"20 червня 1966 р.
Відпуст у Корці не дає мені спокою. Тому що це було пережиття, на яке чекали з року в рік. Невдовзі після від’їзду настоятеля корецька делегація зареєструвала нову спільноту – "двадцятку", і тоді було призначено день першого богослужіння. Храм я застав оголеним. З вівтаря зник св. Антоній, в закристії, крім старої чаші і такого ж старенького орнату, не було дослівно майже нічого. Потрібно було заново розпочинати життя в тісних рамках. Я дякував Богові і за ту маленьку жменьку вірних, які залишилися на варті в цій сторожовій вежі. О. Годзінський безсумнівно думав, що після його від’їзду швидко все ліквідують, тому забрав навіть монстранцію з Дерманки та гарні, майже нові шати з Мишаковки, які я дав на зберігання. Чому мають бути знищеними? Тим часом нам усього бракувало, тому що ми розпочали урочисте богослужіння.
В дійсності парафію офіційно можна було відвідувати тільки кілька разів на рік за спеціальним дозволом, але на все є спосіб. Їздив до хворих, на похорони або за інших нагод. Кожен приїзд був проблемою, тому що іноді годинами потрібно було чекати на […], поки якась милосердна машина не вирішить забрати. Потім я видирався на вантажівку, повну брухту або провіанту, та обмотувався чимось від вітру чи снігу. Бувало, що машина в дорозі ламалася, тоді люди нетерпляче чекали в костелі, а бувало, що й розходились, нарікаючи. Бувало, що добрих кілька кілометрів потрібно було йти пішки. Одного разу в самий Великий Четвер після Служби в Рівному я приїхав до Корця опівночі. Проте всі ці труднощі винагороджувались, коли після годин важкого переїзду здалеку вимальовувалася вежа, а назустріч виходила групка молоді. Це була найбільша радість. Коли я вперше вибрався до Корця, думав, що застану там лише стареньких, проте невдовзі з’явились сині шкільні форми. Юля, Геля і Берта – старша Маня трималася трішки збоку – і їхні тьоті до пари з тим самим ім’ям створювали милий співочий колектив. Допомагали також й інші: Казьо Стефановський, Зося, і без них не відбулася б жодна відправа. Для мене було несподіваним, коли всі три забажали вступити до ІІІ Ордену. Можливо, це був вплив старшої Юлії, яка вже була терціаркою. Я вагався, бо то вже було забагато, хоча ми часто спілкувалися. Вони були трохи капризні, по-дитячому недисципліновані, виховані без батька, який давно їх покинув, могли керуватися фантазіями. Проте як можна було відмовити? Я бував в їхній хатці, яка приліплена до схилу високого берега над Корчиком, як хатка на курячих ніжках. Іноді ми ходили по руїнах замку. Якось Геля кинула меланхолійне запитання: що ж буде, коли ми розлучимося".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Отець Серафим Кашуба серед молоді
Останні декілька днів заслання в Арикти Слуга Божий Серафим Кашуба весь час повертається думками в минуле. В його нинішній ізоляції майже від всього світу, в полоні безкрайніх казахських степів і неба, у цій духовній пустелі, в якій без віри ладні пересохнути всі джерела радості й надії, його пам'ять стала по-особливому вразливою і чутливою. З плином часу спогади не потьмяніли, а навпаки – немов посилились та інколи не дають йому спокою… Вже декілька днів поспіль з його голови не виходять думки про парафію в Корці на Волині, де він виконував душпастирське служіння, починаючи з 1946-го до 1958 року.
Якби можна було бачити духовні зв'язки між серцями, тоді можна було би виявити, як багато міцних духовних ниточок тягнеться від його серця до України і до Корця зокрема. Насамперед до людей, з якими він так міцно був поєднаний емоційно. Ці ниточки звучать немов би струни кожного разу, коли він торкається їх у своїх спогадах…
На сторінках свого Щоденника отець Серафим описує свої перші дні опіки над парафією в Корцю. Він заступив на місце її настоятеля, ревного вартового корецької святині – отця Рафала Годзинського, який у 1944 році вимушений був виїхати звідси. Ймовірно, він втікав від жорстких репресій, якими після війни радянська влада переслідувала католицьке духовенство. Більшість з тих, хто не виїхав у 1944 р., було заарештовано вже напочатку наступного року. Лиш небагатьом, таким, як о. Серафим, пощастило, і вони змогли уникнути тяжких ув'язнень і каторжних обозів до Сибіру.
За дивним Божим Провидінням храм у Корці не був залишений надовго. Він швидко наповнився вірними. В 40—50-і роки XX століття діяльність Церкви в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, була суворо обмежена законом, однак у повоєнний період спостерігалось деяке пом'якшення до релігійного життя. Влада дала дозвіл на нову реєстрацію парафії. Як тільки парафіяльний статут було затверджено, так звана "двадцятка" (або двадцять католиків, з яких складалась рада парафії) взяла під опіку костел в Корцю. Крім того, було також дозволено приїжджати священику з Рівного, однак такі відвідини були можливі лише декілька разів на рік. Без отримання спеціального документу о. Серафим не мав права навідуватись до Корця, а тим більш збирати людей у храмі. В такому разі це було би "злісним порушенням" правопорядку і приводом засудити непокірного священика. Однак для нього це були лише чергові перешкоди, які він за 5 років служіння на Волині вже звик зустрічати на своєму шляху. Найважливіше – виконати Божу волю, а спосіб знайдеться, як це зробити. Потім ще дванадцять років поспіль були такі святкування аж до повного закриття...
Попри пильний нагляд за його діяльністю та суворі репресійні заборони, молодий душпастир із Рівного віднаходив різні причини й слушні моменти, щоби добре дбати про довірену йому отару. В який би час він не приїжджав – чи то з нагоди поховань, чи відвідин хворих по домах, чи з будь-якою іншою оказією – він завжди намагався зібрати людей – в костелі чи в гостинних домівках. Збирав їх, щоби підтримати, втішити, принести їм Ісуса. Від Рівного до Корця – більше за 60 км, автотранспортом добиратися 50 хвилини. Але через брак доброї комунікації і засобів транспорту кожен приїзд до Корця був для отця Серафима дуже виснажливим. Часами добрих кілька кілометрів треба було йти йому пішки – під пекучим сонцем чи в сльоту та осіннюї мряку з месивом багнюки під ногами. Однак він йшов… Одного року на Літургію Великого Четверга, яка повинна розпочинатися увечері, він прибув аж у північ. Через те, що не було транспорту, неможливо було доїхати на призначену завчасно годину. Бувало часто так, що люди, домовлені на конкретний час, збиралися в святині, чекаючи на свого пастиря, а він тим часом годинами стояв при дорозі з витягнутою рукою, як Божий жебрак, голосуючи, ловлячи найменшу нагоду, чекав, аж якась добра душа зупиниться і врешті підвезе його до Корця. Нерідко зупинялась вантажівка, і тоді доводилось вилазити на причеп і їхати, протиснувшись поміж продуктами, які везли до магазинів, або між залізними прутами. Однак – пусте! "Найважливіше, що їду і незабаром буде Свята служба".
Найбільш яскравим для отця Серафима був спогад про його перший приїзд до корецької парафії в якості нового настоятеля. Перше враження після входу всередину храму було для Слуги Божого дуже гнітючим. Здавалося, що це вже не той самий костел, який він відвідував чотири роки раніше. Стіни оголені, образів немає. Немає нічого, що би нагадувало про чудодійну ікону св. Антонія. В закристії не залишилось майже нічого з того, що необхідно для відправлення Служби Божої. Єдиною втіхою було те, що відсутність оздобленя та літургійного приладдя пояснювалось труботою місцевих парафіян. Покидаючи Корець, вони боялись, що храм зазнає наруги, а вся його оздоба безслідно пропаде, буде спалена чи конфіскована міліцією для поповнення фондів державних архівів. Тому вони забрали із собою в нове незнане все, що тільки можна було. Разом з ними вирушили в подорож св. Антоній з Ісусом на руці та бабуся Ісуса в пишних шатах – срібних ризах, а також покірний св. Франциск, який також у багатій оздобі, яка все ще бентежила його, поспішив услід за своїми.
Сонце швидко зійшло на небо, і похмурі настрої були розвіяні в душі о. Серафима, як тільки він побачив групку вірних, які залишились, не виїхали, тобто ще не виїхали. Вони були найкращою оздобою Божого дому – живе каміння віри, яке вистояло попри натиск життєвих бурь та гонінь. "Deo gratias", – напевно, дякував за своїм звичаєм Слуга Божий у своєму серці за ту невеличку жменьку Божого люду, який наповнив храм на першому після довгої перерви богослужінні. Зібралась навіть група молоді у синіх шкільних формах, і цей факт сповнив отця оптимізмом. Саме на 13 червня, на св. Антонія, вдалося все приготувати, хоча й труднощів, пов'язаних з цим, було багато. Боже Провидіння допомогло і в цей раз урочисто відсвяткувати цей великий, знаний на всю Волинь відпуст. Потім було ще дванадцять святкування разів аж до повного закриття костелу, і кожного разу це було "пережиття, на яке чекали з року в рік".
Отець Серафим ретельно переносить на сторінки Щоденника те, що живе в ньому по цей день, бо міцно закарбувалося в серці і в пам'яті. Після 20 років з моменту своєї першої Служби Божої в Корці він вдячним серцем згадує по іменах дорогих та близьких йому людей. Як тепер, він бачить обличчя тих, хто виглядав на нього в дверях святині: Юлія, Геля, Берта, Маня, Казьо Стефановський, Зося. Без них не відбувалось майже жодне богослужіння. Юлія належала до Францисканського Ордену Світських. Вірогідно, що саме під її впливом інші дівчата також попросили прийняти їх до ІІІ Ордену. З огляду на їхній юний вік отець Серафим вагався, оскільки у своєму прагненні вони могли керуватися юнацькими фантазіями та максималізмом. Адже йти за Христом слідами святого Франциска – справа поважна і вимагає мінімальної зрілості від кандидатів. "Проте як можна було відмовити?" Отець Серафим остаточно погодився. Цей невеличкий терціарський "патруль" ще не раз буде для Слуги Божого великою допомогою в потребі.
Кожного разу, коли Серафим мав навіть невеличку кількість вільного часу, він відвідував своїх юних друзів, приходячи до них додому або забираючи на спільні прогулянки по старому корецькому замку чи стежками по березі річки Корчик. Францисканська дружба й душпастирська допомога, нова францисканська родина на служінні Ісусові була для о. Серафима великою радістю. До сьогодні він пам'ятає слова Гелі: "Що ж буде, коли розлучимося?.." Так, час розлуки настав. Тепер він ув'язнений – тут, в Арикти, а вони?.. Доля розкидала їх по світу. Але хіба вони не пам'ятають один про одного? Попри тугу, яка не вщухає навіть після стількох років, в його серці залишилась глибока вдячність за прекрасні хвилини, проведені разом. За те, що він міг допомогти їм зустріти Ісуса. За товаришування йому на стежках життя за Ісусом, які він проходив вулицями улюбленого Корця…
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Місце знаходження костелу Св. Антонія в м. Корець, Рівненьскої обл. (вул. Костельна)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)