«6 серпня 1966 року. Я все ж таки роздобув квиток і тепер я в Аршатинську. Взагалі, розпочинається цікаво. Передусім дарма я журився за Сашу, тому що в аеропорту він взагалі не з’явився і до Аршатинська з моїми речами ще не приїхав. Крім того, те, що він говорив про радгосп, навіть на перший погляд здається перебільшенням. Аршатинськ взагалі нічим не відрізняється від Арикти...»
«6 серпня 1966 р.
Знову дивно складається. Саме п’ять місяців назад мене забрали і якразпісля читання того ж самого Євангелія, що й на сьогодні.
Але тоді була друга неділя посту, а сьогодні свято – відпуст в Сарнах – а я їду в Аршатинськ...»
4 серпня 1966 р. Сьогодні Кашуба повинен зустрітися з міліцією, щоби якось виправдати свою відсутність. Заради більш-менш вірогідного алібі і хоча б якогось виразного оправдання він напочатку пішов до місцевої поліклініки… Може, хтось передав міліції факти підпільної діяльності засланого священника, а може, з самого початку влада планувала зробити все можливе, щоби Кашуба не міг пустити коріння і розгорнути свою діяльність і таким чином був би під постійним наглядом і контролем...
2 серпня 1966 р.«Самотній Бог» прагне присутності людини, бо любить її. Отець Серафим відчуває серцем цей смуток Євхаристійного Ісуса, Який тужить за зустріччю зі Своїми – тужить за тими, яких називає друзями...
31 липня 1966 р. Кожна Перша П’ятниця місяця, присвячена вшануванню Пресвятого Серця Ісуса, завжди була особливою для Кашуби. Він завжди намагався відправити в цей день спеціальну Службу.
26 липня 1966 р. Щоб пам’ять про закриті храми не зникла з пам’яті віруючих, о. Серафим урочисто здійснював відпусти, пов’язані з цими храмами, а врятовані ікони нагадували про святих покровителів парафій, які до війни були наповнені життям. Сьогодні їх пам’ять згадується з далекого заслання в Казахстані.
18.07.1966 р. "День св. Каміля – в пам’яті цілий вир образів, котрі змінюють один одного як діафільм. Ось замарстинівський цвинтар (...) це пам’ятка про страшні дні холери. Як легенду нам розповідали в дитинстві про о. Альфонса, який у білому халаті ходив усюди і ніс втіху зараженим. Але найбільш живо постають у пам’яті подорожі до хворих з Єлизаветою..."
8 липня 1966 р. Серафим, як справжній Добрий Пастир, страждає з приводу втрати кожної овечки, коли людина сходить з Божої дороги. "Кожна душа дорога"...
7.07.1966 р. "Жентеке. Дивлюся у вікно – аж болять очі – вікна автобуса спалахують від сонця. Не можу стриматися, щоб не відхилити шторку, коли проїжджає поряд. Бачу витягнуті на прощання руки. Було їх чотири – дві Вікторії, Катя і Яворська..."