25 травня 1966 р.
"25 травня. Вчора мені привезли Гебеля. Я вдячний Альбіну за те, що він прислав мені цю милу книжечку, яку з насолодою смакують також і світські друзі. Антоній [ред. – о. Антоній Хомицький] присвятив її Андрію [ред. – о. Андрій Гладисевич] на ювілей. Вона є також у Романа в Житомирі. Вона нагадала мені багато забутих речей.
З того часу, коли після запрошення від Болеслава на ліси та вовків я виїхав зі Львова, зв'язок з родиною значно зменшився. Хоч я й отримав на дорогу благословення о. Чеслава, все ж таки це не була місія чи послух. Не пам'ятаю, коли поголив свою цап'ячу борідку. Здається, в Рівному ще мав її. Напевно, в Ізяславі у Болеслава я позбувся цієї францисканської оздоби. В Маневичах я зустрів о. Касьяна з Любомля, який ходив і навіть спав у хабіті та носив бороду. Це був для мене докір. Пізніше я довідався про те, що він загинув, замордований разом з іншими братами в монастирі, а їхні порубані трупи знайшли складеними в якійсь в'язниці. Хтось приїжджав звідти до Сарн – ми хотіли знайти могили, де їх було поховано, але це було неможливо. Ми з Болеславом вдягались в хабіти в костелі і відмовляли наш чернечий бревіарій. Багато їх залишилось в костелі.
В Звягелі на відпусті Воздвиження Всечесного Хреста о. Джепецький як управитель просив, щоби йому прислали наших священиків. Приїхав нещодавно висвячений о. Хіларій. Він недовго працював в Кривотині, Медведові та інших менш відомих селах. Потім його засудили та вислали. Після семи років він повернувся та осів у Рокитному. Зайнявся малярством помешкань. Приїжджав до мене в Рівне. Домовились, щоби він піклувався парафією. Господь Бог допоміг йому – його зареєстрували в Барі. Він отримав чудовий, незруйнований костел. Старий Майданський, почесний голова, який перед тим бував у мене в Рівному, оповідав майже фантастичну історію. В перші роки, коли знищували костели, у них також хотіли зробити клуб. Під час розваги якась дівчина залізла на вівтар і почала зневажати Божу Матір, чий образ ще знаходився там. Раптом її голос замовк, вона стала блідою. Її ледве живу зняли в вівтаря. Мабуть, в неї розірвались нутрощі. Костел було закрито, і ніхто не наважувався туди зайти. У Вілька я був там не один раз. Він жив в хатинці неподалеку, а потім в закристії. Мав багато цікавих, часами дивакуватих задумок. Через деякий час його засудили за якесь порушення, а потім тихо вивезли до Польщі. Я знову залишився в Україні сам-один".
(Уривки зі щоденника "Strzepy" о. Серафима Кашуби OFM Cap)
Наступна сторінка в Щоденнику о. Серафима, який він веде на засланні в Казахстані, переносить нас до 1941 року – до початків його душпастирської праці на Волині. Отець Серафим згадує, що виїзд на деякий час і перебування за стінами монастиря, а також далеко від чернечої родини був погоджений з настоятелем, який на той час був у Львові. Однак, як виявилось, тимчасовий душпастирський виїзд на Волинь для підтримки священиків та вірних, які опинились у скрутних обставинах, обернувся для Слуги Божого на довготривале, багаторічне перебування за межами монастирської спільноти. Цього о. Серафим не узгоджував з вищим настоятелем капуцинів.
Від самих початків заснування в Ордені Капуцинів діє так звана „оbediencja” (з латинської oboedientia – "послух") – беззаперечне зобов'язання, яке капуцини складають під час урочистих обітниць і яке полягає на тому, що кожний з братів отримує спеціальне, особисте благословення від настоятеля провінції (провінціала), який усно або в письмовій формі визначає місце майбутнього служіння цього брата, а також його душпастирські обов'язки. Брат капуцин повинен з покорою прийняти це рішення, довіряючи тому, що воно вірно розпізнано і сповіщає йому про Божу волю і місію, до якої він покликаний.
Опинившись у певній відокремленості від своєї спільноти і маючи дуже вразливе серце щодо вірності у виконанні Божої волі, отець Серафим особливо чекав саме на цю "обедієнцію". Рішення залишитись на Волині було для о. Серафима героїчним вчинком любові до Бога і людей. Однак в його чутливому сумлінні швидко виник неспокій. Бо він насамперед був монахом, зв'язаним шлюбом послуху. Чи мав він право самовільно розпоряджатися своєю особою? Чи не повинен був повернутись до чернечої спільноти, як це робили його співбрати з залишених монастирів Острога, Олеська, що неподалеку Львова. Перед священиком постала непроста дилема: любов чи послух. Він вибрав любов, але при цьому зовсім не бажав бути непослушним. Тому при першій можливості отець Серафим вислав лист, адресований провінціалу, в якому дуже виразно відобразився стан його душі і справжній намір, який він носив у своєму серці. Ось фрагмент цього листа:
„Шановний Отче Провінціале!
Боюсь, щоби зволікання з моїм поверненням не було сприйняте як непослух, однак відчуваю, що мушу ще раз пояснити. Шкода мені залишити людей без жодної опіки… нічого мене тут не тримає, ні за що не турбуюсь – тільки б виконати Божу волю. Яка ж вона? Якщо отець Провінціал з огляду на умови, в яких тепер знаходжусь, знайде необхідним наказати мені приїхати, більше не буду зволікати і виїду… за якихось пару тижнів. Прошу, однак, вірити мені, що шкода мені тих людей, які можуть втратити рештки віри…
Негідний слуга Господа. Бр. Серафим, капуцин.
Рівне, 12 червня 1946 рік”.
В ті часи листування було вкрай ускладнено. Листи не завжди доходили до своїх адресатів. Найчастіше їх передавали через тих, хто як репатріант виїжджав із Волині до Польщі. Натомість відправити лист із монастиря в Кракові до о. Серафима було ще більш важкою справою. Крім того, Слуга Божий не залишався на одному місці, а був у неустанних душпастирських роз'їздах. У Польщі роль сполучної ланки виконувала його рідна сестра Марія, яка виїхала зі Львова ще перед закінченням війни. В Радянському ж Союзі "зв'язківцем" отця Серафима довгий час була пані Анна Динаковська (Ганечка – як називав її о. Серафим) – паралізована терціарка і катехетка дітей у рівненській парафії.
Не зважаючи на проблеми з пересиланням листів та посилок, час від часу до засланого священика надходили довгоочікувані звісточки та цінні пакуночки від рідних та друзів. Одним з тих, хто піклувався духовними потребами свого співбрата, був отець Альбін Яноха, який періодично висилав Серафиму безцінні скарби, істинну поживу для душі – книги. Ось і тепер отець Серафим дуже тішиться книжкою, яка дивом надійшла радянською поштою до віддаленого Арикти, на місце його нинішнього заслання. Це був двотомник "Перед Богом", написаний співбратом Кашуби – капуцином Бернардином Гебелем. В книжці містились роздуми на кожен день року, доповнені цитатами з Біблії та духовних отців, а особливо цінними для засланого були вислови св. Франциска та капуцинських святих. Для Серафима, засланого в казахський радгосп, це була справжня перлина та велика підтримка в тій духовній пустелі, в якій він опинився. Він мав глибоку потребу розкривати своє покликання, поглиблювати той задум Божий, який Святий Дух укрив, неначе дорогоцінний скарб, у братерстві капуцинського Ордену…
Вийшовши поза звичний перебіг чернечого життя та опинившись за межами своєї спільноти, отець Серафим із властивою йому самоіронією згадує момент, коли на початку свого душпастирського служіння на Волині він був змушений позбутися атрибутів капуцинської тотожності, а саме, збрити "францисканську оздобу" – бороду, ознаку, за якою вірні Католицької Церкви в усі часи вже навіть здалека розпізнавали капуцинів. Він зробив це для того, щоби католики римського обряду, пастирем яких Господь його поставив, не сумнівалися, що мають справу із "ксьондзом", якого звикли бачити з ідеально поголеними щоками, а не з бородатим православним батюшкою. Хоча, звичайно, не борода робить з брата капуцина, так прийшлось отцю Серафиму розпрощатися з бородою до кінця свого життя.
Вважаючи на складні обставини та небезпеку, яка чигала в той час на священнослужителів та духовних осіб, Слуга Божий також не завжди міг носити традиційне чернече вбрання – коричневу капуцинську рясу, тобто хабіт, особливо, коли потрібно було приховувати рід своєї діяльності або пересуватись з місця на місце, укриваючись від стороннього погляду незичливих людей. Однак там, де тільки було можливо, о. Серафим намагався вдягати чернечий одяг і таким чином свідчити, ким він є. До останніх днів життя, виконуючи підпільне служіння мандрівного апостола, він мав при собі хабіт, хоча і не міг в ньому ходити офіційно.
Черговий запис в Щоденнику о. Серафима завершується вражаючою історію про життя та мученицьку смерть його співбратів. Так він згадує капуцина о. Касьяна Чеховича з Любомля, якого на Волині називали "ангелом доброти" та "ангелом поєднання". Серафим зустрів його в парафії Маневичі. І ця лиш одна зустріч із безстрашним капуцином залишила глибокий слід у пам'яті Слуги Божого. Отець Касьян завжди ходив в хабіті і не брив бороди, не звертаючи увагу на серйозну небезпеку. Рішуча постава співбрата з Ордену глибоко зворушила серце отця Серафима. Він нічого не знав про подальшу долю о. Касьяна і лише декілька років пізніше дізнався про трагічну і одночасно героїчну долю цього капуцина.
О. Касьян Чехович народився у 1912 році в Польщі. У 1942-1943 роки, в часи, коли банди розпочали нападати на католицькі села Волині, він не намагався ховатися від них. Йому виповнилось тоді 31 рік, і він очолював спільноту капуцинів у монастирі Любешів. Це була особлива спільнота, тому що її брати прийняли греко-католицький обряд і свою місію вбачали в поширенні Євангелія та в духовній підтримці вірних греко-католиків, більшість з яких були української національності.
Дізнавшись про заплановані напади на польські місцевості, о. Касьян вирішив поїхати до штабу в Ковелі з проханням, щоби виконавці злочинних задумів відмовились від своїх планів. Коли отцю порадили не їхати туди, він завив, що "пожертвував себе Богові на мучеництво, тому не лякається смерті". Сподіваючись, що аргументами любові він зможе відвести задумане вбивство, о. Касьян був непохитний у здійсненні своєї місії. Як і очікувалось, священика ув'язнили та передали німцям, а коли ті "не знайшли на ньому провини" і наказали звільнити, банди партизан схопили його і після жорстоких тортур скинули з мосту в річку Стир.
Розуміємо, що це був дар його життя, який він духовно склав Богові, сподіваючисть що ця жертва відверне задумане вбивство. Звичайно, отець Касьян мав шанс зберегти своє життя і не йти до штабу з євангельською місією, яка, в подібних ситуаціях здається, суперечить будь-якій людській логіці і неможлива до виконання. Однак він добровільно ризикнув життям заради спасіння незнаних собі людей. Доводами священика, які він представив офіцерам у штабі, були 10 Божих заповідей, оскільки в його очах ті, що запланували погроми і злочини, також були дітьми Бога, а тому і вони належали до отари о. Касьяна. Як кажуть свідки, його вислухали тільки до четвертої заповіді... Безсумнівно, мужній брат капуцин є гідний Доброго Пастиря, Який поставив його над Своїм стадом, оскільки не завагався віддати своє життя за овець та посвідчив про свою вірність Ісусу власною смертю. "Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою" (2 Тим 4, 2), – заохочує апостол Павло Ісусових пастирів. І отець Касьян напоумляв і благав без страху, бо пожертвував себе Богу на мучеництво. Уповаємо, що Господь прийняв той дар любові свого слуги і вже відкрив йому небесні пасовиська.
Через місяць після мученицької смерті отця Касьяна загинув його співбрат Сильвестр Гладзьо, за національністю українець. Він намагався сховатися від катів у монастирській святині. Коли Сильвестра змушували перейти в православ'я і таким чином врятувати власне життя, він рішуче відмовився, вперто тримаючись за вівтар, неначе за Самого Ісуса, так, як колись св. Клара трималась за жертовник, намагаючись захиститись від рідних, що хотіли повернути її додому. Роззлючені переслідувачі жорстоко вбили брата Сильвестра, розтрощивши йому голову прямо на вівтарі.
Ці два капуцини-мученики, життя і смерть яких золотими літерами викарбовано на сторінках історії Луцької дієцезії, посвідчили своєю кров'ю про вірність Ісусу і Католицькій Церкві і стали доказом того, що любов сильніша за смерть.
У Щоденнику отця Серафима також з'являється спогад про ще одного славного героя капуцинської присутності на Волині – о. Хіларія Вілька. Коротка фраза із записника "приїхав недавно висвячений о. Хіларій" здається такою звичайною і нічим не примітною. Однак варто усвідомити, що цей новий священик приїхав на Волинь 18 жовтня 1944 року, коли на теренах, звільнених радянською армією від німецьких загарбників, нова атеїстична влада "запровадила нові порядки" – арешти і заслання. Пам'ять про напади банд на костели і католицькі парафії була ще живою і не встигла загоїтись. Невизначеною залишалась майбутня доля вірян. Деякі священики, які пережили пекло "волинської різні", виїжджали на захід до Польщі, у більш безпечні монастирі та костели. А отець Хіларій навпаки. Це вимагало від 27-річного капуцина рішучості і довіри до Господа, рука Якого визначила йому дорогу непевної долі та небезпеки з боку влади і людей. Отець Хіларій швидко переконався в цьому, коли 20 травня 1946 року його було заарештовано і безпідставно засуджено на 8 років виправних таборів у сибірському місті Інта. Після звільнення з таборів у 1953 році о. Хіларій служив до 1959 р. настоятелем у парафії міста Бар, що на Подолі.
Свій запис у Щоденнику о. Серафим закінчує словами про те, що після видворення о. Хіларія до Польщі він знову став одним-єдиним братом капуцином на неозорій радянській землі. Він не переставав мріяти про спільноту братів у хабітах і з бородами, яких він пам'ятав з дитячих років у Львові. Але тепер він не тільки без бороди і без хабіта – тепер він сам-один на довгі наступні роки, аж до 1990 року, коли на дорогах вже незалежної України знову з'явились брати капуцини з бородами і в коричневих рясах, які оселились у справжньому капуцинському монастирі в Старокостянтинові.
На жаль, отцю Серафиму не довелось дочекатись цієї хвилини. Він помер у 1977 році...
(Розважання та коментар брат Казимір Гузік OFM Cap)
м. Бар. Костел Св. Анни
Молитва за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,
а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів
дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,
для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом
Постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,
дозволь мені втішатися його святим заступництвом
й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)