"6 червня 1966 року .
(продовження запису в Щоденнику)
Сьогодні я прокинувся з головним болем. Може, це від того зуба, на якому стерлась коронка, він мучить мене вже декілька днів. Я йшов до Кіліана на хитких ногах. Потім потрібно було ще вислухати двох синів Георгія, які приїхали здалеку. Тихо відправив ювілейну Божу Службу. Далі був щоденний червневий молебень. Вдома на мене чекала посилка з Корця, ще одне свідчення піклування за мій шлунок. Я хотів почитати (…), але сонливість перемогла мене. Увечері прийшов лист від Софії, а ще раніше від Ніни Островської. Софія безцінна з її репортерською точністю. Завдяки їй можу долучитись до їхніх клопотів та болі. Пан Казимир вже на порозі вічності. В Полонному моляться за мене. Нінка пише, що мій лист був прекрасним. Не знаю, що її так захопило.
9 червня 1966 року .
Quantum potes–tantum aude, "скільки зможеш – стільки силкуйся зробити"! Чи ми проводили цю святу ніч у дусі святого Томи? Скільки зможеш! Боже мій, що ж я можу для Твоєї слави?
Коли вчора ми прибули до Жентеке, я думав, що нічого не вдасться нам з наших планів. З Акмолинська ніхто не приїхав, монстрації немає, оплаток мало. Важко – будемо робити, що можна. Й так треба дякувати за вчорашню ніч: 20 осіб, шлюб, декілька хрещень. Я був трішечки змучений. Пробудили мене з дрімоти, бо приїхали. Я не знав, що є ще другий автобус. Все є – буде виставлення, оплатки, новий месал, орнат – а передусім новини. Марія повернулась з Москви. Мені казали добиватися довідки про те, що я не можу працювати, адже є якась надія, що вона скоротить вигнання. Відкривають багато костелів. Всі мають багато праці. У мене також час починає заповнюватись. Ми відправили вечірню з виставленням. Антон зробив гарний табернакулюм з престолом. Пару годин тривала адорація, трохи співали. О третій розпочалась св.Меса і "Ecce panis" (ред. - церковний гімн, який зазвичай виконують під час Урочистості Тіла і Крові Христа). Шкода тільки, що до Святого Причастя не всі приступили. Немає належного розуміння; потрібно їм багато говорити про безмежну Любов. Також ми відспівали чотири Євангелія, а потім Te Deum, і вже світанок заглядав крізь вікна. Engel Gottes halte Wacht tiberuns dieganze Nacht (ред. "Ангел Божий, чувай над нами всю ніч" – нім.). Згадались мені слова, написані в нашій кімнаті. Цілу ніч! Дякую, Ісусе, що прийняв її від нас".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Час має свій закон. Він то швидко спливає, то тягнеться нестерпно довго. Час має свої примхи і дуже багато дорогоцінних спогадів і подій назавжди віддає забуттю. В житті отця Серафима Кашуби, засланого в непримітний казахський радгосп Арикти, час разом з ізоляцією мав би виконувати роль особливого покарання, оскільки переслідуваний священик, який залишився без храму і своєї пастви, повинен був відчути весь тягар змарнованого часу, що безцільно минає в одноманітних буднях, в мороку самотності та непотрібності. Однак радянська система не врахувала одного – весь свій час, все своє життя, кожну його хвилину отець Серафим присвятив Любові – Ісусу Христу. Про це свідчать дивом збережені зошити його спогадів.
Він виливав на сторінки Щоденника свої внутрішні переживання, враження від зустрічей з людьми, описував з властивим для нього способом світосприйняття різні життєві обставини, в яких намагався бути вірним покликанню учня Ісуса. Завдяки тим записам можемо краще його зрозуміти, тому що ділиться він щиро і дуже особисто.
6 червня 1966 року розпочинається наступний "каторжний" день вигнанця Серафима. З самого ранку його слабке здоров'я й фізична знесиленість у черговий раз настирливо нагадують про себе: вже котрий день докучає зубний біль, дає про себе знати хворий шлунок та ще й хитка хода видає помітну слабкість у тілі. Але жодні несприятливі умови як назовні, так і всередині не зупиняють ревного Христового учня. В його серці ні на мить не припиняє полум'яніти любов. Вона постійно спонукає йти, вона веде його і підтримує жар ревності за долю розсіяної Христової пастви.
В той день, незважаючи на нездужання, отець Серафим поспішає на розмову з людьми, що приїхали здалека, а потім відправляє Божу Службу і червневий молебень до Пресвятого Серця Ісуса. Настрій і самопочуття покращились, коли він отримав лист і передачу від знайомих парафіян з Рівного й Корця. Вони не забувають про свого священика, з надією чекають на нього, залишившись після вигнання о. Серафима й закриття костелу, як стадо Боже – без пастиря. В місті Полонне є вірні, які запевняють його про пам'ять і молитву. Ця зворушливі звісточки краще від стоматолога укріплюють душу священика і надають йому нових сил.
Вже за декілька днів після цього о. Серафим знову збирається в дорогу – до села Жантеке, щоби здійснити там відправу для католиків, які зібрались у завчасно домовленому місці. Він не був сам. Не відомо, хто поїхав з ним, але слово "прибули" явно свідчить про те, що отцю товаришував хтось із його нових помічників, яких він знайшов в Арикти. Напевно, також назавжди залишиться таємницею, яким чином отцю Кашубі вдавалось повідомити про зустріч людей з різних міст і сіл Казахстану, які бажали побувати на Службі Божій. У невеличкому радгоспі був тільки один стаціонарний телефон, і той під контролем. Схоже, що він не міг бути знаряддям зв'язку з людьми, які потребували духовної підтримки священика. Найбільш ймовірно, існував спеціальний "посланий", який від імені о. Серафима передавав довіреним особам відомості про час і місце Літургії, яка найчастіше відбувалась таємно вночі.
За дивним Божим Провидінням, вже декілька разів він міг вільно, без супроводу міліціонера, виїжджати на цілу добу за межі Арикти. Це маленьке послаблення з боку радянської системи контролю засланих у віддалені поселення була використана отцем Серафимом у повній мірі. Він був вдячний Господу за те, що і в цей раз все відбулось так, як і було задумано, хоча на початку здавалось, що люди не зберуться. Надвечір ніхто не зміг приїхати, монстрацію і оплатки не привезли. Однак Слуга Божий не падав духом. "Скільки зможеш, стільки силкуйся зробити", – пригадувались йому слова св. Томи Аквінського. Трішечки виснажений безсонням і дорогою, він задрімав, але не надовго. Люди, на яких він чекав, приїхали з Акмолінська наступним, а не першим автобусом, на який сподівався отець Серафим. Його серце наповнилось глибокою радістю, коли він побачив вірних, які привезли йому, ймовірно, від о. Броніслава Джепецького, хліб для відправи Євхаристії, новий літургійний Месал, літургійні шати – все, щоб можна було служити Месу і навіть провести адорацію Ісуса в Пресвятих Дарах. З настанням ночі розпочалась довгоочікувана зустріч з Христом, яка тривала до самого ранку. Двадцять людей, як колись учні Ісуса, переслідувані в перших віках Церкви за віру, зібрались навколо свого Господа у невеличкій хатці із щільно затуленими вікнами. Вони згуртувались довкола столу, який в цю ніч служив їм як вівтар, і біля свого пастиря, в якому діяв Сам Христос. Все тут було простим і далеким від величних відправ у храмі, але в цих обмежених умовах можна було досвідчити необмежену велич і близькість Бога. Зібрана вівчарня, проголошування Слова, декілька охрещених дорослих і дітей, ймовірно, багато розкаяних у Святій Сповіді, а також укріплених словом проповіді та благодаттю святих Таїнств – таким був плід служіння отця в цю ніч.
Серце Серафима переповнювала втіха, яку, крім всього, посилила несподівана звісточка надії з Москви. Марія (скоріше за все – Марія Мейхер, вірна духовна донька отця Серафима) повернулась звідти з доброю новиною.
Вона клопотала там у справах отця, всіма способами шукаючи можливості зустрітися з відповідальними за рішення подальшої долі о. Серафима. Завдяки її наполегливим зусиллям йому було дозволено добиватися видачі довідки про звільнення від праці за станом здоров'я. Слуга Божий був глибоко вдячний і зворушений вірністю в дружбі та турботливим піклуванням цього жіночого серця про нього, свого духівника. В його душі зажевріла надія, що його заслання врешті закінчиться і він зможе вільно продовжувати душпастирську працю.
Наступного дня Серафим повернувся до радгоспу. Після неспаної ночі у нього було небагато часу на відпочинок, адже попереду на нього чекала значна подія: вперше за весь час у непримітному
Арикти відбудеться урочистість Божого Тіла. Святкова відправа знову має звершуватись під покровом ночі, адже вдень нікого не буде – всі зайняті на праці в радгоспі.
Урочиста Меса розпочалась о 3 годині ночі, а після неї отець Серафим відправив молебень, на жаль, без традиційної урочистої процесії до чотирьох вівтарів. Але справжнім подарунком для гідного збереження та вшанування Ісуса в Пресвятих Дарах стала гарна Дарохранительниця. Антон зробив її з дошок у формі невеликої скрині, над якою розмістив дерев'яний дашок на чотирьох підпорках. Попри неможливість відкрито вшановувати святу Тайну Євхаристії, Божий Син був поміж ними і, як на Тайній Вечері, обмивав їм ноги та годував Своїм Тілом і Кров'ю. Радість отця Серафима затьмарювало лише те, що не всі з присутніх на богослужінні були готові прийняти Ісуса в святому Причасті. Смутно було ревному пастирю за своїх овечок, які, долаючи стільки перешкод у пошуках священика, тепер мали чудову нагоду та можливість запросити до дому свого серця Ісуса, Який так цього прагнув. Могли– а не запросили…Боляче було Слузі Божому, але він споглядав на зібраних Божих дітей із співчуттям, оскільки розумів, що багато з них довгий час були позбавлені Божої благодаті, а дехто навіть ще встиг засмакувати Бога, Який залишився між ними під видом хліба і вина в Пресвятих Дарах, Бога, Який є Любов'ю, що жертвує Собою заради спасіння людини. Для отця Серафима це був наступний виклик –"скільки можеш – стільки намагайся". Скільки стане йому сил, він буде намагатися нести їм Добру Новину про безмежну Божу любов…
"Боже, що ж я можу для Твоєї слави?" – щиро, в простоті серця о. Серафим розкриває в розмові з Ісусом свою неміч і обмежені засланням можливості. Ніч поволі завершилась. Крізь шпаринки у вікна заглядає ранкова зоря… Після труду неспаної ночі Слуга Божий звертається до Ісуса в коротких словах молитви: "Ціла ніч! Дякую, Ісусе, що Ти прийняв її від нас".
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)