На початку вересня 2018 року я побував у селі Першотравенськ, що на Житомирщині. Я шукав сліди, які отець Серафим Кашуба залишив у пам’яті і серцях католиків, які там проживають. Я отримав запрошення від світської францисканки пані Ані відвідати її. Ця вже досить похилого віку, але і надалі енергійна і молода духом жінка поділилась зі мною спогадами зустрічі з о. Серафимом. Хоча минуло вже більше 60-и років, а пам'ять про нього досі жива, так ніби лише вчора він тут побував. «Біднесенький, дуже біднесенький він ходив!!!», - зворушливим голосом згадує пані Аня. - Туніка така з марлі, як тоді бувало. Я запам’ятала і капюшон, що можна було на голову накласти. Той капюшон і допоміг йому спастися, коли розшукувала його міліція. Якимось чином міліція дізналася про перебування ксьондза Кашуби в селі. Вони прийшли під час відправи і почали перевіряти всіх, хто знаходився в хаті. Ксьондза шукають. Було їх декілька міліціонерів. Один зайшов до кімнати, де правилась Служба, але, крім трьох «баб», не знайшов нікого. «Вихаді! - сказав голосно міліціонер до помічників. – Да нікаво тут нєт, пару баб сідят». Виявилося, що отець Серафим сидів серед них в довгій туніці і капюшоні на голові, похилений, начебто стара бабця, і тому представники влади не змогли його впізнати.
«Дуже сильно за ним ганялися, хотіли його забрати, не давали спокою, - згадує пані Аня. – Він приходив таємно до села, до хати, ймовірно, зі сторони лісу, який межував із селом. Стежками через ліс можна було добратися непомітним з Понінки і навіть із Полонного, на той час районного центру. Люди сходилися, і всю ніч він хрестив, сповідав, причащав. Про це знали тільки свої, довірені люди», – говорить пані Аня. «Ми не всім розказували, - приєднується до розмови пані Валя, також світська францисканка, - бо всі боялися, що хтось може зрадити, тоді дізнаються і заберуть його».
Місцева католичка – Гнеуш Зифріда Людвиківна, або лагідно – Фредзя, приймала ксьондза Кашубу в своїй хаті, і всі сходилися до неї, бо вона нічого не боялася. Вона присвятила своє життя Богові і завжди радо зустрічала о. Серафима. Ймовірно, що вона була зв’язковою між о. Серафимом і людьми, щоби збирати людей на заздалегідь домовлений день. Тобто вона була одна з багатьох «провідників» о. Серафима, завдяки яким він зміг виживати і вести душпастирську працю, а також знати, де на нього чекають. Батько - Гнеуш Людвик і матір – Михайлина, були репресовані та вивезені до Сибіру в сорокових роках. Батька вона вже не побачила, а мама протягом року поверталася на «жебрацькому хлібі» додому з далекого Сибіру, бо не мала коштів, аби купити квиток на потяг. «Нє відать тєбє твоєй Украіни!!!» – прощалася з нею місцева жінка. Однак вона добралася і побачила свою землю. Варто сказати, що мама і старша сестра Марія (Маня) були прийняті отцем Серафимом до Францисканського Ордену Світських, який часто називали - Орденом Терціарів. Сама Фредзя пізніше також приєдналася у покликанні до мами і сестри, але вже після смерті о. Серафима. В її домі також протягом двох років після звільнення з полону в 1956 році жив священник – отець Адольф Кукурудзінський. Він був заарештований радянською владою в 1945 році, вижив у концтаборах і повернувся в Україну. Хоча в будинку були лише дві кімнати, але більшу з них Фредзя з мамою віддали для нього.
Після від’їзду отця Адольфа у 1957 році до села почав приїжджати о. Серафим. Оскільки в 1958 році радянська влада випровадила його з Рівного, позбавивши права служити місцевій парафії, він більше не мав права відкрито відправляти Божі Служби в костелах. Так було і з отцем Андрієм Гладисевичем, священником із міста Полонне, що знаходиться неподалік нашого перебування. Він не мав можливості проводити богослужіння і хрестити по селах, бо влада заборонила йому. Кожен його виїзд за межі Полонного був під контролем радянських служб безпеки. Йшов постійний цілодобовий нагляд за пересуванням ксьондза. За ним стежили навіть уночі. Виїзд без дозволу рахувався як порушення радянського законодавства. За це отець Андрій міг бути покараний: у нього могли забрати «дозвіл на служіння священника» – те, що сталося з о. Серафимом у Рівному в 1958 році. «…Не маєш права правити в костелі, і ти вже для нас не ксьондз». Тому такими цінними для людей були відвідини «підпільного апостола», який не питав владу про дозвіл, не хвилювався – чи покарають його, чи заборонять правити в храмі. Вільний і безпритульний, він міг приїжджати туди, де його потребували люди. Звичайно, за о. Серафимом постійно шпигували. Починаючи з 1958 року, радянська міліція намагалася залякувати його і навіть погрожувати йому смертю. Як згадує пан Павло з Полонного, син «правої руки», близького по духу співпрацівника о. Серафима Миколи Вишневського: «Отець Серафим був безстрашним, не боявся, для нього було все одно… Батько розказував, що десь в Рівному служби безпеки його забрали і лякали, що розстріляють, пістолета виймали, погрожували. Врешті отця Серафима десь вивезли і випустили, і він всю ніч йшов під дощем, десь від Здолбунова до Рівного. А була холодна осінь. Отець Серафим розповідав батькові: «Я вже думав, що краще було би вже мені замерзнути, застудитися і померти». І батько продовжував: «А йому хоч би й нежить – нічого немає». Радянська служба безпеки хотіла, щоби він працював на них, повідомляв, доносив… Іде по місту, а тут йому кажуть: «Сідай в «бобік». І все. В «бобік» забрали, десь там вивезли, допитували, говорили: «Будеш на нас працювати, підписуй документи…». Психологічно тиснули, а він не підписував. Про те, що отець був заарештований – не можна казати, бо документів не було. Все неформально. Посвідчення показали, взяли в машину і все. Десь завезли і давай пресувати: «Будєш для нас работать, будєш дакладивать…», і все в такому дусі».
Запрошуючи о. Серафима до свого села, місцеві католики знали про загрозу, на яку наражається їхній священник. Тому все мало бути дуже законспіровано та приховано…
Так було в Першотравенську… «"Як воно там діє, бо якесь там кубло є на Смолярні (так називали частину села). - розвідував голова сільської ради у пані Ані. - Ви там знаєте, де воно? " Він хотів дізнатися, де збираються люди і що роблять в таємниці... "Ви мені розкажіть, як воно діє, якісь таємниці, тайна якась там у них…», – продовжує пані Аня. «Ось цього-то я не знаю, – відповідала вона, – але я знала, добре знала! Вони питали за таємницю, а не розуміли, що ми молимось, що відмовляються таємниці Святого Розарію».
Пані Валентина про зустріч з о. Серафимом, десь на початку 60-х років розповідає так: «Пам’ятаю невисокого, але і немалого священика. Туніка з марлі, дуже біднесенька. Якийсь такий скромний, не так як того чекають від священика, що буде більш елегантний. Виразно відрізнявся від інших священиків. У нього я сповідалася в Житомирі. Люди у храмі сказали, що ксьондз Кашуба сповідає, і така черга величезна до нього була…»
Ян Пурвінський розповідає: «В кафедральному соборі у 60-х роках ХХ ст. в Житомирі служив тільки один священик – ксьондз Станіслав Щипта – і тільки йому радянська влада дала дозвіл на сповідь в костелі. Але коли приходив час великих свят - Різдва чи Великодня, - то люди звідусіль приїжджали посповідатися. Тоді, якщо були поряд «підпільні» священики, такі як о. Серафим, то ксьондз запрошував їх на допомогу, - в захристії відкривав двері шкафа, щоб люди не бачили обличчя, і там садив ксьондза. Тоді ставив одну довірену людину, щоб тих наших, до кого маємо довіру, що вони не зрадять, посилали з загальної черги до тих «підпільних» священників. Часами на день ксьондз сповідав і до 150 людей, часто цілий день і цілу ніч, з перервами на обід чи на вечерю. Черги простягалися на декількадесятків метрів, навіть навколо костелу. Але, коли б Уповноважений по справах релігії в Житомирі про це дізнався, то забрали би дозвіл на служіння в костелі і Житомир залишився б без священика, як тоді - в 1958 році Рівне. Треба було бути дуже, дуже обережним!»
Ось таким чином пані Валя зустрілася з о. Серафимом в Житомирі, і цю сповідь вона пам’ятає аж до сьогодні. Вражає те, як ці дві жінки з Першотравенська запам’ятали о.Серафима. Коротка зустріч, погляд мимохідь..., а людина запам’ятала на все життя. Слова «біднесенький» від пані Ані і пані Валі прозвучали декілька разів. Священик, який жив два роки в цьому селі, ксьондз Кукурузінський, залишився і надалі в пам’яті вдячних парафіян. Знають його на прізвище і на фотографіях, які залишилися. Більше нічого не можуть сказати, так давно це було. Якби батьки жили, вони б розповіли детально. А от про ксьондза Кашубу, котрий напевно лише декілька разів до них навідався, говорять: «біднесенький.., туніка з марлі.., капюшон.., хотіли його забрати…, ганялися за ним, дуже ганялися»... З деякими людьми, навіть коротка зустріч відкладається в серці і пам’яті на все життя добрим спогадом. Так було з отцем Кашубою.
В будинках багатьох францисканців зберігаються фотографії зроблені з оригіналу старих зображень св. Франциск на горі Альверні, коли Він отримує стигмати. Ймовірно, оригінал був пам’яткою з часів о. Серафима, котрий не лише приймав до терціарів, але і як міг піклувався ними, особливо близькими серцю за покликанням. Саме в них, в Першотравенську, я знайшов слід Серафима Кашуби сьогодні.
Всі ці спогади пані Ані і Валі, будинок відправи, образи св. Франциска в хатах - це слід який залишив Слуга Божий. Але це матеріальне, те що можна почути і побачити. А от благодать яка прийшла в серця через його служіння, як зафіксувати? Чи можна її побачити? Так! Напевно можна, споглядаючи на добрі плоди віри в Христа Ісуса тих людей, які після багатьох років і досі черпають зі служіння таких апостолів, як ксьондз Кукурузінський, Фредзя Людвіковна, ксьондз Кашуба, батьки, діди, які тоді самі не відступилися від віри і передавали її своїм дітям. З того минулого виростає сьогодення. Поряд з будинком, де відправляв Служби Божі отець Серафим Кашуба – тепер є прекрасний костел, з двома стрункими вежами, що здіймаються до самого неба. Він був побудований в 1991 році руками місцевих католиків. Величезний труд рук і сердець, які зберегли віру і донесли її до наступних поколінь своїх дітей і внуків. Для Ісуса, Його слави та для них самих цей храм будували. В селі, у маленькому будиночку проживають двоє священників з монашого згромадження Серцянів. При костелі живе чернеча спільнота, яку люди називають «Сестри Гоноратки», бо заснував це згромадження блаженний капуцин Гонорат Козмінський. Доречі, дочка пані Валі вступила до цього згромадження. Спільнота Світських Францисканців, яку на цих теренах започаткував о. Серафим нараховує більше ніж 20 терціарів, а вся парафія складає більше ніж 400 вірян.
О. Ян - пробощ парафії, вже двадцять років ревно і сердечно піклується за спасіння душ Божого стада, він достойно продовжує служіння тих хто раніше провадив душпастирське служіння в цьому селі. Колись до нього на Господніх жнивах були його попередники: ксьондзи Кукурузінський, Гладисевич, Пурвінський, Хоміцький, серед них і Шанований слуга Божий Серафим, чий живий слід я знайшов...
(Брат Казимір Гузік OFM Cap)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)