70. "Відчувається, як не вистачає Церкви"

Коментар:

   Наступний запис у щоденнику отця Серафима датується 2 серпня. В цей особливий для всіх францисканців день, у свято Порціунколи, маленька ариктинська парафія отця Серафима збирається в помешканні родини Блумів. «Якби була хоча б маленька капличка», – тужить о. Серафим, адже відпуст, наданий св. Франциску святішим отцем у 1216 р., був пов’язаний саме із святинею. Відвідування невеличкої церківці в італійському містечку Ассизі було основною умовою для отримання відпусту. Пізніше відпуст Порціунколи стало можливим отримувати в усіх францисканських храмах по всьому світі. Однак у казахському радгоспі Арикти, куди засланий Кашуба, немає навіть крихітної каплички, де би можна було розділити радість святкування такої великої урочистості. Залишається лише духовний храм, духовна святиня, в якій о. Серафим може святкувати відпуст – це невеличка спільнота, зібрана в ім’я Ісуса. Для засланого священника цей маленький храм не менш важливий, ніж Порціункола, адже він з таким трудом і відданістю збирає в далеких степах Казахстану розсіяних і загублених овечок Ісуса, як колись св. Франциск збирав камінчик за камінчиком для відбудови зруйнованої каплички в околицях рідного міста.

   Урочистість розпочалась ще до ночі з адорації Ісуса в Пресвятих Дарах. Потім, ймовірно, була Служба Божа, однак навіть після неї всі продовжували вшановувати Євхаристійного Ісуса аж до самого ранку. Як можна здогадатись, це була звичайна молитовна практика отця Серафима, саме тому він пише про «післявітальну адорацію».

Напевно, серце Серафима не раз стискалось від жалю: на жаль, Господь Ісус знову буде перебувати у цих скромних умовах маленького помешкання, Він буде присутній на столі, який під час Євхаристії перетвориться у вівтар, як це відбувається у справжніх святинях.

   Швидше за все, Ісус у Пресвятому Таїнстві таємно зберігався деякий час в домі Блюмів, щоби ті католики, які жили поблизу, мали можливість збиратися на молебні навіть тоді, коли не було священника. Пресвяті Дари зберігалися «в тісній бічній кімнатці», і всі знали, що у випадку, якщо якийсь незваний гість несподівано увійде всередину приміщення, необхідно їх швидко сховати від небажаного погляду. Напевно, і на цей випадок о. Серафим був готовий. Знаходження Пресвятих Дарів у помешканнях вірних було в той час поширеною практикою серед душпастирів, які служили в Казахстані. Сам о. Серафим неодноразово пригадує, як передавав Святе Причастя через так званих «євхаристійних жінок», які таким чином приносили Ісуса до різних міст і поселень.

   Серед особистих речей о. Серафима, що збереглись до сьогодні, можна побачити маленьку монстранцію – різновид дароносиці, призначеної для адорації Пресвятих Дарів. Ймовірно, цю монстранцію зробив для отця Серафима хтось із його знайомих, щоби можна було з легкістю і без перешкод адорувати Євхаристійного Ісуса в непростих умовах підпільного душпастирства. Ця монстранція була досить кмітливо сконструйована. Якщо хтось не був посвячений у суть справи, він не зміг би здогадатись про істинне призначення цієї речі. Дароносиця отця Серафима була невеликого розміру і не мала спеціальної підставки, тому не займала багато місця в його подорожній торбі. Під час молебня таку монстранцію підвішували і чіпляли ниткою, наприклад, до штори. Можна припустити, що в той святковий день Ісуса адорували в домі Блюмів саме так.   

   Як би там не було, але в програмі відзначення урочистості на адорацію Пресвятих Дарів був передбачений цілий день. З того, як о. Серафим переживає день відпусту Порціунколи на засланні, можна побачити любов, яка наповнює його серце, і те, що він найбільше цінує. Про нього можна було би сказати: «Годую вас тим, чим живу». Для Серафима важливо присвятити цілий день на зустріч з Євхаристійним Ісусом на адорації. Поки в маленькому поселенні вирує життя; поки люди довкола занурені у вир щоденних справ, у звичайному, назовні нічим не примітному будинку, разом із опальним священником і його маленькою паствою перебуває ніким не помічений Ісус – істинне Джерело Життя і Любові. Люди, згуртовані о. Серафимом, не йдуть до праці, не вирішують у цей день жодних справ, бо вони при Ісусі, в тому незбагненному для людського розуму Таїнстві Любові. Перебувати там, де Ти, Ісусе, сидіти біля Твоїх ніг і вдивлятися в Твої очі, вслухатися в тишу, вслухатися серцем у Твої слова, як це робила євангельська Марія, а після неї – багато інших Господніх учнів. Так чинив св. Франциск, годинами занурений у споглядання свого Розп’ятого Вчителя. І тепер це є важливим для о. Серафима і тих, які йдуть за ним. Хіба це не найщасливіший момент для Ісуса, Який, як зауважує Серафим, поміж людьми – «всюди В’язень Любові»? Весь день, відданий Йому, адорація люблячих Його сердець – хіба це не найбільш прекрасний дар людини, даний Господу?

У той день у Блюмів чекали вже дві католички – Франя і Тереза. О. Серафим сподівався, що прийде ще декілька осіб, а отже Ісус буде з ними в тій маленькій спільноті на Євхаристії. Однак не всі могли бути. Якби Аня з дітьми не поїхала до Алма-Ати, то Ісус був би не настільки самотнім. Було би більше сердець, які є при Ньому в адорації.   

    «Тож Йому ще більш самотньо». В цьому лаконічному вислові, який залишився на сторінках «Уривків», так багато сказано про серце казахстанського душпастиря. У тих словах бринить нотка жалю, адже так небагато людей товаришують Ісусу на адорації. «Самотній Бог» прагне присутності людини, бо любить її. Отець Серафим відчуває серцем цей смуток Євхаристійного Ісуса, Який тужить за зустріччю зі Своїми – тужить за тими, яких називає друзями.

    В цей день у всіх францисканських храмах по всьому світу панує молитовна тиша. Сьогодні вона є також тут, в цій маленькій хатці, загубленій у безкраїх степах Казахстану. «Мир приходить в душу», – серце Серафима врешті наповнюється невимовним відчуттям глибокої радості, яка не залежить від зовнішніх обставин і умов. Гарна веселка на небі і тиша в присутності Ісуса дозволяють йому відчути себе в той день відпусту Порціунколи в затишних обіймах Божого миру. 

 (Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)