11 червня 1966 р.
"Ми не могли більше розмовляти. З'явився дільничний і сказав збиратися в дорогу. Забрати речі – ось і все – Георгій прощався зі сльозами, Роза теж, Емілія пішла, не попрощавшись. Я навіть не встиг як слід перечитати листи, які щойно надійшли: два від Софії і від родини Массальських. Мене здивувало, що вони так поспішили з написанням побажань, а може, це було передчуття, оскільки пізніше не вдасться це зробити. Їдучи в машині наодинці, я міг навести лад у своїх кишенях. Хто знає, що чекає на мене цього разу. Знову знайшлося до ста рублів. Ці гроші переслідують мене – як золото Кадма. Я трішки сховав у прянику, який Роза поклала в сумку. Крім того, у мене були лише пара нижньої білизни і бревіарій. Залишилась лише його остання частина. Осінню частину у мене забрали в Рівному, зимову та весняну в Таїнши – може, і ця загубиться. Але вони нічого у мене не взяли – навпаки, віддали годинник, гроші, паспорт із позначкою, що під час заслання я можу мешкати в Кургальджинському районі. Але де, як? Начальник сказав, що вишле мене до якогось віддаленого "совхозу" на півчабана. Навіть не на цілого. Це означає, що потрібно буде на коні ганяти овець, як ті чорні постаті з капюшонами на головах, які бачу в степах. Я сказав їм, що якщо вони хочуть позбутися мене, нехай посилають, але моє здоров'я не дозволяє вести такий спосіб життя протягом довгого часу. Ми ходили з міліціонером до головного лікаря. Вона, звісно, вимагала якихось довідок, та коли я заявив, що все в області, а мені на руки нічого не дали, вони порозмовляли тихо з моїм конвоїром, однак про що, я не знав.
Вдалось мені швидко заскочити до Кель(?), може, вони могли б чимось допомогти? Ввечері ми повертались до Арикти. В дорозі міліціонер про щось згадав і наказав повернутись майже з половини дороги, тому ми приїхали вже вночі. Я не знав, що буду так щиро плакати – тепер вже від радості. Тут же донька Георгія прибігла і сказала, що їй було смутно весь день, наче в неї померла дитина. Аня була невтішною".
(Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap)
У звичайному буденному житті є певна (хоч і умовна) прозорість часу і відстані. Людина передбачає, що вона буде робити протягом дня, куди піде, з ким зустрінеться. В житті отця Серафима Кашуби не завжди було все так ясно і визначено наперед. Особливо з моменту вигнання з Рівного, коли розпочалось його мандрівне служіння. Непевність у майбутньому особливо виразною стала після ґвалтовного арешту й поспішного засудження на заслання. З цього моменту засланому священнику здебільшого потрібно було навчитись жити тут і тепер, оскільки ніхто не знав, що може відбутися наступної хвилини. Чітко визначеним було лише місце заслання – віддалений радгосп Арикти, хоч у паспорті Кашуби стояла лаконічна позначка: "обмежений у правах пересуваннях в межах Кургальджинського (сьогодні – Коргальжинського) району Акмолинської області". А це в той момент близько 30 000 квадратних кілометрів із населенням в одну-дві людини на один квадратний кілометр (за Всесоюзним переписом населення 1959 року в Кургальджинському районі мешкало приблизно 24 тисячі осіб). Куди не підеш – безкрайній степ. І все – як на долоні. І наче тінь Командора – дільничний, слуга невсипущого атеїстичного режиму. Він – очі та вуха комуністичної системи, чуйно налаштовані на найменші відхилення і перевищення "дозволеного", на найдрібнішу загрозу вбік "світлого" й "щасливого" майбутнього "країни рад". Тому коли в кімнаті отця Серафима з'явився дільничний, всі замовкли. Ніхто з присутніх, включаючи самого священника, не знав, що означають ці відвідини. Напевно, поява міліціонера не дуже здивувала Кашубу, оскільки останні декілька днів загроза буквально висіла в повітрі. Він очікував, що раніше чи пізніше влада виявить більшу зацікавленість і буде всілякими способами ставити "небезпечному" священнику палки в колеса. Всі розуміли, що наслідки викриття таємних зустрічей та богослужінь могли бути особливо тяжкими. Маленька паства, яка за декілька місяців встигла зібратися навколо отця Серафима в Арикти, не могла приховати тривогу й сльози. Вони поспішно прощались із своїм дорогим пастирем, якому було наказано збиратись у дорогу. Чи побачать вони його знову? Чи не залишаться вони назавжди без Божої опіки?..
Цілиноград, Казахстан, 60-ті роки XX ст.
(Зліва фотоколаж)
Попереду – суцільна темрява невідомості й сум'яття…
Дільничний викликав отця Серафима їхати до районного центру – щоби розібратися, що робити далі із невгамовним засланим. Вантажівка з відкритим кузовом вже чекала назовні. Серафим вийшов, виліз на борт, і вони вирушили. На щастя, цього разу він був один, тому мав можливість ще раз перевірити кишені поспіхом накинутого одягу. Серед речей, які першими потрапили йому під руку і які він встиг на бігу вхопити, були бревіарій (часослов), пару комплектів білизни й трішечки харчів. В печиві, які дбайливі парафіяни встигли покласти йому в торбинку, він швидко сховав знайдені в кишені піджака сто рублів. Добрі друзі священника не бажали відпустити його з пустими кишенями у незнану дорогу, але він почувався ніяково. Як монах та вірний духовний син святого Франциска, вбогого Бідняка з Ассизі, він, певно, відчував докори сумління: "Ті гроші переслідують мене – як золото Кадма". Серафим бажав без останку здатися на Боже Провидіння, тому вважав, що наявність коштів могла лише зашкодити його беззастережному упованню на Господа. Він згадав давньогрецького міфічного героя Кадма, який, не послухавшись попередження німфи, погубив свою долю і долю своїх близьких через те, що забрав у міфічного дракона прокляте золото. Повчальна історія міфічного героя була неначе пересторогою для засланого священника. І хоч Серафим не гнівався на турботу своїх друзів, проте хвилювання перед невідомістю спричиняло те, що він був незадоволений собою.
Із приїздом до районного центру збудження та занепокоєння поволі розсіялись. "Велика хмара, малий дощ" – так можна було назвати обставини, в яких опинився о. Серафим. Господь розпорядився по-іншому, ніж він передбачав. Найгірші очікування не здійснились. У міліції в нього не тільки не забрали рештку речей, але ще й повернули ті, які відібрали раніше – під час арешту в березні того ж року. Проте це зовсім не свідчило про потепління з боку влади. "Начальник сказав, що вишле мене до якогось віддаленого "совхозу" на півчабана". Навіть не на цілого чабана – а тільки, "на півчабана". З одного боку, це була найпростіша та доступна для засланого робота: чабан пильнує стадо овець, захищаючи його від хижаків та дбаючи про ситні пасовиська. Однак покликанням отця Серафима було пасти Ісусову Церкву, бути пастирем Божого стада, загублених людських душ. Влада не могла не знати про це, тому бажаючи відправити Кашубу вглиб степів працювати "напівчабаном", вона хотіла перш за все ізолювати суперактивного священника від людей. Це був її таємний задум, оскільки повна зайнятість отця Серафима при "совхозних" вівцях цілковито обмежила б його релігійну діяльність та остаточно відлучила би від овечок Божих. Хіба можливо придумати кращий сценарій того, як позбутися небажаного "служителя культу": відправити його далеко за межі села, в неозорі безлюдні степи, замкнути в самотності, навантаживши відповідальністю за худобу? В такому випадку він би же не зміг відправляти богослужіння та збирати навколо себе людей. Отець Серафим дуже добре усвідомлював, до чого схиляло його начальство. Він рішуче заявив: "Якщо ви хочете позбутися мене, що ж, посилайте, але моє здоров'я не дозволяє вести такий спосіб життя протягом довгого часу". І знову на якийсь час плани влади зруйнувались, бо немає необхідних довідок про здоров'я священника, "злісного порушника порядку", якими можна було б спростувати його слова і викрити злісне ухиляння від роботи. І знову учень досвідчує долі свого Вчителя: за спиною Серафима перешіптуються, шукаючи нової нагоди, як би його позбутися…
В Арикти Кашуба повернувся пізньої ночі у супроводі міліціонера. Вдома на нього чекали… Весь їхній день був наповнений смутком і розпачем. Не знали, на що сподіватись. Молились, інколи потайки плакали. Але чекали! Якою ж була радість зустрічі! "Не знав, що так щиро буду плакати – тепер вже від радості".
"Незбагненний Ти, Господи і вірний у Своєму слові: Ти обернув нашу жалобу на радість, і Ти потішив нас, і звеселив у нашому смутку!" (Єремія 31:13)
(Розважання та коментар брат Казимир Гузік OFMCap,
переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Вельмишановного Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)