18 липня 1966 р.
День св. Каміля* – в пам’яті цілий вир образів, котрі змінюють один одного як діафільм. Ось замарстинівський цвинтар десь на самому відшибі. Довгий ряд могилок, видно їх насипали дуже швидко, і схоже, потім про них ніхто не дбав. Це пам’ятка про страшні дні холери. Як легенду нам розповідали в дитинстві про о. Альфонса, який у білому халаті ходив усюди і ніс втіху зараженим. Але найбільш живо постають у пам’яті подорожі до хворих з Єлизаветою. Ах, ця Єлизавета Павлівна! Хоча молода, але напевно знає увесь Ленінград – особливо той, страждаючий. Як лікар-терапевт отримала завдання відвідувати хворих вдома. Це їй дає можливість для ніжної благодійної акції. Жаліла п’яниць, які валялися в канавах. В своїй родині мала брата алкоголіка. Коли він захворів на серцеве захворювання, вона попросила мене відвідати його і посповідати. Помогло ненадовго. Це був один з її делікатних болів. Вона мала їх багато, тому що кожен хворий, якого відвідала хоча б раз, западав глибоко в її ніжне серце. При цьому не вирізняла нікого за релігією чи расою. Комуністам у важкому стані радила посповідатися. Через це зазнала насмішок та доган, проте не змінила своїх методів. Сама мала хворе серце і часом волокла ноги одна за одною, зупиняючись на кожному кроці. Мене просила, щоб я клав руки на хворих та молився. (…) Перш ніж вона приймала якесь рішення, вона мала Його [Ісуса] спитати. Стверджувала, що чує Його голос. Ніколи не молилася з молитовника, можливо тому що не знала литовської мови своєї матері. Під час Служби Божої лежала обличчям до землі. Це була її молитва.
(…) Одного дня в неділю ми разом пішли до лікарні «хроніків». Єлизавету тут дуже добре знали. Коли ми увійшли до жіночої палати, на неї були звернені вдячні погляди. Ми опинилися у колі всіх бід та нескінченних страждань. Викручені тіла, прикуті до ліжка, або які підкидало в нервових рухах. Єлизавета обходила їх зі словом втіхи. Мене просила класти на хворих руки та благословити. Я зробив це трохи, майже мовчки. Я не вмію потішати. Зрештою, що можна сказати нещасним, із словника яких слово «здоров'я» було викреслено назавжди. Я не можу забути Ріту, дівчинку-підлітка, яка страждала від постійних судом… Не знаю, чи щось сказав їй, чи тільки послужив під час вечері, але потім завжди згадувала «дядю». Потім у хронічних ми бували частіше. У будь-якому випадку, для багатьох, хто приходить сюди один раз, це потім стає залежністю. Якийсь старенький чоловік навіть хотів посповідатися, бо їхній батюшка не мав туди доступу. Я вирішив це зробити, бо всі бар'єри падають перед абсолютним стражданням. Я навіть думав залишитись там, щоб працювати, і стати ніби капеланом цієї колонії нещасних. Однак труднощі були непереборними, адже це не часи св. Каміля, коли для героїчної жертви потрібна була лише добра воля. Навіть серед хворих можна було знайти ворожу підозрілість. Служіння у лікарні чекало на мене в іншому місці та іншого типу.
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
В літургійному спомині св. Каміля, який поспішав з духовною допомогою до хворих на чуму, о. Серафим летить думками до родинного Львова, а потім до Ленінграду [Санкт-Петербург].
У Львові, в районі о. Серафима, на Замарстинові, часто згадували служіння, яке здійснював для хворих на холеру під час Першої Світової Війни у 1915 році капуцин о. Альфонс Вієчорек. О. Серафим досконало пам’ятав спогади про того святого жертовного капуцина з сусіднього монастиря, які повторювали багато разів. Сьогодні св. Каміль нагадав цю чудову постать в пам’яті засланця в Арикти. Думка отця Серафима також лине до Ленінграда, бо саме там, ув Леніграді, жила Єлизавета, яка була лікарем і, перш за все, глибоко віруючою жінкою. Перебуваючи на засланні в Казахстані, в Арикти, отець Серафим відтворює у своєму зошиті спогади про співпрацю з пані Єлизаветою. Яка ж це могла бути співпраця? Лікар тіла з лікарем духа, тобто огорнення опікою та лікування цілої людини. О. Серафим розповідає про відвідини хворих у відділенні «хроніків». Ці відвідини могли відбутися завдяки протекції пані Єлизавети. Тоді о. Серафим від маленької пацієнтки з котрою провів декілька хвилин та перекинувся декількома словами отримав ім’я «дядя». Таким ще надовго залишався у спогадах дівчинки. Почувався трошки загубленим, бо як він міг допомогти, коли ніхто не давав надії на одужання. Але ж Ісус є лікарем, і Він зараз хоче діяти через нього, щоб зціляти хворих. На прохання пані Єлизавети, як Ісус, кладе руки на хворих і молиться. Віра пані Єлизавети дає йому надію, що потрібно чинити те, що Ісус довірив своїм учням. Господь є вірним і буде діяти через його благословення. Були навіть такі люди, яких присутність священика заохотила попросити про сповідь, адже православний священик не мав можливості прийти у те відділення. Отже так о. Серафим сповідав, тому що, як пише «всі бар'єри падають перед абсолютним стражданням». Ті відвідини у відділенні для хронічно хворих пацієнтів повторювалися, о. Серафим навіть виношував намір, щоб розпочати там працювати, щоб він міг бути близько з тими, дуже страждаючими людьми, і служити їм як священик. Нажаль, як згадує, навіть посеред хворих можна було зустріти ворожу підозрілість. Так само в тому морі страждань, окрім того що мав добрі прагнення, не міг на постійно в’єднатися в служіння.
Співпраця о. Серафима з лікарем Єлизаветою Павлівною тривала до кінця його життя. Лікарка приїздила на Волинь, до маленького села. О. Серафим просив її про це, тому що там жила важко хвора мама маленьких дітей. Пані Єлизавета їхала з о. Серафимом, щоб допомогти там, де лікарська допомога на місці була недостатньою. Ксьондз Леон Дерунов з Львівської Архідієцезії так згадує о. Серафима в історії своєї родини за часів переслідувань Церкви на Волині: «Ксьондз Серафим займався душпастирством в родинних краях наших пращурів, а конкретно в Рихальську, де жила наша бабуся – згадує о. Леон. Отець приходив до нас додому. Пам’ятаю як мама шила для нього стулу для Літургії, таку – невеликих розмірів. Ми були при цьому. Як малі діти дивилися, як мама це робить. Думаю, що о. Кашуба був дуже приязний з нашою родиною. Коли наша мама тяжко захворіла, то попросив знайому лікарку з Ленінграду, здається її звали Вєра [псевдонім], щоб приїхала до нашого села, що під Житомиром.» «Запам’ятав одну особливість, пов’язану з тим візитом – доповнює о. Леона його брат о. Владислав – у нас дома молилися завжди на польській мові, я був дуже здивований, що пані доктор розмовляє виключно російською, але ж вона також католичка. Отже був тим фактом дуже здивований.»
Багато разів також на прохання о. Серафима вона приймала пацієнтів з його парафії на Волині, тут можна згадати пані Ірену з Корця і зі Львова. Пані Ірена з Корця так згадує допомогу лікарки Єлизавети Павлівни: «Отець Серафим мені допоміг, коли я була тяжко хвора. Він мав знайому лікарку в Ленінграді і сказав, щоб я їхала з ним, а вона допоможе. Наші лікарі не могли мені допомогти. Я боялася що помру. Коли від’їжджала, то просила чоловіка, щоб опікувався нашим маленьким сином, і він мені присягнувся, що якби я померла, то він його виховає. Виявилося що рішення було вірне і допомога лікаря, до якого нас відвела пані Єлизавета, було на стільки достатнім, що більше вже до лікарні я не повернулася».
Коли Лікар Єлизавета не могла сама допомогти, вона просила про співпрацю знайомих лікарів в Ленінграді, котрі приходили з допомогою. Пані Ірена зі Львова згадує: «о. Серафим завіз мене в 70-тих роках до Ленінграду, бо хоча я була молодою, втрачала зір. Взяла нас до себе, до свого житла, пані доктор Єлизавета, котра також знайшла для мене професора-окуліста, який ефективно мені допоміг. Пані доктор також часто лікувала о. Серафима і в день його смерті в 1977р. він уже мав куплений квиток, щоб наступного дня їхати до Ленінграду - напевно, щоб у неї шукати допомоги, і підлатати своє дуже міцно підупавше здоров’я.» Отець Серафим знав, що завжди може розраховувати на її допомогу, міг також розраховувати на її велике, кохаюче Ісуса, серце, яке завжди старалося зарадити людській біді.
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)
____________
* Святий Каміло де Лелліс (Camillo de Lellis), - Засновник Чину камілліанців; народжений 25 травня 1550 р. в Буккʼяніко-ді-Кʼєті, пров. Абруцці (Італія), пом. 14 липня 1614 р. у Римі.
Батько Каміло, Джованні де Лелліс, був капітаном піхоти в неаполітанській армії. В юності Каміло став солдатом і служив спочатку у Венеції, а потім в Іспанії, брав участь у воєнному поході в Туніс. Пристрастившись до гри в карти, Каміло програв усі свої статки. У 1574 р. він найнявся працювати на будівництві монастиря капуцинів в Манфредонії (Італія), а в 1575 р., переживши духовне навернення, став послушником у цьому монастирі, однак через хворобу, пов'язану з незагоєною виразкою на нозі, був змушений покинути монастир і відправитися на лікування в римський госпіталь Св. Якова, де до цього двічі лікувався від отриманих у боях ран; незабаром сам почав доглядати за хворими. Працюючи в госпіталі, Каміло домігся поліпшення умов утримання пацієнтів. Ставши відповідальним за фінанси та організацію роботи, він запропонував замінити персонал лікарні, що складався в основному із найманих службовців, добровольцями.
За порадою свого духовного наставника св. Філіпа Нері Каміло став священиком. У 32 роки він почав вивчати латинь до Римському колегіумі; потім з групою сподвижників працював у госпіталі Святого Духа. У 1584 заснував Товариство служителів хворим, покликане піклуватися про хворих і вмираючих. У 1586 р. Папа Сикст V затвердив статут товариства. Каміло став першим його главою. У 1591 р. Папа Григорій XIV надав Товариству служителів хворим статус ордена, згодом названого Орденом Камілліанців. Діяльність ордену розгорнулася в Неаполі, Генуї, Мілані та Мантуї. До кінця життя Каміло заснував 14 монастирів, його сподвижники працювали у восьми госпіталях, а орден налічував 80 послушників і 242 монахи.
У 1607 р. Каміло склав з себе повноваження глави ордену, щоб цілком присвятити себе догляду за хворими. Деякі з творів св. Каміло мають важливе значення як джерела з історії медицини.
Похований у церкві Св. Марії Магдалини (при ген. Курії камілліанців) у Римі. У 1742 р. був беатифікований, а в 1746 р. канонізований Папою Бенедиктом XIV. Вшановується як небесний покровитель хворих та медичних працівників. Спомин в Католицькій Церкві - 14 липня.
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)