"11 червня 1966 р.
А все-таки згадали, і ще в той час, коли розпочала жевріти надія. В середу рано в мою відсутність приходив міліціонер, потім Робачков – дуже мене шукали. Це зіпсувало нам свято. Коли ми повернулись, всі були збуджені – говорили, що ось-ось можуть з'явитись. Було би шкода, бо Аня приїхала з дівчинками і ще привезла якусь жінку, виховану в притулку, яка ніколи не сповідувалась. Я бігав три рази з дому до костелу. Нарешті пізнім вечором ми зробили те, що можна було, і я залишив Господа Ісуса до ранку, бо рано вранці Т. і Ш. хотіли виїхати.
Вночі мене несподівано схопила судома ноги – я думав, що почнеться параліч, але пройшло, і я проспав до ранку. Прокинувся із запізненням. Не було як слід – потрібно було поспішати – але на Божій Службі всі були в зборі. Я залишив "Євх. Хліб" для Таїнши і попрощався. Мав намір повернутись і ще прийняти Аню до ІІІ О(рдену), бо вона того прагнула. Та ось розпочалась нова сторінка. Після сніданку прийшла Міла – я пожурив її за смутний вираз. Адже ми повинні дякувати Господу Богу за те, що пережили".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Декілька тижнів відносної свободи було достатньо, щоби в серці засланого священика почала жевріти надія на поступки з боку влади та переміну на краще. Часті виїзди з радгоспу Арикти без супроводу міліціонера за останній час, здавалось, вже перестали привертати увагу спецслужб. Потроху почало налагоджуватись, хоч і підпільно, духовне життя отця Серафима та невеличкої пастви, що згуртувалась навколо нього. Але в дійсності це було лише тимчасове послаблення жорстких лещат заслання. Чуйні око та вухо комуністичного режиму не припиняли придивлятись та прислухатись, аби виявити найменші ознаки "шкідливої" діяльності "служителя культу" – "все-таки згадали"...
За радянським кримінальним кодексом, покарання заслання (або юридичною мовою тих часів – "заходи соціального захисту") застосовувалось до осіб, що визнавались "суспільно небезпечними". Підставою призначення такого покарання могло бути не лише вчинення конкретного злочину, а й соціальний стан засудженого за відсутності явної вини. З точки зору атеїстичного режиму, священицька діяльність отця Кашуби, який розпочав апостольське мандрування теренами Радянського Союзу, була неприпустимим порушенням громадського порядку і "загрозою" для суспільства. Його "виною" став винятковий спосіб апостольського життя, який було розцінено як "волоцюжництво". Тому суд без довгих вагань виніс рішення заслати небажаного священика до малолюдного казахського радгоспу Арикти із застосуванням гласного надзору над ним. Для отця Серафима це означало, що він мав обов'язок являтися у найближчому відділі міліції за першим її вимаганням, а вона, в свою чергу, мала право входити в його помешкання, а також здійснювати обшуки та вилучення без попереджень у будь-який час.
Яким же чином стало можливим те, що засуджений Алойзи Кашуба без перешкод виїжджає з місця свого заслання, та ще й на декілька днів? Згідно наказу народного комісара внутрішніх справ СРСР за 1939 рік (параграф 41) право на пересування в межах дозволеного мали лише ті заслані, котрі не були прив'язані до певного місця відбуття свого покарання. Отець Серафим не входив до їхнього числа. Він був засланий до конкретного радгоспу, який він не мав права самовільно покидати. Тимчасове послаблення уваги до його особи не означало поступливості з боку місцевого дільничного чи голови радгоспу. Це була лише видимість, адже чутки про "релігійну агітацію" отця Серафима не припинялись. Можливо, ця позірна "байдужість" з боку органів контролю насправді крила за собою план остаточного викриття "злісної" діяльності священика та спроби зібрати нові докази проти Кашуби. В особовій справі, яку було заведено на нього в органах державної безпеки, робили чергові помітки, які в майбутньому мали стати достатньою підставою для остаточного усунення "волоцюги" та "святого отця". Цього разу це був запис про відсутність засудженого під час його активного розшуку міліціонером. Отець Серафим і вірні розуміли, що наражаються на відкриту небезпеку. Перед священиком став непростий вибір – правити Службу чи ні. Побоювання і хвилювання великі: він має зупинитись, навіть заради людей, що зібрались, бо не виключено, що міліціонер знову об'явиться і врешті виявить підпільне богослужіння. Тоді про наслідки краще не думати.
Але якою б великою не була тривога отця Серафима, він, як справжній пастир, не переставав думати про Божих овечок, спраглих Ісуса. Шкода їх, адже вони доклали стільки зусиль, щоби з'їхатись і зустрітись з Ним. Одна з них – Анна духовна донька отця Серафима. Вона приїхала на цю літургію з іншого міста. Приїхала не сама, а з двома дівчинками, довіреними їй їхніми батьками, які самі, певно, не могли поїхати. Анна була переконана, що всі зусилля та труднощі, пов'язані з безпекою і конфіденційністю в дорозі, були варті того, адже це дуже важлива справа для дітей – побувати на Службі Божій, почути проголошені євангельські слова з вуст священика, а може, й прийняти Господа в сповіді чи Таїнстві Євхаристії. З Анною також приїхала неохрещена жінка, яка була сиротою і виховувалась у притулку. Їхній приїзд не міг не зворушити серця священика, який, як справжній батько, радів тому, що попри перешкоди і гоніння знайдено наступних загублених Божих дітей! Він радів ревністю та небайдужістю Анни, яка, як справжній учень Христа, приводить до Нього інших та є для них Його вірним провідником. Їхня таємна дорога до Арикти й теперішнє перебування тут означають тільки одне – Ісус важливий для них!
Неохрещена жінка (ім'я якої в Щоденнику не згадане), яку Анна з дітьми везе до отця Серафима, – це також плід євангелізації, ймовірно, самої Анни, а може, й інших віруючих людей з Казахстану. Вихована в притулку, ця жінка не знає своїх християнських коренів, а значить, бажання прийняти хрещення з'явилось у неї з благодаті та проголошування католиками Євангелія. Адже "віра – від слухання, а слухання – через Слово Христа" (Рим 10, 17), як наголошує апостол Павло. Якщо хтось має потребу їхати в таку даль, як Арикти, для того щоби охреститися, це означає, що в його серці вже є зернятко віри і потреби в Господі.
Спадає мені на думку, що Анна та інші духовні дочки та сини отця Серафима мали глибоке розуміння того, наскільки важливим є проголошення Ісуса невіруючим людям. Якими б не були важкими часи, важливо не лише зміцнювати власну віру, але й проповідувати спасіння в Ісусі тим, хто не знає Господа, та піклуватися про зростання в них Божого Царства. Таке глибоке розуміння Церкви і віри духовні діти отця Серафима черпали, ймовірно, зі спілкування з ним, слухання його проповідей та споглядання на його життя, занурене в Господа. Немає прямих доказів того, що Слуга Божий задумав і свідомо втілював у життя систематичну й методичну підготовку людей до євангелізації. Напевно, так не було! Однак ревність у шуканні тих, хто загубився, та прагнення ловити в сіті Євангелія тих, хто не міг пізнати Господа через отруту всепроникного атеїзму, були помітними неозброєним оком у житті нашого засланого священика. Він випромінював на своїх духовних дітей це прагнення душі справжнього Христового учня, формуючи відповідним чином їхні думки й серця.
Літургійні речі, які належали отцю Серафиму Кашубі
Кожного разу, коли отець Серафим зустрічав нових людей, які завдяки проголошеному Євангелію прагнули наблизитись до Христа, він сповнювався невимовною радістю, адже Христова Церква продовжувала жити попри заслання і наклепи, незважаючи на жорсткий нагляд та переслідування. Тому навіть нічим непримітний радгоспний будинок, де почала збиратись на богослужіння невеличка "парафія", о. Серафим спонтанно називає "костелом": "Бігав три рази до костелу". Звичайно, це не був Божий храм. Його і не могло бути в атеїстичному Арикти, куди засилають покараних за "гріхи" проти комуністичної ідеології. Це був той чи інший дім одного з новонавернених мешканців Арикти. Однак під час богослужіння і зібрання на молитву це звичайне помешкання, адреса якого задля безпеки постійно змінювалась, перетворювалось на справжній храм, де збиралась жива Церква Христа.
Отець Серафим усвідомлював, що кожна зустріч у їхньому "костелі" могла закінчитись для нього та зібраних вірних досить трагічно. Але Ісус, присутній у Своїй Церкві, додавав йому запалу та відваги забувати про себе. Хто ж, як не він, зможе нагодувати тут, у духовній пустелі та ізоляції, цих голодних і спраглих Божої любові людей? "Ви нагодуйте їх", – сказав Христос своїм апостолам. І Серафим годував – тим, що отримав від Господа. До пізнього вечора він зробив все, що міг, як священик, для тих, хто зібрався в імпровізованій капличці: таїнства Сповіді, Святого Причастя, Хрещення… Наприкінці дехто повернувся назад до своїх осель, однак деякі гості залишились. Для цих останніх і місцевих, які не розійшлись на ніч, о. Серафим зоставив Ісуса в Пресвятих Дарах. Інтуїція підказувала, що потрібно поспішати, бо не виключено, що зранку міліціонер знову буде його розшукувати.
На світанку якомога швидко Слуга Божий відслужив Месу, після чого передав Ісуса в Євхаристійному Хлібі для католиків, які мешкали за сотні кілометрів від Арикти – в місті Тайинши. І знову між строками Щоденника отця Серафима висвітлюється виняткова місія так званих "євхаристійних жінок", які в часи переслідувань таємно везли до своїх міст і сіл Євхаристійного Ісуса. В певній мірі вони виконували місію священика, який несе Господа всім хворим і обмеженим, що не мають змоги прийти до храму. Яким же незбагненним було їхнє приховане від очей служіння! Довкола активно будується "світле майбутнє", вершиться праве діло товариша Леніна, твориться вільне від релігійних забобон "соціалістичне щастя", а тим часом скромні, вірні жінки, немов тихі голубки, що несуть довогоочікувану звістку, розносять по різних куточках Радянського Союзу дорогоцінний Скарб – Христа. Вони укривають Його під плащем чи кофтою, міцно притискаючи, огорнутого білими літургійними хустками, до грудей. І мандрує Він разом з ними, протискаючись в автобуси чи наздоганяючи поїзди, а може, і на літаку – поспішає до сердець, спраглих Його присутності. Ось справжні Помічники Ісуса, Христоносиці, які були продовженням рук, ніг та серця переслідуваних Христових слуг…
Ранкова зоря нагадує, що час повертатись додому, на квартиру, де на Слугу Божого могли вже чекати стражі порядку. Він пішов на зустріч своїм переслідувачам з легкою тривогою в серці. Отець Серафим попрощався з своєю підпільною парафією в Арикти, адже не знав, що чекає на нього наступного дня, що буде з його покаранням і чи залишиться він і надалі в Арикти. Все може бути!
Францисканський шнурок, медальйон і щоденник отця Серафима Кашуби
Єдине, про що шкодує отець Серафим, це те, що не встиг прийняти до Францисканського Ордену Світських Анну, адже вона дуже цього прагнула. Яким неймовірним це здається сьогодні! Навколо шаленіє циклон комуністичних переслідувань, а о. Серафим не втрачає надії, що навіть у цих тяжких для віруючих умовах є сенс поширювати ідеали євангельського життя, які намагались зберігати послідовники святого Франциска. Скільки ж таких, як Анна, вступило до Ордену у несприятливі для життя Церкви часи? Скільки їх на неосяжних просторах Радянського Союзу служило Господу в тайні перед Церквою і суспільством? Скільки людей було прийнято до Францисканського Ордену Світських саме о. Серафимом і скільки з них було заохочено до цього життя прикладом його францисканської бідності і простоти? Про це, ймовірно, ми не дізнаємось ніколи. Напевно, багато було тих відданих Ісусові й Церкві людей. В ті часи не існувало жодних структур. Ніхто не провадив церковних книг, не вів обліку членів Ордену. Вони нікому не сповіщали про своє францисканське покликання, навіть один одному. Воно мало залишатися в тайні, оскільки світських францисканців (або терціаріїв), їхніх рідних та близьких та самого отця Серафима як організатора підпільної організації та "ворога Радянської держави" могли спіткати жорстокі репресії. Комуністична влада пильно чатувала за будь-якими проявами контрреволюції, яка "немов змія, всюди плазувала". Тому єдиним можливим і видимим знаком приналежності до Ордену було святе життя терціарія, а після смерті – коричневий одяг до труни, пошитий на зразок францисканського хабіту, та білий францисканський шнурок.
І все ж таки, щоб там не було, треба радіти. Бо Господь єдиний переміг смерть і Він визначає долю кожної людини. "Не треба сумувати", – сказав після сніданку Слуга Божий до Міли, одній з вірних жінок, яка на хвилинку зажурилась від обшуку і перед можливою загрозою з боку влади, "адже ми повинні завжди дякувати Господу Богу за те, що ми пережили". За все дякувати, навіть якщо не за нашими задумами складається доля, навіть якщо за хвилину прийде міліціонер і попровадить туди, куди Серафим не захоче йти. За все Deo gratia – Богу подяка… На все Божа воля…
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap, переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)