"22 червня 1966 р.
Кілька секунд автобус стояв на повороті, ще чиїсь руки простяглись крізь вікно у жалобному жесті, а потім я бачив, як, їдучи дорогою, що вилась, немов вуж, він розтанув у степу.
Ці відвідини поляків стали несподіваними, як промінь сонця, який на хвилину показується крізь хмари.
Сьогодні вранці, як і декілька днів підряд, починаючи з того моменту, коли мені розпочали колоти глюкозу, я почувався погано. Під час Божої Служби я ледве міг щось сказати про св. Пауліна [Ред. – Ноланського], який пішов у неволю як жертва любові, при цьому дивним чином був визволений. Я не роздумував над тим чудом. Взагалі дивуюсь, на якій підставі о. Р. говорив слова втіхи, що "покута не триватиме довго". Триватиме, так довго, як забажає Господь Бог, і здається, що мені вже все одно. Навіть не переймаюсь тим, що до села приїхав дільничний і, може, зайде до мене. Потрібно пошукати довідку від лікаря, однак, здається, що вона десь зникла. Може, викинули її разом із паперами. Приходить Олександр з телеграмою від Андрія і Миколая. Днями питав себе, чому від нього нічого немає. Вчора прийшов лист з Р[івного], відредагований Лук[?] від імені цілої групи – навіть з квіточкою, хоч і засушеною. І ось виявляється, що вислали саме вчора, щоби прийшов вчасно, але наша пошта так чудово справляється, що телеграма була доставлена на наступний день. Довідку я не знайшов.
Раптом Роза з'являється із таємничим виразом обличчя – певно, дільничний. І тут – Польща – найсправжнісінька, із запахом моря в Гдині. Польща чи полька – для мене все одно. Хто б не приїхав звідти, це приносить аромати вітчизни. А п. Ч. є при цьому симпатична, хоч розмовляє трішечки тихо. Починаючи з певного часу, це відіграє для мене важливу роль по відношенню до оточення. Незважаючи на це, ми зрозуміли одне одного, що вона зв'яжеться з Марисею – хоч і не зможе відвідати Стальову [Ред. – місто Стальова Воля] особисто.
Саме звідти прийшов лист від Софії. Все нараз. Марися забороняє мені плакати. Теж щось. Хоч мої гості налаштовані на мінор. Яка пустеля, яка безлюдність, там і тут, небо і земля. Пробую говорити, що я вже до цього звик. Потрібно було побачити Арикти навесні під час відлиги.
Час до від'їзду надходить швидко. Тільки тепер я починаю розуміти, що ні про що не дізнався з того, що мене цікавило. Правда, був Георгій, і то дві неділі підряд. Тепер ніхто вже мене не турбує. Потрібно було попросити, щоби він мене відвідав, але я не мав сміливості. Не можу пробачити собі, що не просив вислати телеграму до Яся. Марися прислала мені його чудовий лист для потіхи: "Є ситуації, здавалося б, без виходу, а потім якось все стає на свої місця. Знаємо, що буде так, як Бог визначив". Це Матір промовляє через нього. За ті слова я хотів його сердечно обняти. Автобус спізнився на добру годину. Я застав своїх пані (обидві Ч., хоч і не рідні) ще під магазином. Ми балагурили до самого прибуття, а потім останнє прощання - сердечне, тому що це моя сестра Ельж [?]".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
22 червня став для отця Серафима днем, позначеним смутком, адже саме в цей день від'їхали дорогі його серцю гості. Їхній короткотривалий приїзд сколихнув у душі засланого священика хвилю спогадів і глибокої туги. Цей приїзд став для нього неначе "промінням сонця, який продерся крізь хмари". Кашубу відвідали дві пані. Одна з них приїхала з далекої Польщі, з узбережжя Балтійського моря. В її особі отець Серафим немов би вітав всю свою улюблену вітчизну. Ностальгія за Польщею так переповнювала його серце, що він не міг стримувати в собі її міцний потік. Тиха туга проступала крізь кожне слово і кожну строчку чергового запису "Уривків". Народжений у Львові, емоційно він був дуже сильно пов'язаний із краєм свого дитинства і молодості. Однак при цьому, хоч і почувався в серці поляком, для росіян він – росіянин, для казахів – казах, для німців – німець, для українців – українець… Він, як апостол Павло, став "всім для всіх, щоби хоча б деяких здобути для Господа".
Перебуваючи в радісному піднесенні, отець Серафим все ж не втрачає обачливості. З огляду на можливу небезпеку він не називає імен жінок. Ім'я польки він позначає тільки літерами "п. Ч." Ким є та таємнича незнайомка з Гданська, ми, напевно, вже ніколи не дізнаємось. Може, вона з його далекої рідні. А може, з грона його давніх друзів і знайомих часів навчання в семінарії і перших років священства. Як би там не було, вона немало потрудилась: маючи право вільно приїжджати до Радянського Союзу, вона без вагань зібралась у далеку дорогу до Казахстану, щоби відвідати засланого. Ці відвідини явно не були випадковими чи "при нагоді", адже разом із "сестрою Ельж." (саме так отець Серафим скорочено називає ім'я другої жінки) вони зробили стільки зусиль, щоби розшукати його в безкрайніх степах Казахстану. Адже Арикти знаходиться на краю світу. Це майже нікому не відоме поселення, укрите в широких степах Казахстану. Так що не на всіх мапах можливо його віднайти. Воно далеке від туристичного раю, омріяного численними відвідувачами, спраглими розваг і вражень. Тому немає жодних аргументів і пояснень, чому оті дві жінки подолали стільки кілометрів, крім однієї причини – вони приїхали до о. Серафима і приїхали виключно для нього.
Радість спілкування з пані "Ч." затьмарювалась лише проявами глухоти, яка неабияк заважала Серафиму в повноті насолоджуватись розмовою. Хвороба вуха давала перші серйозні сигнали. Слух засланого священика працював вже так не, як мав би. Можливо, пані "Ч." говорила надто тихо, однак в дійсності прикре недочування було першою ластівкою, першим вісником прогресу хвороби, від якої отець Серафим буде страждати до кінця життя. Цього разу він ще намагався прислухатись, однак за декілька років єдиним засобом почути світ довкола буде для нього слуховий апарат, незамінний товариш у звичайному житті та апостольстві.
За ім'ям іншої гості – "сестри Ельж.", ймовірно, укривається Єлизавета (Ельжбета) Павлівна з Ленінграду, яка подружилася з отцем Серафимом у часи його перебування в місті на Ниві. Вона неодноразово допомагала мандрівному священику, лікувала його, оскільки за фахом була лікарем. Слуга Божий називає пані "Ельж." своєю сестрою, бо знає її особисто. І це не є випадковістю. Така коротка нотатка в "Уривках", але так багато може повідати, розкрити таємничість душі Слуги Божого: "А потім ще останнє прощання – сердечне, бо це ж моя сестра Ельж." Слова "це моя сестра" є дуже зворушливими. В Ісусі, Який називає своїх учнів братами, той, хто має віру в Нього, віднайде багато сестер і братів у людях, яких Господь поставить йому на дорозі. Ісус сказав, що ті, хто йде за Ним, отримають "в стократ більше нових сестер і братів". І ці слова виконуються тепер в житті о. Серафима. Він називає пані "Ельж." сестрою. Слово "сестра", яке для багатьох може здаватись лише одним з багатьох повсякденних церковних назв, для отця Серафима має велике значення. "Сестра Ельж." є "ЙОГО" сестрою – тією, з ким його поєднують правдиві родинні зв'язки, сердечні і чисті, бо вони – в Ісусі.
Сьогодні важко уявити, чи міг би мандрівний апостол протриматись стільки років, не маючи постійного місця проживання, осередків утримання, доступу до медичної допомоги, якби не було тих, які завдяки Ісусу стали для о. Серафима правдивими братами чи сестрами. Саме ці нові сестри та брати виявились для Кашуби місцем притулку і підтримки в той час, коли у нього відібрали можливість офіційного виконання служіння священика в Рівному, починаючи з 1958 року і аж до самої смерті у 1977 році.
Вірогідно, гості перебували у засланого декілька днів. Коли ж настав час прощання, о. Серафим зрозумів, що так багато з того, про що потрібно було довідатись від них, він не спитав. Він навіть забув написати листи і передати їм, щоби вони вислали їх до Польщі, особливо звісточку до племінника – до "Яся" Помповського. Шкода… Однак серце більше щемить від неминучості розставання. Ці люди дуже дорогі його серцю. Він сердечно попрощався з ними і ще довго з тугою вдивлявся в автобус, що від'їжджав, забираючи від нього у далекий світ таких близьких йому людей.
Час прощання отець Серафим переживає з болем. Він пише: "…Ще чиїсь руки простяглись крізь вікно у жалобному жесті, а потім я бачив, як, їдучи дорогою, що вилась, немов вуж, автобус розтанув у степу". Після подібних розлук о. Серафим, здається, в усій повноті досвідчує тягар заслання і ледве не впадає в пригнічення. Переживаючи смуток, Слуга Божий навіть не переймається тим, що до Арикти приїхав дільничний і що він загубив довідку про стан здоров'я, виписану йому зичливим лікарем. А може, така байдужість - це просто наслідок лікування й прийняття уколів глюкози.
Хмари туги, які на якусь мить розступились, могли б знову закритись над головою засланого, якби не поштові звісточки, що прийшли до нього здалека. В цей день до отця Серафима надходять, хоч із запізненням в 5 днів, побажання з днем народження. Напевно, від Миколая Вишневського з Полонного, від Хелени Отко зі Львова. Прийшло також колективне привітання із засушеною квіточкою у конверті, яке від імені цілої групи парафіян з Рівного підписав таємничий "Лук". Засушена квітка, зірвана з волинський ланів, з улюбленого Рівного, є мовчазним, але таким промовистим знаком пам'яті, зичливості й любові парафіян, які не забули про свого пастиря. Тим маленьким проявом приязні вони хочуть запевнити, що він продовжує жити в їхніх серцях. Особливо зворушили о. Серафима слова з листа його племінника Яна, сина Яніни, померлої сестри Кашуби. Він регулярно пересилає до свого дядька звісточки, які свідчать про те, що про нього, Алойзи Кашубу, не забувають. Серафим бачить словах племінника життєву мудрість, риси, передані йому через виховання його сестрою Яніною, яка померла у1946 р. Ян пише: "Є ситуації, здавалося б, без виходу, а потім якось все стає на свої місця. Знаємо, що буде так, як Бог визначив". Ніби звичайна фраза, а який глибокий несе зміст. "Це матір промовляє через нього", - усвідомлює собі отець Серафим. А докладно - це Сам Бог промовляє через неї, і ці слова є великою втіхою для його серця.
Звичайно, не могло обійтись без листа від другої рідної сестри - Марії. Її слова по-особливому розрадили о. Серафима. Цитуючи її, він пише: "Марися забороняє мені плакати". "Теж щось", - з ноткою втіхи сам до себе відповідає. Плакати не личить, адже це означало б жалітися на долю й труднощі. Однак легше написати, набагато важче це пережити…
Неоднозначні почуття і навіть бунт викликав у засланого священика лист від отця Романа з Житомира. На сторінках Щоденника з'являється риторичне питання: "Взагалі дивуюсь, на що спирався о. Р., висловлюючи слова втіхи про те, що "покута не триватиме довго". "Триватиме так довго, як забажає Господь Бог", - тут же відповідає сам собі. Серафим не хоче безпідставно втішатись цими словами, бо ж його долю тримає в своїх долонях Сам Бог, і тільки Він знає напевно. Незважаючи на деяку незгоду, все ж таки слова з листа друга були цінними для отця Серафима з огляду на прояв сердечної дружби і його добрі наміри. Отець Роман, як міг і як розумів, намагався підтримати і заспокоїти засланого пастиря, підняти його на дусі, оскільки він був для нього духовним отцем. Він дбав про Серафима, як про свого брата і духовного сина.
Отець Серафим має величезну потребу бути в курсі справ своїх нових парафіян у казахських містах і селах, до яких він вже протоптав стежки з Арикти. В майбутньому він має намір відвідати їх. Георгій, який приїжджав до о. Серафима, щоби взяти участь в недільній Святій Службі, міг бути для нього тим джерелом інформації, але, як записав Слуга Божий у Щоденнику, "треба було його попросити, щоби відвідав мене, але я не мав сміливості". Чи йдеться лише про можливість отримання відомостей про життя католиків з околиць? Чи, можливо, засланий тужить за присутністю братської душі? Ніколи вже не дізнаємось про це, але не можемо відкинути такого мотиву зустрічі з Георгієм. Цікаве слово вживає о. Серафим – "не мав сміливості". Застидався, хоча добре знав Георгія, якого раніше приймав до Третього Ордену св. Франциска. Нерішучість виявити свої потреби близькій людині свідчить про о. Серафима, як про людину несміливу й скромну. Він шкодує, що не насмілився просити про те, щоби Георгій відвідав його, порозмовляв з ним… Щоби просто побув хвилинку поруч – при ньому. Коли всі гості вже роз'їхались, самотність почала знову докучати і цього разу, здається, ще болючіше й дошкульніше. У хвилину самотності і тиші приходить ностальгія й туга за близькими та свободою. Тому душа приятеля поруч завжди є спасенною розрадою.
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)