17. «Не беріть ні гаманця, ні торби»

   25 квітня 1966 року

   «В Рівному дві вежі вітають нас криком мовчазного розпачу. Кілька місяців назад я запитував одного мешканця, що там залишився (о. Сиревич в Дахау, Сікорський в Польщі): «Що думаєш робити?» «Я не виїду!» - бриніла відповідь. І ось тепер дзвони мовчать. Якісь танкісти тероризували його, і цього вистачило, щоб вірні залишились самі. Зрештою, чому тут дивуватись. Подібну розмову я мав у Львові з Єпископом. Коли після приїзду я застав пустий монастир, зайшов до нього порадитись, тому що він був нашим приятелем: «Тримайтеся, отче – сказав з добротою – я не виїду» - а скоро від курії не залишилося й сліду.

    Доїжджаємо до Здолбунова. Думки рояться. Потрібно приймати рішення. Потім буде запізно. Якби з кимось порадитись. Згадується якийсь голос, ах, це отець канцлер Ших (Szych) говорить: «Отче! Ми всі повинні виїхати, може, Ви залишитесь з повним правом на дієцезію». Здається, що я відповів з усмішкою: «Тільки бракує освячення». Я не знав тоді, що отець Ян також залишається. Як би там не було, я вже мав при собі документ, підписаний отцем Шуманом: «Для виїзду поляків». В Здолбунові уже не було часу роздумувати. Коли потяг із тріском гальм зупинився, я взяв валізку, попрощався з однією Анєлею і непомітно перейшов рейки. А речі? Нехай їдуть неушкоджені на Батьківщину. Може, скоро там буде моя родина, може, і я. В кінці кінців «Для виїзду поляків». А зрештою: «не беріть ні гаманця, ні торби». Плебанію я застав закритою, але через те, що мав запрошення, пробував відкрити своїм ключем. Підійшов чудово. Роздивлявся на кухні, в спальні і кімнаті. Усе в порядку, але видно давно вже тут бракує господаря. Є фортепіано з нотами, якісь образи, портрети. Скоро з’явилися перші парафіянки – обоє дуже люб’язні. Ні, не залишу вас. Але зараз потрібно до Рівного. День святої Клари – насправді ясний, прекрасний перший день нової праці».

   (Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap) 

ПРИМІТКИ:  Плебанія - садиба, дім парафіяльного католицького священика

   Наступний запис у Щоденнику отця Серафима датовано 25 квітня 1966 року. Однак у цей день він згадує події двадцятирічної давності, коли у 1945 році вирішив разом із вірними виїхати до Польщі. Це був момент так званої «репатріації» - повернення на батьківщину, яка для тих, хто століттями жив на цих теренах, фактично означала примусове переселення. Тисячі людей під страхом арештів та дискримінації були вимушені залишити землі своїх батьків і податися в невідомість: хтось – на захід, до Польщі, де потрібно було на рівному місці облаштовувати нову долю, а хтось на схід, вглиб Радянського Союзу, що, по суті, було певною формою висилки. Само переселення іноді тривало тижнями: в голоді і холоді, не покидаючи залізничних вокзалів, переселенці чекали на потяг, часто не маючи укриття над головою і захисту від грабіжників. А коли, нарешті, прибував потрібний ешелон, вони мусили тиснутись в товарняки і саме таким нелюдським способом добиратись до кордону, що в холодну пору року для багатьох мало трагічні наслідки.

   Отець Серафим згадує початок свого служіння на Волині, коли в 1945 році, маючи 7 років священицького стажу, він розпочав тут душпастирську працю. Прийняте тоді рішення, як виявилось пізніше, стало надзвичайно вагомим. Воно вплинуло на все його подальше життя і знайшло відбиток в долях багатьох людей… У Львові Господь запросив Серафима довіритись Його любові, і він не відмовився та пішов туди, куди попровадив його Ісус. Тепер, після 5 років, наближається не менш важливий момент. Наступний вирішальний життєвий вибір – поїхати чи, може, залишитися в Радянському Союзі? Нелегке завдання, бо молодий священик має розпізнати голос Ісуса посеред багатьох інших, які чує в собі. Напруга всередині зростає. Надходить час приймати доленосне рішення. Так він відчуває глибоко в серці в той момент, коли ешелони з репатріантами вже проїхали через Рівне. Наступна зупинка – це Здолбунів. 

"Коханому Миколайові" - це фото підписане отцем Серафимом Кашубою в подарунок співпрацівникові, світській людині.

На фото о. Серафим, о. А. Хомицький, парафіяни з Корця.

На фото о. Серафим з о. А. Хомицьким біля могили загиблих польських солдатів, м. Корець

  Коли в 1940 р. отець Серафим вирушав на Волинь,  він міг порадитися щодо Божої волі з о. Шубертом, досвідченим духівником і мудрою Божою людиною. Тепер же він знає, що не може ні в кого запитати і ніхто з людей не чує той Голос, який тихо, але з кожною годиною наближення до Польщі, все сильніше і чіткіше лунає в його душі. Отець Серафим намагається знайти у сховках пам’яті голоси, які могли би якось просвітлити темряву його серця. Один священник сказав так, а той – по-іншому… В січні 1945 p. НКВС заарештували в Луцьку єпископа Адольфа Шельонжика і знайомих йому священників.  Багатьох із них отець Серафим знав особисто: отця Адольфа Кукурузинського, отця Броніслава Джепецького, отця Станіслава Щипту, отця Юзефа Кучинського, отця Владислава Буковинського, прелата Кароля Галенжовського, отця-францисканця Олександра Бьен, отця Антонія Хомицького, отця-капуцина з Острога Ремігія Кранца, отця Анджея Гладисевича, отця Владислава Чижевського, отця Антонія Пьотрковського, отця Фаустина Лісічкі, отця Антонія Домбровського… Голос здорового глузду і страху настирливо підказує: «Якщо залишишся, можливо, розділиш з ними свою долю…»

 Однак і це не є світлом для Серафима. Дух промовляє і переконує – «Не помилишся!» Саме цей голос потрібно шукати – голос Ісуса. Вже неможливо їхати далі. «З кожним кілометром зволікання можу віддалитися від Божої волі». Потяг із тріском гальм зупинився. «Маю піднятись і просто вийти з вагону. Не можна більше баритися. Не знаю, що має бути, але далі не можу їхати, щоб не розійтися з Ним. Дух спонукає ступати в сліди Ісуса, а Він – Добрий пастир, Який не залишає своїх овець, навіть якби залишилась одна загублена. Піду за Ним!»

Отець Серафим підіймається, бере валізку і непомітно, майже не прощаючись із своїми супутниками, сходить на рейки і далі, без вагання, йде туди, де костьол. „Ні, не залишу вас”. Де Вчитель, там і Його учень. Господь потурбується про все. Не треба хвилюватись. Він усе передбачив.

Ніч закінчилась. Брат Сонце прояснив темряву Його серця. «Тепер, Господи, дай мені правдиву віру і міцну надію, щоби Твою святу волю виконав я, Боже. Щоб Твою безпомилкову виконав я волю». 11 серпня – сонячний день, як і має бути в день святої Клари. Перший день нового життя.

   (Розважання та коментар брат Казимир Гузік OFMCap)