57. "Достойні слави святих"

 О Серафим систематично тримає контакт через листування з багатьма людьми. Має багато добрих знайомих та сердечних друзів; кровних і тих, кого вважає своїми духовними овечками. Через активну кореспонденцію здійснює над ними духовну опіку. Коли сьогодні повернувся до Арикти, на нього чекали два листи: від рідної сестри з Польщі і о. Альбіна капуцина, також з Польщі – з монастиря у Кракові. Повідомлення від отця Альбіна особливо зігріло його серце. Згадує двох померлих капуцинів. Брат Леось – ім’я вимовлене у зменшувальній формі говорить про велику зичливість, яку о. Серафим мав до покірного брата з монастиря в Сенджешові, якого вже за життя усі вважали святим. О. Серафим також зворушений іншим листом, який о. Свіонтек написав до нього з Вільно. Священиків, таких, як він називають «достойними слави святих» і прирівнюють до апостолів. Проте сам Серафим дуже скептично ставиться до цих слів щодо себе і вважає, що прийняття такого терміну означатиме «позування мучеником», а він не вважав себе таким, незважаючи на складні умови заслання.

   В іншому листі від Зофії, (на жаль, ми не знаємо її прізвища) - людини, яка була добре знана о. Серафиму, дізнаємося про смерть іншого парафіянина, котрого знає наш засланець. Того парафіянина зустрічає велика Божа Благодать, тому що за три години до смерті його відвідав католицький священик. За померлого о. Серафим відправив Службу, бо на похороні не було священика. Молитва злітає до Бога, а він є одним з небагатьох священиків у Казахстані; хоча і перебуває у вигнанні, але почувається зобов'язаним пам’ятати про Казиміра П'єху, якого знав за життя. Мене дуже сильно зворушує те, що він пам’ятає про своїх близьких та про тих людей, які з ним співпрацюють. Серафим сердечно піклується про тих, кого Господь поставив на його шляху. Просто є, за прикладом Ісуса, Добрим Пастирем Божої Вівчарні. На цій Службі Божій, котру відправив в Жентеке, були 4 особи. Напередодні було навіть кілька дітей. Отець затримався у тому місці на два дні, а сьогодні повертається на місце заслання. Слава Богу, що міліція не звертає особливої уваги на його відсутність в Арикти, тому що все таки його виїзд з міста був нелегальним і всупереч законам, які зобов’язували засланця не відлучатися з місця заслання.

   Автобус з вокзалу Жентеке проїжджає поруч чотирьох дорогих йому сердець, які його проводжають. Дві Вікторії, Катя і жінка на прізвище Яворська стоять поряд з вулицею, по котрій має їхати о. Серафим: витягнуті руки, які запам’ятав з цієї зустрічі приковують увагу о. Серафима. Зустріч здається короткою, занадто короткою. Як моргання ока. Простягнуті руки, щоб попрощатися, свідчать про сердечні стосунки цієї крихітної отари з пастирем. Слова «Не можу стриматися, щоб не відхилити шторку, коли (автобус) проїжджає поряд» привідкривають серце отця Серафима, який також не приховує як дорогі його серцю ці чотири жінки. Після Служби вони не залишили свого пастиря чекати на автобус самого, але вони є разом з ним, проводжають його. Це зворушливий момент, коли ми можемо дізнатися, як вірні ставилися до свого пастиря, і жест щирої турботи, можна також сказати поваги та щирої подяки священику. Серафим швиденько зазначає цю маленьку деталь майже в режимі реального часу у своїх записках. Можливо, він пише їх зараз у автобусі, «на коліні». Таким чином минули два наступні дні заслання, далеко від своїх на Волині і близько до своїх в Казахстані.

(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)