66. Дорогоцінний скарб, перлина, у його серці

   Отець Серафим перебував на засланні в маленькому селі Арикти в Казахстані під постійним наглядом міліції. Йде 1966 рік, і це 56-й рік його життя. Його було заарештовано нещодавно, близько пів року тому, коли він їхав до Москви зі скаргою на дії місцевих представників влади, котрі своїми рішеннями обмежували життя католицької спільноти в Казахстані. Наскільки ж наївним було таке вирішення справи, він сам в тому незабаром переконався. Попри старанну конспірацію з боку невгамовного душпастиря владі все ж таки вдалося розкрити його наміри. Вони прибігли до послуг шпигунів і таким чином попередили його можливу активність у Москві, яка могла б виявити в негативному світлі діяльність казахських урядовців, відповідальних за релігійне життя республіки. Таким чином, о. Серафим був заарештований, ізольований від вірних і покараний на заслання в Арикти. Його намагались  виховати «корисним» громадянином для соціалістичного суспільства країни рад: замість того, щоби вештатися і баламутити людей «релігійним опіумом», він мав зайнятися якоюсь конкретною роботою, наприклад, стати кочегаром в котельні або пастухом для овець. Однак безнастанний нагляд міліції за висланцем не був перешкодою для пастирської діяльності о. Кашуби. В самому селі Арикти вже через декілька днів після свого приїзду він починає організовувати спільноту віруючих. Засланий пастир збирає людей на богослужіннях та молебнях у приватних будинках. Католики, що живуть у навколишніх містах і селах, лише їм відомим способом дізнаються, що неподалік них, в Арикти живе католицький священник. Вони зв’язуються з о. Серафимом, сподіваючись, що, можливо, йому вдасться якось уникнути нагляду правоохоронців і він зможе приїхати до них. Їхні очікування здійснюються, і о. Серафим майже партизанським способом починає добиратися до вірних. Це вдалося йому вже декілька разів, і сьогодні, 25 липня, Кашуба ще раз приїжджає до них. На цей раз він прибуває до містечка Жентеке .

  Коли о. Серафим несподівано з’являється,  мало хто з віруючих може зібратися відразу. Йому доводиться довго чекати,  аж до самого вечора, коли віруючі врешті закінчать свою роботу. Тоді під покровом темряви, намагаючись не привертати зайвої уваги, вони зможуть прийти на довгоочікуване зібрання .

  Найчастіше о. Серафим не оголошував про свій приїзд заздалегідь, оскільки контакт з віруючими був обмежений і можна було легко виявити його наміри покинути місце заслання, на що у нього не було дозволу. Для спілкування з вірними для о. Кашуби був доступний тільки телефон, який прослуховувався, або пошта, котра також піддавалася цензурі. Залишався ще варіант із людиною, навмисне посланою, щоби вона могла передати для інших послання від нього, але такої людини о. Серафим не мав. Так що доводилося йому самому імпровізувати і діяти спонтанно, особливо якщо мова йшла про засіб пересування. Він не завжди міг виїхати рейсовим автобусом. Часто доводилося користуватися не зовсім зручними оказіями, наприклад, їхати на борту вантажівки. Kоли Кашуба несподівано приїжджав у безпечну для нього та спільноти вірних квартиру або приватний будинок, господарі цього помешкання починали організовувати таємне зібрання, дотримуючись усіх запобіжних заходів, щоби сторонні не знали про це. Інакше через необережність можна було виявити священника і самим зазнати переслідувань із боку влади. 

  На такі таємні зустрічі запрошувалися лише довірені католики – такі, за яких можна було поручитися, що за будь-яких обставин вони збережуть в таємниці зустріч зі священником. Виявлення місцевою владою таємних зібрань загрожувало віруючим труднощами, а пастирю арештом і табором примусової праці, засланням на Сибір або навіть ув’язненням на 8 років. Така доля спіткала подібніх до о. Серафима священнослужителів,  наприклад, блаженного Владислава Буковинського, який у той час і за подібних обставин був душпастирем у Казахстані.

  В день, який о. Серафим описує в своєму щоденнику, відзначалося свято апостола Якова, тому він має щире бажання вшанувати святого апостола, а також  його святу матір Саломею. Він називає її покровителькою матерів, які моляться за своїх дорослих дітей. Саломея просила Господа Ісуса за своїх дорослих синів, щоби вони були з Ним праворуч і ліворуч від Нього, коли настане Царство Боже. Отець Серафим закликає: «Мамо, не випускай з-під опіки дорослих дітей!». Він старанно записує ці слова на листках особистого духовного щоденника, який є пам’яткою його пережиттів на засланні. Хто знає, може, колись хто-небудь прочитає ці слова і знайде духовний скарб у тих спасенних застереженнях.  

  У цей день Свята Літургія закінчилася близько опівночі. Серафим запланував ще одну Месу на ранок, хоча розумів, що повинен найближчим часом повернутися в Арикти – ще до того, як його міліціонер-опікун виявить його відсутність в селі. Сьогодні о. Кашуба роздумує над словами 51-го вірша 13-го розділу Євангелія від Матвія, які читалися під час ранкового богослужіння. Святе Євангеліє розповідає про скарб, прихований в землі, – про  дорогоцінну перлину. «Ви все зрозуміли?» – цитує він слова Ісуса і заявляє, що не може, як апостоли, відповісти «так». Скарб, знайдений в землі, дорогоцінна перлина знаходиться в його серці, тому що це Сам Ісус – Спаситель і Господь. Але як важко Серафиму в його сірому щоденні усвідомити велич зробленого вибору, коли він пожертвував Йому все своє життя. По неділях, зізнається о. Серафим, коли він служить урочисту Літургію і коли збирається більше людей, здається, легше йому переживати гіркоту заслання, але у будні дні, коли віруючі на роботі і не можуть збиратися на Службу Божу, тоді йому тяжко на душі. Бо кому тоді він має дарувати Ісуса, цей Безцінний Скарб?

   На ранковій Месі не було тільки однієї парафіянки Анни, яка повинна була піти на роботу. Ім’я Анна викликає у о. Серафима хвилі спогадів, пов’язаних зі св. Анною і її образом, котрий добре запам’ятався йому з часів служіння у храмі в Рівному на Волині. Він був у ньому настоятелем з 1945 року аж до закриття костьолу комуністичною владою в 1958 році . Історія з образом св. Анни глибоко засіла в серці мандрівного апостола. O. Кашуба згадує час, коли незабаром після приходу до рівненського храму він поїхав у сусіднє містечко Олександрія, щоби  забрати з місцевого костьолу всі цінні речі – ікони, літургічний одяг, хоругви, меблі. Під час поїздки в Олександрію o.Кашубу  супроводжували його рідна сестра Яніна і молодий парафіянин, пізніше священник з Ордену Францисканців Конвентуальних в Кракові, якого звали Збишек. Старовинний олександрійський храм, побудований ще  в XVII ст., повинні були закрити за рішенням місцевих чиновників. Останнім священником, який служив у ньому, був о. Владислав Косажицький. Не дивлячись на те, що в 1936 році храм було відновлено, він зазнав на собі трагічної долі більшості святинь безбожного лихоліття. 

  Після приїзду виявилося, що костьол було пограбовано і спустошено, а з парафіян фактично нікого не залишилося. Багато з них було вбито бандами під час війни, інші поїхали до Польщі. У розграбованій святині небагато що вціліло. Тому якою ж радістю було для отця Серафима знайти в костьолі деякі ікони, серед яких найбільшим був образ св. Анни. Він не роздумуючи забрав його з собою до Рівного.

  Храм у Рівному теж потребував відновлення, тому образ святої Анни був вельми доречним в оздобленні святині. «Мова йшла про те, щоби цей головний храм, що залишився серед багатьох інших, мав гарний вигляд», – пише о. Серафим. Крім того,  в рівненському костелі знайшли своє місце й інші невеличкі образи, привезені із зачинених владою довколишніх храмів. Ці образи були дуже близькі о. Серафиму. Серед них був, наприклад, образ св. Станіслава Костки, привезений від пані Савкової, яка жила у Львові навпроти храму капуцинів, через кілька вулиць від рідного дому Кашуби. О. Серафим згадує також іншу святиню – храм у Шпанові, що в декількох кілометрах від Рівного. І цей дім Божий розділив долю олександрійського костьолу – спорожнів, збезлюднів, немов осиротів без зібрань парафіян. Хоча зовсім нещодавно, ще на  початку війни в 1939 р., в ньому збиралася парафія, яка налічувала майже 2 тисяч віруючих.

  Для того щоби згадка про закриті храми не зникла з пам’яті віруючих, о. Серафим,  продовжує здійснювати урочисті відпусти, пов’язані з волинськими святинями. Врятовані ним ікони мають нагадувати про святих покровителів парафій, які до війни були наповнені життям. Вони продовжують жити в серці Кашуби. І сьогодні пам’ять про них згадується на далекому засланні в Казахстані…

(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)