"27 травня 1966 р.
Марися дає мені епітет "відважний", а Ієронім щось про мене розказує молодим. Аби тільки не забажали зробити з мене героя, бо це не вдасться. Я ж почуваюсь, як розбитий горщик, що з нього все витікає, або як вивітрена сіль, яку залишається тільки викинути геть. Альбін, звичайно, помилково думає, що я вже звик до клімату. Декілька днів назад розпочалась спека, тому моя голова нездужає, та й в вухах більше шумить. Думаю про Лесю, яка втратила пам'ять і тепер не зможе працювати. Їхній великій любові довелось бути випробуваною. Марися пише, що закінчилося їхнє щастя. Але ж ні. Жунек занадто великодушний, щоби дати їй щось відчути з приводу відсутності праці, зрештою, любов робить чудеса. Потрібно мені написати до них.
Сьогодні у Кіліяна було тільки десять осіб, і то дві з них приїхали – Аня і старенька жінка з Акмолинська, яка тут перебуває, починаючи з середи. На завтра очікуємо більшого "з'їзду". Вже приїхав Симеон з району з якоюсь ще пророчицею".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Хатинка в Казахстані , де проживав у засланні о. Серафим
Згідно з радянською судовою практикою заслання застосовувалось до правопорушників, яких з метою перевиховання потрібно було вирвати з того середовища, де вони вчинили свій злочин. Таким чином, можна було припинити злочинні зв'язки і тримати ситуацію під контролем. "Злочином" отця Серафима була любов – любов до Христа і Його Церкви. Вона суперечила "порядку" безбожного устрою і була нестерпним подразником, який порушував "громадський спокій" і заважав будувати "щасливе майбутнє" для наступних поколінь. Тому для того, щоби цю любов вже більше ніхто не бачив і не чув, висилали її на край світу – у віддалені куточки неосяжного простору радянської імперії.
Отця Серафима заслали у малолюдні, недостатньо засвоєні землі Казахстану, в ледве помітний на картах радгосп Арикти. Хто зможе почути там тихий голос любові? Хто зможе віднайти її там, загублену у безкрайніх степах? Попри слабке здоров'я Слуга Божий міг би продовжувати мандрувати і там, як він звик мандрувати по Волині, невтомно розшукуючи розсіяну Христову паству. Але його відразу попередили, що без спеціального дозволу міліції він не має права виїжджати за межі Арикти і повинен жити тільки тут. У визначений час отець Серафим зобов'язаний реєструватись у місцевих органах міліції, таким чином, відбувався контроль за його присутністю на місці.
Чи не єдиною ниточкою, яка зв'язує засланого священика зі світом, залишається кореспонденція. Час від часу в Арикти прибуває довгоочікувана пошта. І кожного разу отець Серафим з надією очікує на стопку конвертів, немов на білокрилих голубів із доброю звісткою. Останніми були два листи і посилка від о. Альбіна, співбрата з монастиря в Кракові. Також прийшло повідомлення про доставку листа Серафима до Москви, в якому містилась скарга на його протизаконний арешт та засудження на заслання, винесене без судового розгляду. Так, це була добра новина, яка принесла о. Серафиму чимало радості. І все ж таки ані вона, ані лист від рідної сестри Марії, і навіть не книжки від о. Альбіна не можуть порівнятися з радістю, коли навертається грішник. 27 травня Серафим коротко згадує про літню жінку, яка приїхала до нього з Акмолиньска і вже декілька днів перебуває в Арикти.
Для стороннього читача в цьому немає нічого особливого, а для засланого священика це неймовірне щастя – бо знайшлася загублена овечка, яка, подолавши відстань в 30 років і в 100 км, змогла повернутись в обійми Небесного Отця. Хіба щось значить ця одна маленька душа у цій неозорій пустелі? Для тих, хто не хоче почути голос Любові в своєму серці, - ні. Навіть міліція, яка постійно чуває і стежить за діями опального священика, не надає цьому приїзду особливої уваги. Але серце Серафима, яке є серцем справжнього Доброго Пастиря, тішиться кожною знайденою овечкою: "Бо той, хто був мертвий, ожив, пропав був і знайшовся" (Лк 15, 32).
Отець Серафим розуміє, що він є тільки свідком величі Божої любові, яка перемагає найважчі обставини життя і навіть саму смерть. Тому він з іронією сприймає слова з листа рідної сестри, яка вважає його "відважним", а також розповідь отця Альбіна про те, що брати в монастирі розказують про нього історії, як про героя. Це правда тільки в тій мірі, наскільки він дозволяє Божій благодаті діяти в ньому, і найближчим рідним та друзям не вдасться переконати його, що він є кимось винятковим. Глибоко в душі Серафим відчуває себе немов би розбитим горщиком, з тріщин якого все витікає. Він не приховує стану своїх емоцій і дуже суворо оцінює себе. В словах Слуги Божого немає і тіні удаваної, фальшивої скромності, якою він розраховує заслужити на захоплення. Він пише уривки свого Щоденника, не маючи найменшої гарантії, що колись хтось прочитає ці слова. Більше того: цей Щоденник він пише таємно від влади, і тільки Бог знає, що станеться з цими записами.
Отець Серафим постійно повертається в думках до своєї місії. "Чи не схибив я поклику Ісуса? Чи вірно виконую Його волю? Чи не став сіллю, яка давно вже вивітрилась і ні на що не придатна, хіба що викинути її геть, щоб потоптали її люди?" Він надзвичайно вимогливий до себе. Слуга Божий досвідчує всю жорстокість покарання у засланні, оскільки відчуває себе відкинутим, не потрібним, не спроможним служити Ісусу через хворобу вуха та слабке здоров'я. Навіть на місцевого "чабана", який пильнує стадо корів, він не придатний. Однак у своїй щирій скромності він наче не зауважує своєї активності і плодів Божої благодаті. Адже й старенька католичка, яка проїхала багато кілометрів, щоби посповідатись, вже декілька днів гостює в Арикти у зичливих людей, аби бути при своєму пастирі і черпати ласки зі святих Таїнств. І Симеон з району вже приїхав. І завтра очікується ще більший "з'їзд" на Божу Службу. Отже, душпастирська праця кипить, відправляються богослужіння, Божі діти знову примиряються в Таїнстві сповіді з Отцем, відбуваються духовні розмови і проголошується Євангеліє. Євхаристійний Ісус заліковує Своєю Кров'ю тріщини в серці Серафима, щоби проявити в його немочі силу Своєї любові. І ця любов "робить чудеса". Про це свідчить зароджене життя його малої парафії в Арикти, для якої він – "чабан", Пастир Ісусового стада.
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)