від отця Тадеуша, близького йому протягом останніх 34 років, він міг сподіватись отримати підтримку. Але, старший за віком і за стажем священства, отець Тадеуш наставляв цього разу Серафима "на путь істинний", немов маленького школярика, як це було багато років тому, коли він же суворо карав малого Алойзи "за грушки". Це був момент очищення, коли Господь переплавляв його серце, щоби воно могло заблищати золотом Його слави. Це були непрості уроки упокорення. Але завдяки ним очищувались його наміри, а в серці потроху звільнялось місце для дії Божої благодаті. "…В неділю священик має обов'язок обслужити вірних, а не вештатись для свого задоволення". Так, згоден щодо служіння вірним в неділю, однак як же болять слова про "вештання" заради власного задоволення! "Вранці я хотів ще відправити Службу в костелі, - пише о. Серафим. – Але після докору о. Тадеуша я зі сльозами в очах попрощався зі своїм "наставником" і, напевно, вже пізнім вечором, прибувши до Ленінграду, відправив Службу Божу в приватному помешканні пані Текли". О, як сильно він прагнув провести богослужіння в костелі за участю вірних! Скільки ж було спроб і намагань, щоби знову отримати дозвіл на постійне проживання та прописку, аби мати можливість щодня служити в костелі. Однак даремно. Довелося йому засмакувати в повноті долю свого Вчителя: "…Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має де й голови прихилити…" (Матвія 8:20).
В очах байдужих чи вороже налаштованих людей Серафим – один із небезпечних волоцюг, що порушують громадський спокій і порядок. Але в Господніх очах – він Божий волоцюга, який має особливу місію "затуляти проломи і шукати крихти". Він став таким не тому, що прагнув бути бродягоюю. Він став таким, тому що Господь так допустив. Серафим кочує не для власного задоволення, але постійно слухає голосу Господа. Він провадить його дивними дорогами – зовсім не так, як навчали в семінарії. І мандрівний священик майже без упину блукає в пошуках однієї єдиної загубленої овечки, за яку так хвилюється Ісус.
"Знайдуться інші, а ти тільки лякаєш людей", - ці слова боляче вдарили по вразливому серцю Слуги Божого. Однак в Щоденнику немає навіть і тіні засудження о. Тадеуша за його надмірну суворість. Серафим не міг не помітити занепокоєння отця Тадеуша, оскільки напередодні він отримав наказ про виїзд з Естонії. Комуністична влада хотіла якнайшвидше випровадити священика за кордон. Шкода було стільки років труда, жертви, любові… Отець Тадеуш Краус розумів, що парафія залишиться сиротою. Отже, не нам судити про поведінку цього місіонера. Протягом 30 років він, як вмів, вірно і ревно служив Господу і дуже багато зробив для Церкви Естонії.
Історія відносин Серафима з Краусом не закінчилась прощанням зі сльозами болю. В його пам'яті міцно закарбовується категорична репліка отця Тадеуша: "Ти не маєш жодного уповноваження ані від провінціала, ані від єпископа". Тому мандрівний священик одразу вловлює її відлуння в листі вищого настоятеля, який о. Серафим незабаром отримує. Провінціал братів капуцинів наполегливо просив Слугу Божого повернутися до Польщі, щоби не наражати нікого на небезпеку, не потрапити під арешт і т. ін. Отець Серафим виразно бачить в рішенні настоятеля вплив о. Тадеуша. Очевидно, після прибуття з Радянського Союзу він розмовляв про о. Серафима з провінціалом і міг вплинути на прийняття постанови щодо його подальшої долі.
І знову перед отцем Серафимом переломний момент – життєве роздоріжжя, коли з декілька можливих доріг потрібно вибрати одну. Але яка з них та, яку передбачив для нього Господь? Отець Серафим вже мав досвід такого розпуття. У 1945 році йому потрібно було зробити вирішальний вибір – виїхати до безпечних парафій в Польщі чи погодитись на поневіряння і залишитись у невизначеності з вірними? А в 1958 році радянська влада всіма способами намагалась змусити його виїхати за межі Радянського Союзу і тим самим покинути "на милість і немилість костели". Тепер, у 1964 році, знову болісне питання - "Повертатись?" Питання, від якого залежить все його подальше життя.
Отець Серафим отримує з Польщі "перший і другий невідкладний" заклик повернутись. Це був дуже важкий момент для нього. Як діяти? Як почути Бога? Хіба немає в цьому Божої волі? Адже він складав обітницю послуху, яку так ревно намагається виконувати. Хіба послух провінціалу не є достатнім, щоби заспокоїти голос сумління, підкоритись і з миром повернутись до свого монастиря, до улюблених братів, до душпастирських клопотів в спокійних умовах? Хіба брати заслуговують на те, щоби так хвилюватись за нього?.. Здається, таке логічне рішення і такий логічний вибір – послухатись, залишити все і виїхати. Але Господь не дає Серафиму світла повертатись. І його вперте бажання лишитись не виникає з непокори. Серафим постійно слухає Бога. Його головний аргумент дуже простий: "Не можу їх залишити". Оскільки немає тих "інших", про яких казав отець Тадеуш і які могли би взяти під опіку Божих овечок , він розуміє, що це не Божа воля покинути їх напризволяще.
Те, що отець Серафим переживав в той момент, дуже добре відобразилось в його листі до монастиря в Краків. Він написав його співбрату Альбіну Яноха. Але в цьому посланні він звертається також до отця провінціала: "Улюблені брати! […] Я знову занепокоєний. Чи насправді потрібно перекреслити плід багаторічного, важкого, мозолистого труду і йти на "заслужений відпочинок" саме тепер..? Якби Тадеуш та інші бачили, на яке фатальне роздоріжжя вони ставлять мене своїми проханнями, напевно, вони радили б по-іншому. Ще раз повторюю, що мене вважають за останнього невдаху, яким я в дійсності є, і не потрібно мені про це нагадувати, але тепер й атоми щось значать. Про що йдеться? Хіба ми всі не є на тій самій роботі? Ви, і я, і Касьян, й інші. Адже всі мусять працювати так чи інакше. Що ж до моєї особи, то вже можна залишити її на Провидіння. Вислів "трохи часу тлінного життя" все ж таки щось означає, якщо навіть те "трохи" може для чогось бути в нагоді? Знаю, що краще вибирати послух і не маю наміру відмовлятися від нього, але дуже просив би, щоб ви не піддавалися впливу оцінок отця Тадеуша. Зрештою, нехай ніхто не думає, що так легко написати до консулату і – кінець. Тадеуш уявляє це собі занадто спрощено, подібно тому, як це було в нього, а тим часом тут повністю інші умови. Я намагався йому пояснити це, але, певно, мене не зовсім зрозуміли. Може, у вашій пам'яті найбільше закарбувалося те, що я працював кочегаром та інші шпитальні перипетії. Тепер все це є поза мною, я маю рік спокійного життя, в якому за кожен день дякую Богу. Також бажання сестри не повинні на вас впливати. […] Напевно, мені слід було написати безпосередньо Хієроніму [ред. – о. Хієронім Варахім, тодішній настоятель Краківської провінції братів менших капуцинів], але я хотів відповісти на твій лист. Йому передай поклін і спробуй пояснити. Сердечно вітаю його, тебе і братів. Ваш Серафим. 10 листопада 1964 року".
Чуйне серце Серафима тихо страждає, чуває і уважно слухає: "Якою є Твоя воля, Ісусе?.." Кожен новий крок – неначе в темну безодню невідомості. Але десь в душі видніється промінчик надії, і його поступово наповнює мир. Ісусе, не залишу Тебе – не залишу тих, кого Ти мені даєш! "Навіть якби залишилось двоє католиків, я буду з ними третім".
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)