3 червня 1966 р.
"На пошті я нашвидкуруч написав до пана Антона. Бо є Антон і є пан Антон, який викликає надзвичайно зворушливі спогади.
Прибувши до Рівного, я не мав захристіаніна. Колишній Папа (sic!) виїхав разом із настоятелем. Тому була вакансія. Я не хотів задовольнятись жіночою обслугою або міністрантами. Одного разу мою увагу привернув лисий чоловік старшого віку, який, немов другий митар, гаряче молився при дверях. Я дізнався, що це перукар, який тепер вже не працює, хіба тільки по-сусідськи. Мешкає самотньо – у нього були якісь сімейні казуси, але тепер все це в минулому. Він казав, що нічого не вміє, але насправді є здатним і вмілим, в усе швидко втягується. Він був інтелігентним і при цьому чутливо дотепним. Деякі його приказки виявляли розум, майже по-філософськи налаштований. Так, наприклад, він повчав когось, хто любив заглядати до чарки, що теорію Дарвіна належало би скасувати, оскільки заходять до шинку людьми, а виходять мавпами. Свій низький зріст він пояснював тим, що багато ходив по світу. Де він тільки не був і чого не досвідчив! В австрійському війську потрапив у неволю, а перед тим ледве не загинув! Потім він повернувся до своєї родинної Скелі і застав свій дім спаленим. Всі ці перипетії він розказував із приголомшливим ентузіазмом. Коли він помилявся в церемоніях або щось йому не вдавалось, то покірно виправдовувався. Ми всі любили його, тільки з пані Марією він одразу вступив у бойові сутички. Вони не могли догодити один одному. В основному, йшлось про дрібниці – якісь квіти не так поставлені, якийсь непорядок біля вівтаря – і вже образи. Оскільки "про мертвих нічого, крім доброго", потрібно все списати на старечі примхи.
Одного трагічного дня 11 квітня пан Антон став фактичним заступником настоятеля. А коли пані Марія померла, теж і єдиним управителем храму. Він тримав у себе ключі, слідкував за порядком, відправляв молебні, намагаючись достеменно виконувати те, що запам'ятав. В неділю, під час "суми" [ред. – головної Літургії дня] на вівтар клався орнат, і [?] він в комжі при вівтарі співав [?], благальну молитву, читав Євангеліє, при цьому додавав пару слів повчання, які виглядали, як проповідь. Я не міг відучити його від цього. Він просто відчував потребу в проголошенні, і не можна було звинувачувати його за це. Він також очолював поховання та інші молебні, не пропустив жодної дев'ятниці чи додаткових молитов, яких у нас було багато. Не раз його викликали, і він мусив виправдовуватись, але незламно тривав на посту. Ми всі думали, що все-таки витримаємо і дочекаємось свободи. Але Господь Бог розпорядився по-іншому – прийшло ще більше випробування. Несподівано в храмі з'явилася комісія, переписала інвентар, не дозволяючи рухати жодної речі. Антон хотів захистити від наруги Пресвяте Таїнство, але йому не дозволили приступити до Дарохранительниці. В "горсовєтє" забрали в нього примусово костельні ключі і повідомили, що костелу загрожує руйнація, тому його необхідно закрити. З того часу пан Антон почав старіти, як людина, яка несподівано втратила посаду, а з нею мету в житті. Ще залишався цвинтар, гроб Ганечки, врешті, з часом "хатка з краю", але вже сил не вистачало. Я попросив, щоби мені дали знати в разі його серйозної хвороби – але тепер для чого це було б потрібно?"
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Фото з приватного архіва: Костел та вівтар Святого Антонія в м. Рівне, фото 50-х років XX ст.
Замітка в одній з районних газет 58-го року "переймається" долею костела
Після двох з невеличким місяців заслання до радгоспу Арикти вже декілька днів поспіль отець Серафим користується привілеями отриманої на деякий час "волі дій". Не можна було і помріяти про таку несподівану "свободу" – виїзд до Шортанди і перебування там без нагляду міліції був справжнім подарунком для засланого. Як не скористатися з такої нагоди? Але час так швидко спливає. І ще так багато потрібно встигнути зробити. Тому зайшовши у вільну хвилину до міського поштового відділення, отець Серафим похапцем пише листи до близьких і дорогих його серцю людей.
"Є пан Антон і є Антон", – уточнює о. Кашуба. Саме пану Антону, останньому захристіанину рівненського костела, він поспішає написати свій поспішний короткий лист. Здавалось би, стільки часу і відстані віддаляє їх тепер один від одного, однак у серці священика пробуджуються "зворушливі спогади" про Рівне й того, хто після позбавлення о. Серафима настоятельських прав і вигнання його з Рівного взяв на себе тягар опіки над костелом і життям парафії. О. Серафим має потребу написати про нього, хоча й сам знаходиться у важкій ситуації, перебуваючи на засланні в Казахстані.
Приїхавши у 1945 році до Рівного, отець Кашуба почав шукати так званого "костельного", чи захристіанина – світську людину, яка могла би стати його помічником у підготовці Літургії, а також опікуном храму. Придивляючись до своїх нових парафіян, він одразу звернув увагу на старшого віку чоловіка, який, мов євангельський митар, гаряче молився в дверях костелу, не наважуючись підійти ближче. Парафіяни звали його пан Антон. Хіба це не знак згори? Храм в Рівному є під покровом св. Антонія Падуанського, значить, і костельний має носити ім'я Антон. Вочевидь, це збіг обставин, але чи в Бога існують випадковості?.. За професією пан Антон був перукарем, мешкав самотньо. Він вирізнявся вродженою інтелігентністю та багатим життєвим досвідом, був завжди вправним і кмітливим, розуміючи все сходу. Неможливо було не любити пана Антона. Навіть курйозні випадки "бойових сутичок" з пані Марією через різні дрібниці викликали лише добру посмішку.
Однією з особливих рис пана Антона була непохитна завзятість. "Я не міг відучити його від цього", – пригадує Слуга Божий моменти, коли пан Антон не міг стриматись від того, щоби не сказати коротку проповідь після читання Євангелія у той час, коли сам отець Серафим вже не мав права виконувати священицьке служіння в костелі. Але в словах о. Кашуби не має й тіні незадоволення: "Він просто відчував потребу в проголошенні, і не можна було звинувачувати його за це".
Отець Серафим із зворушенням та вдячністю згадує вірність і ревність свого помічника, який з моменту позбавлення його права відкрито служити в рівненському костелі став "фактичним заступником настоятеля" і "єдиним управителем храму". Пан Антон не припиняв проводити молебні і навіть у неділю та свята повторював деякі елементи Літургії. Коли о. Кашуба вже не міг публічно відправляти богослужіння, пан Антон виносив на вівтар священицькі ризи – орнат, який символізував його, Серафима, присутність, а точніше – присутність Ісуса. Сам пан Антон, одягнений в комжу, ставав біля орнату і співав та повторював всі слова священика. У священну ж хвилину перетворення Дарів у наповненому людьми костелі всі замовкали. Ніхто без священика не міг промовити тих сакраментальних Ісусових слів: "Беріть і їжте, це – Тіло Моє" та "Беріть і пийте, це Кров Моя". Час від часу мертву тишу в храмі переривали тихі ридання сердець, які не могли стримати жалю за долю свого коханого настоятеля і тугу за Господом Ісусом у Святому Причасті.
Незламний дух та активність пана Антона були не лише підтримкою і втіхою для овечок, що залишились без свого пастиря, але також подразником для місцевої влади та правоохоронних органів, які неодноразово викликали його в свої кабінети для довгих "профілактичних розмов", забороняючи й нагадуючи, що він не має права на таку діяльність. Однак пан Антон не переймався цими переслідуваннями й "непохитно тривав на посту", оскільки "ревність за Домом Господнім" переповнювала його серце. Він тримав у себе ключі від храму і сподівався, що це лише тільки тимчасова ситуація і що о. Серафим незабаром повернеться й отримає дозвіл на подальше служіння. Проте цьому не судилося стати.
Настав трагічний для костелу в Рівному день. Отець Серафим пам'ятає ту незабутню дату – 11 квітня 1958 року. В храмі несподівано з'явилася комісія і переписала весь інвентар, не дозволяючи рушити з місця найменшої речі. Немов костел підозрювали у найбільшому злочині. Пан Антон хотів захистити Дарохранительницю з Ісусом у Пресвятому Таїнстві і не допустити наруги над Святим Причастям. Але безуспішно. Після повернення костелу потрібно буде насамперед відправити молебень покаяння і перепрошення за глум над Ісусом у Пресвятих Дарах. І це чекає на католицьку громаду в Рівному в майбутньому. А на той момент у "горсовєті" у пана Антона силоміць відібрали ключі від храму, брехливо пояснюючи, що костел знаходиться в аварійному стані і є небезпечним для відвідування. Було очевидним, що костел жодним чином не загрожував руйнуванням, але його "потрібно було закрити", бо таким був наказ згори – з самої Москви.
До сьогоднішнього дня католицький храм у Рівному, в якому 13 років поспіль о. Серафим був настоятелем, використовується не за призначенням, оскільки його було побудовано католицькою громадою не для слухання органної музики, а для святої Божої відправи. І, може, десь у кабінетах ще лежать ключі, ґвалтом відібрані в останнього захристіанина пана Антона, і чекають на того, хто має виключне право на Божий дім – на Господа Ісуса.
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Сьогодні в костелі в Рівному концертний зал органної музики
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)