Отець Серафим з батьком і сестрами
6 червня 1966 р.
Сьогодні весь день я хотів провести з тобою, Нусько. Спочатку пригадався мені спомин померлих у задушні дні – прадідів на Личакові, коли йшли ми разом у таємничому мороці, а під ногами шелестіло листопадове листя. Може, вже тоді ти була лише тінню. Десь внизу миготіло море вогників і доносився спів. Потім біля могили Орлят ми чули слова присяги, потім якийсь старечий голос заволав: "Геть Гітлеру, на маяк зі Сталіном", – і нарешті якби "звершено" таємну відправу, слова перестороги: а тепер, брати, розходімося, бо ворог чуває.
Потім ти проводжала мене на станцію. Ми ледве протиснулись крізь натовп. Не було коли попрощатись. Після років кривавих вбивств – Гонорат сказав поставити на мені хрестик – ми знову зустрілись, і потім ти була в мене на Гоголя. Як добре було нам разом, коли кульгава Барлінська вибиралась зі своїм сміттям, і ми, хоч і в тісному помешканні, могли вільно облаштовуватись. Чи пам'ятаєш, кохана, ту стару жебрачку, яку ми хотіли пригорнути, а вона страшенно кричала? Ми не знали, що її жерли воші, і до сих пір я не маю спокою, що вона померла десь під сходами. Потім та "сестра священика", шарлатанка, яка нас обікрала. Потім ми їздили до Олександрії та Шпанова, рятуючи від руйнівних кігтів рештки святості. Кожна фігура й образ, кожний орнат, який вдягають на богослужіння, нагадували мені тебе. Але чому тепер бринять в моїх вухах твої слова, на які не маю відповіді: "Краще померти!" Де я їх чув і коли? Ти не любила скаржитись, але самі слова видали біль зневіреного життя. Чи це було під час нашого останнього прощання?
Боже мій! Якими жахливими були ті місяці очікування. У Львові я вже не застав вас. Костели закриті, монастир пустий – тільки неначе єдиний вірний страж навпроти – Савкова. Навіть зі св. Єлизавети о. Залучковський виїхав під тиском. Я хотів відшукати їх.
Потім у св. Антонія ми зустрілись із Зосею. А в Рівному були мої бідняки. Залишився. А листа нема й нема. Нарешті приходить – чорний. Що зі мною тоді робилось, коли я дізнався про те, що ти вже спочиваєш у Розвадові.
Потрібно було, щоби місце для тебе було обрано там, звідки я виїхав. Кохана Нусько – це все могло би зайняти весь день і заповнити книгу".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
6 червня 1966 року. Наближається сумна для отця Серафима дата, яка, незважаючи на вир буреломних подій у його житті, ніколи не стирається з його пам'яті: рівно двадцять років тому – 9 червня 1946 року – в Розвадові (нині – округ міста Стальова Воля) померла його старша сестра Яніна. Сам Кашуба не одразу дізнався про це. В ті часи листи від рідних приходили до нього із затримкою. Тому конверт із сумною звісткою, на який Слуга Божий так довго чекав, почорнів від довгих блукань і пошуків адресата.
20 років минуло, а біль, хоч уже й не такий гострий, як тоді, коли він отримав приголомшливу новину, все ще стискає серце Серафима. В цей день він відчував щемливу тугу за нею: "Сьогодні весь день я хотів провести з тобою, Нуcько". В їхній великій родині завжди панувала ніжна любов і взаємна підтримка один одного. Лойзек мав довірливі стосунки з двома сестрами. Старшу від нього на п'ять років Яніну він завжди називав пестливо "Янечка","Януськa" чи просто "Нуcькa". Вона по-особливому відчувала душу й внутрішні переживання брата і була для нього "коханою" сестрою.
В пам'яті отця Серафима міцно закарбувались дні, проведені у затишку родинного дому, куди він приїхав у 1939 році на канікули. Несподівано вибухнула Друга світова війна, яка затримала Кашубу на довший час із рідними. Оскільки з її початком у замарстинівському монастирі капуцинів не було більше місця, Серафим остаточно зупинився у своїх. Вони вже давно віддали свого коханого Лойзека в добрі руки Небесного Отця, але їхньому щастю не було меж: вони не приховували радості від того, що в такі тяжкі часи він міг бути з ними. Він сам відчував якесь духовне підкріплення і тиху радість від того, що може бути поруч із мамою, яка серйозно занедужала, втомленим від клопотів татом і дорогими його серцю сестрами. Їхня сім'я завжди була дружньою, а в ці дні вона, здавалось, ще більше згуртувалась у взаємній любові та піклуванні один за одного. Разом вони молились про виконання Божої волі. Шукали її, намагаючись розпізнати Господні дороги у часи невпевненості та тривоги.
Особливо яскравим спогадом для Серафима були листопадові поминальні молитви на Личаківському цвинтарі, куди разом з Яніною вони приходили помолитись. Вдвох вони прогулювались у тіні мовчазних могил та пам'ятників, неспішними кроками розгортаючи різнокольорову ковдру з осіннього листя, що м'яко шелестіло під їхніми ногами. І світло від запалених на гробах свічок створювало таємничу атмосферу, в яку ті дві рідні й близькі душі непомітно занурились. Хотілось, щоби цю особливу тишу ніхто і ніщо вже не порушувало. Але навіть сюди, у це місце вічного спокою, долітали звуки жорстокої і неминучої дійсності. У той момент це місце, особливо шановане поляками протягом останніх століть, мало виняткове значення для Кашуби та його співвітчизників, які опинились у скрутному становищі – затиснені між гітлерівською агресією та більшовицькою окупацією. Тут, біля могил своїх дідів та батьків тепер таємно збирались їхні нащадки, нескорені духом, щоби не тільки згадати в молитвах своїх пращурів, але й зачерпнути новий запал патріотизму і готовності до подальшої боротьби. Заклики перехожих "Геть Гітлеру та Сталіну", приглушені, але тверді голоси, що виголошували присягу боротися до кінця, а також чиєсь тихе застереження: "Брати, розходьмось, бо ворог близько" наново викликали в серці Серафима біль перших місяців окупації Львова радянською державою і репресій, яких досвідчили його мешканці. Ніхто не міг уявити в повноті масштабів і наслідків трагічних подій історії, яка розгорталась на їхніх очах і безжально затягувала у свій стрімкий коловорот.
Попри те, що Львів охопила руйнівна війна, все ж таки вона ще не встигла опалити своїм нищівним вогнем родинне життя Кашуб. Щодня отець Серафим йшов рано вранці до монастиря, відправляв Божу Службу, під час якої йому найчастіше прислуговував батько, а потім племінники Казимир та Янек Помповські, сини Нуcьки.
І хоча Серафим не уникав товариства співбратів, у монастирі він надовго не затримувався, а поспішав до рідної домівки – до мами, яка "вдома догорала, як свіча". "Лікарі дивувались, що вона ще може стільки витерпіти. Але прийшов кінець. Четвертого квітня я читав з нею "Наслідування", розділ про небо. Раптово почалась агонія. Міцна кровотеча змусила мене вийти з кімнати. Коли я повернувся, вже все звершилось. Вона лежала, тиха і гарна. В її труні не було навіть оббивки. Вбога, як і її душа. Поклали ми її поруч з Юзем, трагічну смерть якого вона завжди переживала. Спи, кохана Матінко".
Смерть Анни Кашуби ще більше об'єднала враз осиротілу родину. Тільки з плином часу рана втрати в серцях чоловіка Кароля та дітей потроху затягнулась. Однак для Серафима духовне спілкування з мамою ніколи не переривалось. Він часто приходив на її могилу, довіряючи їй найпотаємніші прагнення та наміри. В подальших роках своєї священицької праці перед кожною великою апостольською подорожжю він приїжджав до Львова на гроб мами і просив її про материнську опіку, вірячи, що вона завжди поруч з ним. За словами співбрата Кашуби отця Гонората Єдлінського, на Серафимі не раз потрібно було "поставити хрестик". І Слуга Божий усвідомлював, що тільки Боже Провидіння та материнське заступництво рятували його незліченну кількість разів від неминучої загибелі на Волині, куди він подався після маминої смерті…
Із відходом мами немов розірвався потужний духовний зв'язок, який досить міцно єднав Серафима з родинним домом. Хоча він не перестав любити своїх і його прив'язаність до них не зменшилась, він відчував міцний заклик Ісуса йти за Ним – на схід, на волинські землі, де Його Церква зазнала особливих випробувань і гонінь. Саме Яніна в той час, коли було неймовірно важко кудись виїхати, роздобула для Лойзека квиток на потяг. Вона провела брата на станцію і відправила в дорогу на його нову місію. Це був пам'ятний для отця Серафима 1940-й рік, коли розпочалась його велика душпастирська епопея. Як свідчать спогади Слуги Божого, Яніна декілька разів відвідувала його, ймовірно, до 1944 року. Допомагала йому рятувати літургійне приладдя, шати та образи, які залишилися без нагляду в понівечених католицьких храмах. Ці короткі зустрічі з сестрою залишили в душі Серафима глибокий слід. У своїх спогадах він повертався до цих майже святкових моментів і смакував кожну дрібничку, кожну мить спільного перебування, так що "це все могло би зайняти весь день і заповнити книгу". "Як добре було нам разом… Ми їздили до Олександрії та Шпанова, рятуючи від руйнівних кігтів рештки святості. Кожна фігура й образ, кожний орнат, який вдягають на богослужіння, нагадували мені тебе...", – згадував Серафим про приїзди Нуcьки. Так хотілось знову зустріти її, але коли після 1945 року Кашуба приїхав до Львова, він нікого не застав там із своїх рідних. Родинне помешкання зяяло пусткою. Батько і вся рідня, а з ними і Яніна виїхали на захід, до Польщі. А за деякий час ця сумна звістка про смерть Нуськи…
Як важко було Серафиму згадувати слова рідної сестри: "Краще померти". Як нестерпно важко було думати про біль її "зневіреного життя", яке так раптово обірвалось. Його не було поруч з нею в той момент, коли вона вела останній бій за це життя і коли смерть тихо закрила її очі… Однак "всякий, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить в стократ і успадкує життя вічне" (Мт 19, 29). В той час він був поруч із своїми "бідняками", яких в стократ одержав від Господа. Він ні на мить не припиняв тривожитись і вболівати за рідних, але за довгі роки мандрів серце Серафима поширилось на нових "братів" і "сестер", "батьків" і "матерів", на кожну дитину, яку дарував йому Ісус. Вони стали його рідними, його новою сім'єю, яку він вже не міг залишити напризволяще. Його серце вже не могло заспокоїтись, знаючи, що десь є хтось, хто блукає у темряві без пастиря і тужить за присутністю Господа…
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Будинок у Львові, де народився і жив з рідними о. Серафим Кашуба (нині не існує)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)