72. «І ось, з’явився Іллі Ангел Господній»

«6 серпня 1966 р.

   Знову дивно складається. Саме п’ять місяців назад мене забрали і якраз після читання того ж самого Євангелія, що й на сьогодні.

   Але тоді була друга неділя посту, а сьогодні свято – відпуст в Сарнах – а я їду в Аршатинськ. Видно, це була заплата за моє подання до прокуратури, адже так швидко прислали наказ про моє переселення. Дати хоч якусь роботу. Начальник міл[іції] прямо сказав мені, що вони виконують наказ. Цього разу завдання доручили молодому комендантові, котрий якимось чином позбавить їх клопотів. Саша навіть симпатичний.  Завдяки йому я вперше побачив екзотичну картину життя тубільців. Мене мало турбує комфорт. Одна хата нічим не відрізняється від стайні – хіба що хаотично закиданим мотлохом, серед якого виділяється сучасний умивальник. За круглою низькою поверхнею столу сиділи на низьких табуретках дві барвисто одягнені жінки. Треба визнати, що їхні національні костюми мають особливий шарм. Саша сів поруч із ними і за патріархальною звичкою, як колись Саул у Самуїла, гриз м’ясисті кістки. Була там вже не традиційна чарка, яку козачки висушували не менш сміливо. Хотіли і мене пригостити.

   Потім вирушили в дорогу – як виявилось, власною машиною коменданта, він сам був за кермом. Дорогою він розповідав мені, що навчається заочно в державному інституті на «преподаватєля». Я був йому вдячний, коли, доїжджаючи до Арикти, він сказав, що поїде до Кембедайка, а я маю його почекати. Я тільки цього і прагнув. І ось, з'явився Іллі Ангел Господній. Зараз уже можу йти далі, куди мені Г[осподь] Бог визначить. Прощання […]. Аня не могла заспокоїтися від плачу. Прийшла і Меліточка із засмученим личком. Георг[ій] безпорадно запитував: а що ж тепер буде з нами? Я втішав, що хтось приїде – може, я, хоча не дуже в це вірю. Вже з машини послав їм знак хреста, але невеличкий , тому що їхала зі мною весела компанія. Якась казахська родина – сама молодь, видно, добрі знайомі Саші. Була свобода без меж, потім бенкет з горілкою, на який вони мене знову запросили. В районі комендант наказав мені прилетіти на літаку наступного дня, а сам забрав мої речі і пішов. Знову ж таки, приємний поворот [долі]. Дорога з аеропорту до Калб[…]не була занадто важкою, адже їй товаришувала надія на другу Літургію. Було лише 11 чоловік, але це Перша П’ятниця, а вранці Преображення. Зараз чекаю на літак, але ще не оголосили. Недобре, бо Саша буде чекати, а я не хотів би втратити його довіру».

(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)

Коментар:

   У житті о. Серафима розпочинається новий етап. Вже є наказ про його переселення в інше місце, далеко від Арикти. Комендант – міліціонер Саша,  відповідальний за супровід, «…прямо сказав», що виконує наказ. Чий наказ? Хто контролює життя засланого священника і навіщо прийнято таке рішення? Питань стає все більше, а відповідь і так видається очевидною. Отець Серафим постійно непокоїв служби безпеки Радянського Союзу. Вони пильно стежили за кожним його кроком, хоча назовні здавалося, що ним ніхто не цікавиться. Вочевидь, оцінка реальності, яку мав о. Серафим, була не зовсім правдивою. Окрім своєї душпастирської діяльності в Арикти і за межами місця заслання, отець Серафим продовжував писати скарги до Москви в різні державні установи, заявляючи про свої права та викриваючи протиправні дії місцевих чиновників Казахстану – незаконний арешт та позбавлення волі на засланні. «Видно, це була заплата за моє подання до прокуратури, – пише о. Серафим, – адже так швидко прислали наказ про моє переселення».

   Завтра свято Преображення Господнього, і в Літургії передбачено те саме Євангеліє, яке читали 6 березня 1966 року – в день його арешту. Майже  5 місяців минуло, а Євангеліє таке ж, як і тоді – хіба це не дивовижний збіг? Чи за тим збігом не укривається Той, хто сидить вище міліції та керує долями людей і тримає добру руку опіки над долею свого слуги? Доброта Господа виявляється навіть у тому, що комендант Саша несподівано виявився прихильним по відношенню до засланого, і о. Серафим не відчуває жорсткого контролю з його боку. Скориставшись нагодою, міліціонер планує вирішити свої справи під час супроводу засланого: він довіряє о. Серафиму і сподівається, що той буде лояльним та не втече з-під його опіки. «Я був йому вдячний, – пише о. Серафим, – коли, доїжджаючи до Арикти, він сказав, що поїде до Кембедайка, а я маю на нього чекати». Для Серафима це справжній подарунок від Бога, адже за півроку невеличке село Арикти стало йому по-справжньому рідним – завдяки його новій духовній родині, яку йому вдалось згуртувати за короткий час. І тепер випадає щаслива, майже неймовірна можливість попрощатись з такими близьким його серцю людьми. За декілька днів до того засланий священник порівнював свою долю вигнанця із ситуацією розчавленого розпачем пророка Іллі, який, позбавлений надії на завтра, невтішно чекав у пустелі на свою смерть.

   Тепер же о. Серафим із піднесенням пише: «І ось, з’явився Іллі Ангел Господній. Зараз уже можу йти далі, куди мені Г[осподь] Бог визначив». Ймовірно, саме ця неочікувана нагода попрощатися перед розлукою з парафіянами стала причиною тихої радості для о. Серафима. І саме ця щаслива можливість стала тим Ангелом Господнім, через якого Господь утішив його. «Прощання[...]. Аня не могла заспокоїтися від плачу. Прийшла і Меліточка із засмученим личком… Я втішав, що хтось приїде – може я, хоча не дуже в це вірю». Скільки ж в цьому небагатослівному описі приховано почуття болю від втрати улюбленого священника, який, хоча і був на засланні,  проте був для них Добрим Пастирем, адже він так часто дарував їм Ісуса у Святих Таїнствах. І було їм добре, як євангельським весільним гостям у присутності  Молодого – Ісуса, Який приходив до них через руки і вуста доброго священника. Невже настав в їхньому житті той момент, коли збуваються слова Євангелія і забирають від них Молодого?.. Серафим намагається втішити розгублених дітей Божих, які розуміють, що, напевно, після сьогоднішнього дня вони вже не побачать католицького священника, а якщо навіть і побачать, то не буде це так часто, як було останні кілька місяців. «…Що ж тепер буде з нами?» Вимовлені, по-дитячому безпорадно, слова Георгія не можуть не проймати аж до болю чуйне серце Серафима, який мусить покинути своїх, залишивши їх без опіки в тих безкрайніх степах Казахстану. Тільки Добрий Бог знає відповідь – чому. І так само, як і священнику, вірним необхідно сліпо довіритись Йому. 

   Усі разом проводжають отця Серафима до машини, в якій під'їхав комендант Саша. Останні погляди, тихі слова заохочення і розради на прощання... «Вже з машини послав їм знак хреста», – згадує о. Серафим, озираючись востаннє на своїх парафіян, що стояли приголомшені на дорозі. Що ж можу їм ще подарувати, як не священницьке благословення?.. Чи можу дати їм більше, аніж довірити в молитві їх Ісусу, уповаючи на те, що Він вірний Своєму слову і не залишить Своїх без втіхи.

   «В районі комендант наказав мені прилетіти на літаку наступного дня, а сам забрав мої речі і пішов. Знову ж таки, приємний поворот [долі]. Дорога з аеропорту до Калб[…]не була занадто важкою, адже їй товаришувала надія на другу Літургію. Було лише 11 чоловік, але це Перша П’ятниця, а вранці Преображення». Комендант Саша не дуже переживає за «небезпечного священника», тому дає йому «свободу без меж» до завтрашнього дня. Міліціонер довіряє йому, і тому о. Серафим намагається не підвести та не наражати «вартового закону» на неприємності. Він твердо собі обіцяє, що завтра буде вчасно в домовленому місці. А сьогодні в нього радість – сьогодні йому вдасться відправити Першу П'ятницю. Тому у піднесеному настрої він вирушає разом із вірними за межі району: вони поспішають до попередньо узгодженого для Літургії помешкання. Вочевидь, все, що необхідне до відправлення Євхаристії, вже є на місці, тому він не хвилюється про це. Може, саме там жила пані Роза, яка, дізнавшись про прибуття міліції з району, передбачливо забрала з Арикти його літургійні речі і навмисне приховувала їх у себе вдома на випадок можливого обшуку в будинку, де проживав Кашуба. Зараз через щасливий збіг обставин усе складається в загальну картину: Серафим, хоч на коротку мить, але вільний і сьогодні ввечері з'явиться на богослужіння. Проте вже завтра він буде за 300 кілометрів від них – в далекому Аршатинську, і тільки один Бог знає, що на нього чекає і як він надалі зможе контактувати з місцевими вірними. Тим часом – «доволі дневі його бід», а тепер перед ними ще ціла ніч, виділена Господом на молитву та святу Літургію. Завтра вранці – ще одна свята Літургія в день Преображення Господнього. Нехай також і доля засланого священника через Твоє святе Преображення, Господи, переміниться на краще…

 (Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)