"12 червня 1966 р.
Закінчується ще один день в Арикти – може, останній. Запам’ятати його буде легко, бо це день виборів. Рано вранці я був у клубі. Зовні будинок непримітний, та й всередині майже порожній. Тільки за столами сиділа ціла купка молоді з листами виборців. Мого прізвища у списках не виявилося, отже, його записали додатково, як востаннє в Рівному. Але тоді там була музика, комфорт, а тут хтось із великим зусиллям змонтував радіоприймач – можливо, теж щось з того вийшло. Я думав, що не зверну на себе уваги – та де там – якийсь люб’язний пан вибіг за мною аж на вулицю, щоби дізнатись, чи я голосував. Напевно, вважав мене за бовдура.
У Кіл[іяна] майже всі були в зборі, тільки сам він кудись виїхав. Натомість вперше була якась глуха старенька. Під час Євангелія у мене несподівано запаморочилось у голові, сильніше, ніж до сих пір, і я весь час ледве тримався на ногах. Може, це тому, що молебень розпочався досить пізно, а я вже відвикнув від колишнього недільного посту. Після богослужіння я дав святого єлею тій старенькій та Георгію, а Ліді – вділив миропомазання. Потім ще раз був на цвинтарі. Тепер там гарний килим, утканий жовтими квітками. Було, однак, нестерпно гаряче, а степ довкола сповили тумани буревію, що насувався – отже, я спалив лише воту на якомусь гробі – це єдиний мій sakrarium [лат. "святая святих", найбільша святиня] – поспішно попрощався з цим святим місцем, де я пережив багато зворушливих хвилин. Тепер чекаю на Аню, щоби передати їй мої "Уривки" з Арикти. Я не сподівався, що ці два місяці займуть майже 100 сторінок дрібного почерку, і взагалі я не вважав, що комусь це буде для чогось потрібне. Вони могли би мати якесь значення для мене самого, як самоаналіз чи мнемотехнічна [ред.від слова "мнемоніка" – сукупність правил і прийомів, які полегшують запам'ятовування великої кількості фактів, відомостей за допомогою штучних асоціацій] праця, але саме тепер потрібно розстатися з ними, як із улюбленим дитям.
Думи мої, лихо мені з вами,
Виростав вас, доглядав вас…"
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Ще один день життя на засланні добігає кінця… Отець Серафим відкриває наступну сторінку свого Щоденника. Неспішно занотовує – "12 червня". Хтозна, може, це останній день його перебування в Арикти. Події останніх декілька днів – неочікуваний обшук помешкання, виїзд до районного відділу міліції – свідчать про недвозначні наміри влади стосовно неспокійного священика, який попри застосовані міри й заходи, здається, неприпустимо ігнорує їх, оскільки й не думає припиняти "порушення суспільного порядку". "Завтра, можливо, вивезуть мене з Арикти… Куди? Бог один знає". Ті думки невідступно переслідують отця Серафима, хоча він вже давно довірив своє життя Божому Провидінню. Судовий вирок заслання у віддалений казахський радгосп передбачав, що впертий священик врешті зникне, замовкне, зламається. Суд лише не передбачив одного – обмеження свободи не спроможне обмежити любові й загасити світла в серці, запалене Божим Духом. Отець Серафим намагався знайти відповідь на питання: що ж могло послужити причиною поновлення надмірної зацікавленості з боку влади? Можливо, таємні ариктинські богослужіння все ж таки не залишились непоміченими і хтось доніс про активну діяльність священика? А може, останні події є відлунням нещодавньої поїздки до столиці Марії Мейхер, його духовної доньки та довіреної особи? Вона намагалась забрати речі, незаконно вилучені під час обшуку її квартири в Цілинограді, де жив Кашуба, і цим могла викликати нову хвилю незадоволення з боку вповноважених осіб. Можливо, до вищих кабінетів у Москві докотилися чутки про діяльність засланого католицького священика. "Чим ви займаєтесь там на ваших посадах, якщо не спроможні справитися з одним хворим "служителем культу"?" Лише один телефонний дзвінок згори – і "турбота" та "зацікавленість" радянської влади долею засланого пастиря не змушують чекати на себе.
В той недільний день, 12 червня 1966 року, відбувались чергові Всесоюзні вибори у Верховну Раду СРСР. Як законослухняний громадянин радянської держави, отець Серафим також мав намір скористатися своїм правом волевиявлення, дарма що вибори ці були лише формальністю. Виявилось, що у списках виборців його ім'я було відсутнє. Серафима немов би не існувало в цій державі. Він уже й сам хотів залишитися непоміченим. Однак вказівки зверху обійти не можна: "Для визнання виборів дійсними явка має бути більше за 50 відсотків". Тож, нічого, що не записали його в списки виборців. Допишуть, як треба. Авжеж, право вибирати владу святе, навіть засланому не відмовляється.
Маленький інцидент на виборчій дільниці був досить прикрим для отця Серафима. Однак справжньою втіхою для нього стала недільна Літургія, на яку зібрались майже всі його ариктинські парафіяни. Він знову міг досвідчити, що він існує – існує як священик, як Божий Слуга. Присутність цієї невеличкої громади людей і тихе служіння їм були для нього знаком того, що його ім'я все ще значиться в списках Божого Провидіння. Господь потребує його. Потребує, щоби він, тут, в безнадійному Арикти, в цей наступний день свого життя міг жити для інших. І можливо, в очах цього світу отець Серафим не багато що зробив 12 червня 1966 року: вділив двом хворим таїнство Єлеопомазання, а Ліді – миропомазання для зміцнення її віри та місії, щоби жила, як донька Бога, і мужньо вірувала в Ісуса. Здається, так небагато. Але чи не є це волею Бога для нього – тут, в цей час? Отець Серафим не зраджує своїй місії. Єдиною перешкодою для її здійснення може стати його слабке здоров'я. Під час богослужіння у нього несподівано запаморочилось в голові, так що він ледь встояв до кінця. Може, це від голоду? Сьогодні він править пізніше, ніж зазвичай. Служба Божа закінчується опівдні, а він ще від вчорашнього дня жодної риски не мав у роті, оскільки намагався зберегти пост перед Причастям.
Отець Серафим добре усвідомлював, що цей недільний день може бути останнім днем його перебування в Арикти. Завтра все може кардинально змінитись. Тому він забажав попрощатися з тими місцями в радгоспі, які стали для нього улюбленими за останні декілька місяців. Таким особливим місцем для Слуги Божого виявився цвинтар – тихий, малолюдний затишок для його розмов з Богом. Тут мало хто цікавився худорлявою постаттю чоловіка, який в добру погоду часто неспішно гуляв між могилами. Тому й в цей день отець Серафим прийшов сюди, щоби непомітно для інших спалити на одній з могилок особисті речі, які мали для нього велику цінність: листи, роздуми і все, що на випадок обшуку могло би зашкодити людям чи йому самому. Нехай не буде для міліції зайвої нагоди викривати його у чергових вигаданих "провинах". Адже навіть звичайне листування може бути достатнім доказом того, щоби ізолювати священика від людей – це цілком виправдані та необхідні заходи.
Тепер би ще дочекатися Аню, щоби передати їй зошит свого щоденника. Серафим із цікавості порахував: за два місяці 100 сторінок назбиралось. 100 сторінок життя, віри, надії, спогадів і планів на майбутнє… Отець встиг прив’язатися до цих щоденних записів. Наче батько до дитини. Його охопив сентиментальний настрій. Пригадались вірші Тараса Шевченка, які запам'ятались ще зі Львова: "Думи мої, лихо мені з вами… Виростав вас, доглядав вас…" Нехай Аня передасть цей зошит! Але кому? Може, до Львова, до пані Софії Отко, а може, безпосередньо до Марії, рідної сестри з Польщі? Пані Софія Отко зі Львова була подругою його сестри Марії. Отець Серафим часто бував в її домі, особливо в той час, коли хворів і приїжджав лікуватися до Львова. У 1994 році син пані Софії Отко передав у монастир братів капуцинів у Кракові деякі зошити отця Серафима, записані в 1966 році. Ретельно сховані від небажаних очей і можливих обшуків, майже після 30 років дбайливого зберігання на квартирі пані Софії ці зошити врешті вийшли на світло. Отець Серафим мав сумнів: "Чи комусь це буде потрібне?.." Минуло немало часу, однак і сьогодні ми потребуємо Христового світла, яким горіло серце Вельмишановного Слуги Божого Серафима. Завдяки відданій дружбі і вірному серцю мужньої жінки сьогодні ми можемо ставати ближчими до нього. Можемо краще розуміти, що відбувалося в ті дні в його душі. Можемо пізнавати долю віруючих у часи гоніння Церкви в Радянській державі…
12 червня… Легко запам'ятати цей день. Оскільки завтра – день святого Антонія. А сьогодні – день виборів. Повітря нестерпно спекотне. Наприкінці дня надходить буря. Хмари затягують небо. Завтра цей буревій може прийти в життя отця Серафима. І небо над ним також може назавжди затягнутися темрявою безвиході. Однак не все так погано. Отець Серафим помічає на казахський степах жовті килимки квітів. Ростуть попри спеку й бурю. Ось він – зворушливий момент зустрічі з Богом! Ісус є його надією! Він – Господь теперішнього і того, що буде з ним завтра. За все Йому подяка! Головне – не розминутися з Його волею.
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap,
переклад і редакція с. Діна-Франческа Шабаліна OFS)
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)