"5 червня 1966 р.
Спогади про пана Антона, розпочаті в Кург (- Коргалджино?) в залі очікування перукарні, я продовжив у Жантеке [Ред. – село у складі Коргалжинського району Акмолинської області Казахстан] також в Антона, навіть у двох Антонів, якихось Катиних дядів.
Жантеке – назва звучить таємничо, неначе якийсь Ве-Ка-Ка або інший сучасний криптонім, але для мене вона означає – радість. Вже на в'їзді приємне здивування викликає ряд двоповерхових будинків, на місці яких перед тим були лише казахські юрти з травою на даху. Біля хат зустрічається трохи зелені. Господарство Антона зразково впорядковано. Ми вже були трохи знайомі з часу моїх попередніх відвідин і з Акмолинська, отже при вітанні забриніла в очах якась слізка. І мені вже зовсім хотілось розплакатись, коли почали співати. Це був вже не стогін, але сильні чоловічі голоси. І молодь, і діти – Боже, що то за радість. Я мусив їм зізнатись, що в ув'язненні я тужив за таким днем. Так ми розпочали Перші П'ятниці, правда, за московським часом, оскільки потрібно було посповідати до п'ятдесяти осіб. Сьогодні вранці була майже та сама кількість і трохи більше дітей. Втіхою наповнює вид родини, що молиться разом, як саме в Антонія. Діти звикають назавжди. Ми також бачили милу громадку в містечку в Кельберові [Келлеровка - ?].
Псує мені настрій від'їзд гостей, які приїхали здалека і не дочекались богослужіння. Повторилось те, за що мене ганив Броніслав. Знову буде нарікати, що мене важко застати. Було п'ятеро осіб – чоловіків і жінок. Шкода. Але у них була власна машина, бо він якийсь начальник. Могли почекати".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Ще один день відносної свободи, не під суворим наглядом охоронців порядку… Отця Серафима переповнює радісне хвилювання, яке він не в змозі втримати в собі. Тому у вільну хвилину, очікуючи своєї черги в перукарні, він поспіхом робить наступний запис у Щоденнику. Виїжджаючи вже протягом декількох днів за межі місця свого заслання, отець Серафим передбачливо бере із собою невеличкий зошит, де зберігаються його найпотаємніші думки і багато подробиць минулого й теперішнього життя, аби у його відсутність Щоденник не потрапив у руки небажаних відвідувачів його "хати" в Арикти і не став причиною нового зацікавлення з боку влади і нової хвилі переслідувань.
Географія душпастирської діяльності отця Серафима розширюється ще на одне місце: тепер він перебуває в селі з таємничою назвою "Жантеке", приблизно в 30 км від Арикти. Маючи відносну свободу пересування і дій, він поспішає скористатися найменшою нагодою зустрічі з вірними, які там живуть. До того ж на 5 червня 1966 року припадає Перша П'ятниця місяця – час особливої пошани до Серця Ісуса. Цей день у душпастирстві о. Серафима настільки ж важливий, як важлива кожна неділя чи урочистість. Дуже часто свої відвідини вірних отець намагається пристосувати під той день. Це дуже чітко виражена риса його душпастирської праці, яку можна прослідкувати протягом усього його життя.
Саме тому в цей день отець Кашуба з особливою міццю прагне бути зі "своїми". Одного з них, Антона, отець згадує в попередньому записі Щоденника. Він родич Каті, "євангельської жінки", яка відвідувала декілька разів отця на засланні. Антон має сім'ю, і те, як він молиться з дітьми, захоплює о. Серафима і наповнює надією: віру і любов до Христа неможливо знищити, оскільки в маленьких серцях Господь зрощує нові паростки, і "діти звикають назавжди" до того, що передали їм батьки.
Сповнений втіхою від споглядання родинної молитви, отець Серафим ще більше розчулився, коли в домі Антона чимало людей зібралось на богослужіння. Слуга Божий ледве стримував сльози, слухаючи спів сильних чоловічих голосів, які, напевно, нагадали йому богослужіння в рівненському храмі, коли разом з органістом Миколою Вишневським гучно співав хор вірних, і їхня молитва, сягаючи склепіння храму, линула далі, в самі небеса. Тепер же молитва наповнює невеличкий дім, в якому задля безпеки зачинено вікна. Назовні ніщо не мало видати те, що всередині відбувається справжня таємниця – зустріч із Господом. Гучний спів міг привернути зайву увагу перехожих, але отця Серафима і вірних переповнювала така радість, що страх і обережність на якусь мить відступили назад. Серце Серафима ликувало: прийшли люди, прийшли його овечки, овечки Христові. Їх насправді було чимало, оскільки в той день отець Кашуба посповідав 50 людей.
Отець Серафим щиро зізнається вірним, що в ув'язненні він тужив за таким днем, щоби побачити і почути Церкву, яка відроджується. Радість переповнює його до країв. Однак піднесений радісний настрій Слуги Божого раптово затьмарює інформація, яку він отримав, повернувшись в Арикти. Виявилося, що за його відсутність отця розшукували люди – п'ятеро осіб, які приїхали здалеку на службовій машині. Вони дуже хотіли зустрітися з духовним отцем, щоби взяти участь у богослужінні. Але, не дочекавшись, від'їхали. Засмучений цим неодноразовим випадком у його душпастирстві в Казахстані, отець Серафим передбачає незадоволення з боку отця Броніслава Джепецького – священика, який останні два роки пліч-о-пліч працював разом з ним на казахській землі. Ці два священики були добрими знайомими і, напевно, час від часу виходили на зв'язок, щоби підтримати один одного.
Отець Броніслав, як і багато інших священиків, досвідчив нещадних гонінь з боку атеїстичного режиму. Ще в 1940-і роки його було засуджено на 10 років таборів. Він потрапив до Воркути, де його відправили на вугільну шахту. Після смерті Сталіна, 10 жовтня 1954 року він вийшов із ув'язнення. Але невдовзі радянська влада відправила його до Казахстану, що фактично означало заслання. Він оселився в селі Зелений Гай. Там було багато католиків, які були звільнені з трудових таборів – поляки, німці, люди з прибалтійських країн. Таким чином, о. Броніслав Джепецький розпочав своє пастирське служіння, яке було не до вподоби владі. Тому в січні 1959 року його знову заарештували і засудили на наступні 10 років таборів. Отець Броніслав прибув в околицю Іркутська, де працював у розчищенні лісу. Там він серйозно захворів, тому його покарання було скорочено до 5 років, отже, на свободу він вийшов у 1964 році. Протягом наступних двох років о. Броніслав діяв нелегально як священик у казахських селах і містах. У 1966 році йому нарешті було дозволено виконувати пастирське служіння в Україні. Він приїхав до Поділля, до Шаргороду, де став парафіяльним священиком. Незважаючи на важку хворобу, отець Броніслав вірно служив і проповідував Слово Боже католикам Поділля. Він помер 9 вересня 1973 року в місті Шаргород, де був похований на місцевому цвинтарі.
Цього разу, ймовірно, о. Броніслав дав адресу о. Серафима, а люди, які приїхали здалеку, не дочекавшись його, від'їхали. Так бувало, напевно, не один раз, коли хтось, хто жив неподалеку радгоспу Арикти і мав потребу вирішити якісь духовні справи зі священиком, наприклад, посповідатися чи охрестити дитину, звертався до о. Броніслава, а він радив їхати власне до о. Серафима. Відсутність "ксьондза" на місці могла викликати недовіру до католицьких священиків і сумніви в їхній надійності. Саме тому отець Броніслав міг бути незадоволений, оскільки такий гідний жалю випадок міг справити враження, що католицький священик, мовляв, не дотримує слова. Та й людей, які не дочекались, шкода. Отець Серафим виправдовує себе тим, що вони не попередили, не домовились з ним завчасно про зустріч. І взагалі – вони могли зачекати на його повернення, адже приїхали на машині… Прикро – але зовсім не тому, що отець Броніслав знову буде ганити. Прикро – оскільки він весь для них, для розсіяних Божих дітей, довірених Йому Ісусом…
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)