"25 червня 1966 р. "Одержить у сто разів більше". Знову приємна несподіванка. Вчора з'явився Гайдумович. Від Романівки він ішов пішки, потім шукав у Кембедайку, зустрів знайомого, врешті приїхав. Я до глибини душі зворушений. Насправді, ці люди виявляють до мене в стократ більше зичливості й співчуття, ніж моє мізерне страждання на це заслуговує. Ніколи так добре, як, власне кажучи, тепер, я не розумів слів Євангелія: "Кожен, хто залишив дім, або братів, або сестер, або отця чи матір, або дружину, або сина, або поле заради Мого Імені, отримає в сто разів більше". Можна було би по черзі аналізувати кожне слово, і всюди це "в сто разів більше" було би малопридатним. А ще й хатинка перевтілюється на Божу святиню – краще один день на порозі Твого дому; [придбав]братів, сестер – хіба ця громадка, яка вдягнула скапулярій та пояс, не виявляє братерський та сестринський вияв любові отця – тепер вже насправді можу кликати: "Отче, що єси на Небі" – придбав матір – ось, мати Твоя; дружину, синів – родинне життя чи духовне батьківство, це ніжне слово отець в устах сотень і тисяч – хіба ж це не те саме "в сто разів більше" – врешті, придбав поле – як же поширюється у безкінечності поле праці – вдячне чи кам'янисте, спустошене поле сердець.
Цей Йосип, який йде пішки 8 годин, немов би у паломництві, викликає в мені такі роздуми. Тепер він спокійно засинає, а у мене в голові знову й знову вирує те, з чим прибув. А отже, він родич, і то близький, по матері, маршала Маліновського. Він сам відвозив його до міністерства. Скаржились, що немає заяв про дім молитви та школи. Почався рух. Нарешті збирають підписи".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Опинитись в ізоляції заслання… Багато хто міг би впасти у глибоку депресію чи розпач, зламатись духовно, ба навіть втратити сенс покликання і смак життя. Попри те, що заслання у зрівнянні з каторгою чи утриманням під вартою вважалось більш легкою формою покарання, воно мало свій гнітючий вплив на засудженого.
Однак в серці Слуги Божого Серафима Кашуби, який вже протягом декількох місяців відбуває покарання заслання у віддаленому казахському радгоспі Арикти, не перестає жевріти надія і глибока вдячність Господу за все, що Він допускає в його житті. Про це свідчать систематичні записи, які він таємно веде.
25 червня 1966 року наступна нотатка в Щоденнику розпочинається словами з Євангелія: "Одержить у сто разів більше" (Мт 19, 29). Ця євангельська обітниця не виходить з голови отця Серафима. Він знову і знову повертається в думках до слів Ісуса: "І кожен, хто задля Імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме у спадщину" (Мт 19, 29).
Хіба можливо в обмежених умовах заслання відчути себе обдарованим, та ще й у стократ? Певно, в інших обставинах Серафим не міг би однозначно відповісти на це питання, однак тепер він так гостро відчуває себе огорнутим Божою любов'ю. Саме тут, в Арикти, на вигнанні, він досвідчує, як обітниця Христа виконується в його житті! І можна знайти безліч підтверджень цьому.
Одне з них – несподівані відвідини Йосипа Гайдумовича, його духовного сина, який протягом восьми годин, мандруючи від міста до міста, від села до села, розшукував свого духовного отця. Йосип не знав точну адресу перебування священика, але мав велике прагнення знайти його, тому йшов за тим, як підказувало серце. Той факт, що один з його давніх, колишніх парафіян приїхав з далекої України до Казахстану, щоби віднайти його, було дуже зворушливим для отця Серафима. Він почував себе негідним такої великої жертви з боку Йосипа.
Особливо торкнуло отця Серафима усвідомлення того, що для Йосипа, а також і для подібних йому десятків, може, навіть сотень тисяч людей, він є духовним отцем. Стільки кілометрів пішки, стільки жертви заради того, щоби почути слово від духовного отця… Це глибоко проникло в душу засланого священика.
Чи ті узи, що утворилися між його серцем та серцями тих, які гуртуються навколо нього, не є найбільшою винагородою за те, що він залишив заради Ісуса свій дім, дітей, братів і сестер, дружину та дітей, яких міг би мати?.. Щоправда, літа минають, і люди, з якими Ісус пов'язав його, потроху відходять. Потроху зменшується незрима ниточка, розтягнута повсюди, як євангельська сіть, якою Ісус закликав Петра ловити людей.
Отець Серафим роздумує над словами Ісуса. Аналізуючи їх, він осягає незбагненну таємницю – нині Євангеліє стає реальним в його житті! Колись залишений батьківський дім відкривається тепер стократно перед ним, як тільки відчиняють для нього двері своїх квартир та будинків його чисельні парафіяни в різних куточках великої країни. Можна перераховувати без кінця помешкання, які гостинно приймали його: по-домашньому щедрий дім пані Багінської в Корці, безпечна господа Анни Динаковської з Рівного, в Полонному – дружня оселя Миколи Вишневського, надійний куточок Хелени Хасій Львова і десятки – сотні інших!.. У різних містах і селах неосяжного Радянського Союзу він одержав сотню, а можливо, й більше домів, де на нього з любов'ю і відкритим серцем чекають ті, став для нього братами й сестрами, батьками й матерями.
Багато з цих доброзичливих помешкань мають для отця Серафима особливе значення. В той час, як справжні святині зруйновані чи закриті, звичайні оселі, нічим не примітні зовні, перетворюються у храми – доми Небесного Отця: кожного разу, коли отець таємно відправляє богослужіння, «хатинка перевтілюється на Божу святиню».
З неменшим подивом і захопленням отець Серафим замислюється над словами «брати» і «сестри». Було їх багато, правдивих і вірних – таких різних, і вони були для нього тією винагородою, яку обіцяв Ісус тим, які покинуть своїх заради Нього… Тепер він має їх в сто тисяч разів більше, хоч і покинув, пішовши до капуцинів, двох рідних сестер – Яніну і Марію. Особливо близькими братами і сестрами стають для нього ті, кого він називає «громадкою, що вдягнула пасок і скапулярій". Це ті, хто розділяє з ним те ж саме євангелічне францисканське покликання. Використовуючи слова «пасок» і «скапулярій», отець Серафим таємниче говорить про тих, з ким єднають його узи духовного братства. Він має на увазі світських францисканців, членів Францисканського Ордену Світських – людей, міцно пов’язаних із Католицькою Церквою, випробуваних у любові до Христа, справжню Ісусова варта. Кашуба приймав до Ордену світських францисканців всіх, хто бажав. Обряд прийняття включав в себе складання євангельських обітниць, під час яких брати і сестри отримували шнурок і скапулярій. Таким чином, отець Серафим створював неформальні, але при цьому дуже міцні духовні структури підпільної Церкви в Радянському Союзі. Можна було сподіватися, що там, куди він приходив, де перебував, обов'язково залишався хтось один або навіть декілька, хто разом з ним приймав, як свою, справу відбудови Церкви, знищеної атеїстичною владою, так, як це колись було у ХІІІ столітті зі святим Франциском, святою Кларою та іншими неподалеку італійського містечка Ассизі.
Францисканський шнурок, яким підперезували прийнятих до Францисканського Ордену, найчастіше був сплетений з ниток льону. Він символізував собою послух і нагадував тим, хто його носив, про францисканське мандрування стежками життя та про те, що вони знаходяться в дорозі до дому Отця. Найчастіше цей знак послуху Ісусові приховували під одягом і майже ніколи не знімали.
В ті часи прийняття до спільноти «шнурка і францисканського скапулярію» ніде не фіксувалось. Ніхто не вів спеціальних книг та не збирав архіви, де би знаходилась інформація про членів Францисканського Ордену Світських. Ці факти зберігалися лише в серці отця Серафима, в серцях тих, хто складав обітниці, а також у Серці Господа. Заради безпеки членів ФОС, про яких секретні служби Радянського Союзу знали, як про підпільну організацію під назвою «терціари» (від латинського "терціум", тобто Третій Орден, який заснував святий Франциск), не можна було робити про них жодних записів в офіційних церковних книгах.
Як згадують очевидці, обряд складання євангельських обітниць в основному відбувався підпільно, в суворій таємниці, котру людина, яка ставала терціарієм, зобов’язувалася берегти до кінця життя. Розкриття цієї таємниці було небезпечним і загрожувало репресіями не лише тим, хто склав обітницю, але, насамперед, священику, який приймав до терціаріїв. Тільки після смерті та під час поховання здивовані сусіди, а нерідко й домашні могли побачити померлого терціарія в одязі бурого кольору, що нагадував чернечий хабіт, та підперезаного білим францисканським шнурком, зав’язаним на стегнах.
Лише двома словами "шнурок" і "скапулярій" отець Серафим свідчить про те, яким важливим в його житті є родинне коло правдивих сестер і братів. Імена багатьох з них так і залишаться невідомими, але в серці Слуги Божого він пам'ятав про кожного з них…
Роздумуючи на уривком з Євангелія, отець Серафим зупиняється також на словах "матері", "дружини", "сини". Вони нагадують йому про духовне батьківство. Ці зворушливі слова "отче", "батьку", "тату" в устах сотень і тисяч – для нього це велика нагорода.
"І кожен, хто задля Імені Мого покине (…) поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме у спадщину" (Мт 19, 29). Серафим усвідомлює, що так багато ще полів людських сердець є не зораними, немов цілина. Здичавілі й необроблені, вони лежать спустошені і незасіяні зернами Божої любові. А він, як священик, розуміє, що у його випадку він отримав у 100 разів більше сердець до засівання, до збирання з них урожаю. Як же болить серце Серафима, коли він бачить, що так багато ще полів Царства Божого, на яких не збирають спасенних для душі плодів…
Всі ці роздуми виникають в душі Серафима, як відгук на приїзд Йосипа. Він є близьким родичем по материнській лінії славнозвісного маршала Радянського Союзу – Родіона Яковича Малиновського (1898-1967), одного з найбільш заслужених та поважних полководців Другої світової війни. За національністю Малиновський, як і Йосип, поляк, і навіть деякий час був у Житомирі в монастирі, де спробував служити Господу у духовній семінарії. Він тепер може багато в чому допомогти, бо має вплив на владу. Йосиф розповів Серафиму, що маршал особисто відвів його до Міністерства внутрішніх справ СРСР, щоби він міг вирішити питання, з якими хотів звернутися до влади. А ці питання стосувалися справи отримання дозволу на відкриття каплиць, тобто молитовних будинків для католицьких парафій. Коли чиновники побачили в коридорах міністерства маршала, зробили вигляд, що начебто обурені тим, що ніхто не звертається до них у письмовій формі для вирішення такої важливої справи, як відсутність молитовних домів. Однак в дійсності більшість подібних питань "вирішуються" в Міністерстві задовго до того, як дійдуть письмові звернення і клопотання. Так, як це було з отцем Серафимом, який три місяці тому їхав до Москви із клопотанням про відкриття каплиць у Казахстані і був заарештований просто на вулиці. "За відсутністю письмових звернень відсутні й проблеми", – переконані у міністерстві. А значить, і робити немає чого, оскільки ніхто не заявляє про порушення прав людини. Якщо ж хтось відчайдушний і наполегливий спробує привезти якийсь невигідний папір, міліція негайно його арештовує чи починає залякувати, тільки щоб ніхто не висвітлив, не сказав вголос зайвого. Адже це однозначно розцінюється як "злісне порушення порядку" і не подобається радянській системі, яка намагається створити державу без Бога.
Однак не дивлячись на чисельні поразки і відмови, отець Серафим не втрачає надії. Відвідини Йосипа, який є активним і зі сподіванням дивиться в майбутнє, тільки зміцнили його віру в Боже Провидіння. Можливо, цього разу можна буде чогось добитися? Отець Серафим пише, що Йосип уже збирає підписи під клопотанням про відкриття молитовних домів для католицьких спільнот. Він переконаний, що таким чином можна щось добитися у влади.
Звичайно, збір підписів не залишиться поза увагою пильного ока радянської влади. Чи підтримка «великого» родича – маршала Малиновського – може щось змінити? Серафим – католицький священик, який без рішення суду, лише рішенням районної міліції, засланий на 12 років, якого влада позбавила права на свободу і покарала, як небезпечного злочинця. Чи все це не є невблаганною і невтішною відповіддю на ту велику справу, яку робить Йосип? Що ж, надія помирає остання. Отець Серафим знає, що над діями і долею людей Бог тримає руку. Він передбачив і солодкий час свободи, і гіркий час переслідувань і заслання.
Хай буде Його свята воля і виконається Його святий задум!
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)