«9 серпня 1966 р.
Проте таємниця мечеті недовго залишалася прихованою. Вчора, прогулюючись там, я побачив групу бородатих старців, а за ними – жінок у білих хустках, що спадали додолу. Вони йшли в одному напрямку. Я думав, це буде похорон, бо серед старших був один, схожий на мулу. Я зупинився, а потім підійшов цікавий до всього молодик. Він сказав, що це весілля, при цьому допитливо приглядався до мого згортку, укритого під плащем. Ледве завершилась заупокійна меса, з-за стовпа з’явилася його кучерява голова. Звичайно, не було й мови про продовження. На дорозі чекали машини. Трохи сп’янілий Бруно – мій господар – розпочав дискусію на тему різниці віри, а потім завіз мене додому. З мене досить, і я для всіх зник, повернувшись до свого «костелу».
Свята Літургія закінчилася вже в темряві. Я думав, що я ніким непомічений, але сьогодні Гільда сказала мені, що Бруно в нетверезому стані хотів їхати за мною вчора. Хтось підглянув. Шкода, бо втрачена чарівність таємниці – і можна розповідати тепер що завгодно. Разом з тим виявилось, що тут є поляк з Вінницької – Ільницький. Бруно представив його зухвало, але він зніяковів, бо не розумів польської, до того ж у нього є дружина росіянка, і то вже четверта. Таке тут життя: горілка і все інше. Я постійно пізнаю щось нове, тому із захватом читаю «Дерева ходять» [ред. – історичний роман Яна Добрачинського (1953 р.)]; це читання тепер скорочує час очікування невідомо чого. Так уже три дні сплили, безнадійно змарновані. Але, незважаючи на це, я підкреслив речення Добрачинського: «Бог взяв мене за руку, як вередливу дитину, і наказав іти шляхом, який Він Сам обрав для мене».
Сьогодні, сидячи у своєму пресвітерії на чорних цегла самарія, я намагався вдуматись у слова Ісуса: «Хто хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого», і мені важко їх повністю зрозуміти. Чи це відречення – спочатку ув’язнення, а потім Арикти і Аршатинськ? Що тут є з моєї жертви, коли все з примусу? Хіба не слушні запитання Кристини Добрачинського напередодні великого нещастя: чи найпрекрасніша дорога не втратить своєї краси тоді, коли ти вимушений слідувати нею і коли не можна обрати жодної іншої?»
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Коментар:
Вже третій день отець Серафим на новому місці заслання. Його щоденні тривалі відвідування мечеті зацікавили місцевих мешканців. Бруно, господар дому в Аршатинську, де тепер живе о. Серафим, уже знає про його таємні походи до мусульманського храму. Ми не дізнаємося, якими мотивами керувався Бруно, цікавлячись поведінкою Серафима. Можливо, комендант Саша залишив йому якісь словесні вказівки пильнувати католицького священника?
Тепер о. Серафиму слід бути обережнішим, оскільки таємниця мечеті була розкрита. Він вважає, що в цьому селі у нього є ще один «опікун» – донощик, до якого він ставиться дуже стримано і з певною підозрою. Молодий хлопець, але при цьому занадто цікавий до всього, що стосується особи священника. Кашуба зустрів його вчора дорогою до мечеті. Вони перемовились кількома словами про весільну процесію, яка щойно пройшла поруч. Отець Серафим помітив особливий інтерес молодика до згортка, який він ховав під плащем. Слуга Божий ніс у пакунку чашу та інші літургійні предмети для Святої Літургії. Пізніше, коли Серафим розпочав відправляти Літургію,він несподівано для себе побачив, як молодий «опікун» ховається за стовпом мечеті та спостерігає за діями священника з укриття. «Звичайно, мова не йшла про продовження. На дорозі чекали машини», – зазначив о. Серафим. Вочевидь, молодик повідомив Бруно, що священник-вигнанець знаходиться в мечеті, оскільки той не змусив довго чекати і незабаром приїхав, щоби втрутитися в те, що відбувалось в храмі. Коли отець Серафим вийшов з храму, то побачив машини, які чекали на нього. Бруно був трохи напідпитку і розпочав дискутувати з о. Серафимом про відмінності у вірі; ймовірно, йшлося про відмінності між католиками та православними, а може, й мусульманами. Потім він відвіз отця Серафима додому. Це була не звичайна зичлива послуга, але форма контролю за засланим. Вдома на отця Серафима ніхто не чекав. Сум від перерваної літургії переповнював душу священика. П’яний голос господаря, шум дитячих ігор, усвідомлення того, що він знаходиться під пильним наглядом, як якийсь великий злочинець, – все це пронизувало гострим болем його чуле серце.
8 серпня, в день, який Серафим згадує в своєму щоденнику, він мав намір відслужити Літургію за одну близьку його серцю померлу людину в річницю її смерті. Однак він не встиг навіть вимовити спеціальних молитов за покійного. Несподіване втручання небажаних відвідувачів змусили його припинити розпочате. Проте неспокій в серці отця Серафима спонукає його попри все повернутися до мечеті, щоби продовжити перервану Літургію. Він не боїться контролю з боку Бруно або шпигування його молодого помічника. «З мене досить, тому я зник для всіх, повернувшись назад до свого «костелу», – написав Серафим у щоденнику. Цього разу за ним ніхто не пішов.
Наступного дня Гільда розповіла отцю Серафиму, як Бруно відреагував на його другий вихід до мечеті – він хотів знову поїхати за священником і перешкодити йому здійснювати його релігійну діяльність. Та все ж таки він цього не зробив. Можливо, під впливом мудрих слів дружини, якій вдалося переконати свого ревного чоловіка. В будь-якому разі отець Серафим повернувся додому, коли вже стемніло. На щастя, Бруно заспокоївся або, будучи на підпитку, заснув раніше, тому о. Серафим не прийшлось стикатися з неприємними доріканнями від господаря-наглядача, який, не пояснюючи, на якій підставі, вів себе досить зухвало, немов би мав право контролювати життя священника-вигнанця.
У той день, 9 серпня, Бруно запросив одного поляка, єдиного у новому місці заслання Серафима, щоби познайомити його з католицьким священником. Цей поляк походив з України, з Вінницької області, і був, мабуть, глибоко заблукалою душею. Він не може спілкуватись польською і, мабуть, не дуже ревний у вірі, оскільки довгий час перебуває далеко від своїх родинних коренів. Чи він буде його першим парафіянином в Аршатинську? Господь прийшов шукати загублених овець, тому Його учень готовий продовжувати місію свого Вчителя. Час покаже, а тим часом, втомившись від сумних обставин вчорашнього дня і від того, що «три дні були безнадійно змарновані», Серафим почав читати книгу, надіслану йому з Польщі ще тоді, коли він був в Арикти. Це був історичний роман Яна Добрачинського «Дерева ходять». В той день його особливо вразили слова: «Бог взяв мене за руку, як вередливу дитину, і сказав мені йти шляхом, який Він Сам обрав для мене». Серафим поєднав цей уривок з книги зі словами Ісуса: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться самого себе», – словами, над якими він розмірковував під час медитації в мечеті. Він чесно зізнається, що не до кінця їх розуміє. Ісус говорить про жертву, а Серафим не бачить жертви в тих обставинах, в яких він опинився. Засланець примусово не складає себе Ісусові в дар. В серці о. Серафима відбувається духовна боротьба. І на цих сторінках щоденника немає відповідей і пояснень.
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)