«9 серпня 1966 р. Так уже три дні сплили, безнадійно змарновані. (...) «Бог взяв мене за руку, як вередливу дитину, і наказав іти шляхом, який Він Сам обрав для мене». Сьогодні, сидячи у своєму пресвітерії на чорних цегла самарія, я намагався вдуматись у слова Ісуса: «Хто хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого», і мені важко їх повністю зрозуміти. Чи це відречення – спочатку ув’язнення, а потім Арикти і Аршатинськ? Що тут є з моєї жертви?
8 серпня 1966 р. «Отець Серафим відчуває жаль, що у подібному середовищі, в якому живе ця родина, мабуть, ще дуже довго не будуть думати про те, щоб охрестити своїх дітей, оскільки батьки дітей взагалі не думають про Бога. Цей смуток, народжений глибоко в серці о. Серафима, розкриває його чутливу душу, її болі й тривоги...»
7 серпня 1966 р. «Я ще ніколи не відправляв такої «суми» [ред. – центральне богослужіння в неділю]. «Які любі Твої оселі, Господи Сил». Слова псалму звучали, немов глузування, якби не цей хрест – вгорі над куполом – дві перехрещені балки...»